Любко Дереш: «Людина може існувати не думаючи, й Інтернет це добре підтверджує»

*

 

Це інтерв’ю відбулося в 29-ий День народження Любка Дереша, яке припало саме на час IV Літньої літературної школи в Карпатах, де Любко був лектором. Під час розмови письменник розповів про свою нову книгу, поділився власним найважливішим висновком життя, а також розмірковував про втрату людиною навичок читання та мислення.

 

На Твоїй сторінці в соцмережі бачила інформацію про нову книгу «Остання любов Асури Махарджа». Розкажи, хто такий той «Асура Махарадж», і що з ним сталося? 

– Асура Махарадж – це демон, молодий науковець родом з нижніх світів. Він закохується у земну дівчину і вирушає на нашу планету, в Нью-Йорк, аби запропонувати коханій свою руку і серце. Однак шлях до коханої виявляється повним випробувань і Асура Махарадж вирішує докорінно змінитися, аби сповна відчути, що означає любити. Ім’я «Асура Махарадж» походить зі санскриту. «Асура» означає «демон», а «Махарадж» – повелитель. Отож, сам герой – повелитель демонів – це персонаж, який, попри всі свої недоліки, стає на шлях перетворень. Це історія про пошук сенсу, вищого, аніж просте розкошування життям. Книга просякнута настроями Сходу. Зокрема, у плані естетики багато почерпнув у давньоіндійської культури.

 

– Чесно кажучи, досить важко було читати «Голову Якова». Допомогло те, що під час навчання студіювала спецкурси з міфології, релігієзнавства, історії філософії, історії культур Сходу. Деякі сенси спливали в підсвідомості, та все ж до кінця не зрозуміла, про що була книга. Нова історія також буде складною для пересічного читача? 

– Мені здається, вона має добре сприйматися, тому що написана зрозумілою кожній людині мовою: мовою почуттів, мовою емоцій. Речі з індійської культури є радше певним орнаментом до історії людини, яка з самотнього стану приходить до розуміння, що навколо неї є багато інших людей, і вона може мати з ними близькі, сердечні стосунки.

 

– А чому вийшло так, що книга одразу була презентована в Польщі? Її видає польське видавництво? 

– Це не була презентація книжки. Це були пробні читання мого роману, адже останні півроку я жив у Кракові на стипендії «Gaude Polonia». На цій стипендії книга була закінчена, і мені здалося потрібним представити те, над чим я працював останні півроку колегам зі стипендії, краківським друзям, українській діаспорі в Кракові. Це не було викрадення роману в українців – це були попередні спроби того, що може бути.

 

– Тобто цей роман створений в Польщі на стипендії?

– Ні, я просто написав його під час перебування в Польщі. Ідея роману визрівала вже з якийсь час. Врешті в Кракові я зміг її реалізувати.

 

– На Форумі Видавців ми її побачимо?

– Будемо старатися! Видавець хотів би, щоб вона вийшла.

 *

Неформальне спілкування після лекції

.

– Чи був Ти на таких заходах як Літшкола у якості учня, і як Тобі бути лектором, вчителем?

– Моє дитинство не було таким щасливим, як у тих молодих людей. Котрі потрапили на Літшколу. Я заздрю їм, що вони мають можливість так близько спілкуватися з письменниками, видавцями, варитися у цьому середовищі, обмінюватися ідеями. Коли я починав писати і цікавитися літературою, я потребував цього, але тоді цього всього було не багато, навіть Інтернету не було, були чисто книжки. Це мій перший досвід літературної школи. І хотілося б продовжити його.

– Все ж, скажи, як воно бути у ролі учителя?

– Бути у ролі учителя цікаво. Скажу чесно, я мав невеликий досвід викладання. Аудиторія у Літшколі була мені близька і зрозуміла, аудиторія людей, яким я мав передати щось особливе, що інші люди могли б не сприйняти: те, що пов’язане з творчістю, літературою. Щось дуже профільне, що стосується саме письменників. Я завершив лекції з відчуттям глибокого задоволення. Не весь матеріал вдалося подати так, як хотілося, не все встиг, але відчуття, що це спілкування було якимось справжнім, сутнісним, – мене дуже втішило. Я по-справжньому відчув задоволення і впевнений, що наше спілкування не пройде безслідно для цих людей, учасників Літшколи.

 

– Ти дав завдання створити цивілізацію. Воно пов’язане з тим, що письменник має мислити глобально, бачити цілісну картину, кожну деталь того, про що він пише, але чому саме цивілізація?

– Із одного боку письменнику треба все бачити цілісно, тоді він зможе створювати у своїх творах літературний Всесвіт, в який охоче повірять. Крім того, побудова такої великої системи як цивілізація випускає думку й уяву на свободу. Можна пофантазувати, розкинутися в голові, вийти за звичні уявлення. Насамперед письменник пише про людей, а цивілізація є вершиною єднання людей. Мені хотілося показати, що відбувається з людиною всередині, її внутрішнє життя, хотілося дати можливість іншим поміркувати над тим, яким внутрішнє життя може бути в інших людей, у невеликих колективах, або у таких значних колективах як цивілізація. Коли письменник розуміє суть цих стосунків, він може розгортати їх глибше. Від цього виграють його твори. Вони отримують вимір знання людських стосунків.

 

– Які були цивілізації наших учасників, і наскільки вони були продумані?

– Там було трошки інше завдання. Ми створювали одну цивілізацію – Цивілізацію «двічі народжених», – тобто, людей, що отримали нове народження в духові та культурі. На лекціях ми говорили про кризу письменника, як про можливість народження в культурі, можливість дуже близько познайомитися з призначенням культури. Вийти на той рівень, коли культура вже не просто споживається нами, а коли ми самі можемо створювати зразки культури, створювати віхові речі, які можуть лягти в основу цивілізації. Ми розділили це на 4 блоки: хтось займався індивідуальним проявом людини – ця група створювала кодекс письменника в рамках «цивілізації двічі народжених», були групи, які продумували цивілізаційні засади і духовні підвалини, з яких цивілізація може повстати. Ми охопили всю шкалу: від найнижчого до найвищого рівнів розгортання людських стосунків, аби слухачі відчули тяглість, єдність культурних форм, побачили, як культура народжується та розгортається на кожному із рівнів.

 *

Любко Дереш із подарунками від Літшколи

.

– Ти сказав, що у Тебе не було такого щасливого дитинства: доступу до великої кількості інформації тощо. У своїх же лекціях, описуючи людину постмодерну, Ти говорив насамперед про людину невизначену, людину, яка не знає що їй робити із собою. Завдяки Інтернету, соцмережам, доступу до великої кількості інформації, сучасна людина, молодий автор знаходяться в соцмережі й пишуть, пишуть, пишуть статуси. Виходить Твоє дитинство було більш цілісним у плані мислення. Чи може молодий автор, перебуваючи у такому середовищі, бути письменником у класичному розумінні, коли він безкінечно пише, перетворюючи життя на текст. Як йому з цим впоратися? 

– Думаю, відповідь криється в читанні й книжці. Книжка відрізняється від мережі. Зараз у мережі одиницею самовираження є статус – короткий меседж, одна думка, одна емоція. Книга відрізняється від статусу тим, що у ній описана не одна думка – у книзі показується процес мислення. Коли ми читаємо книжку – ми вчимося працювати з мисленням. Тут важливо не те, чи є в нас Інтернет, чи немає Інтернету, коли ми читаємо, – ми вчимося уявляти, розмірковувати над прочитаним. За рахунок цього ми отримуємо навик аналізу, розрізнення. Культура – це сукупність навиків: гігієни, етикету та інших. Серед них є також і навик ромірковування. Підтримання культури полягає в тому, що ми зберігаємо навики і передаємо їх далі. Мені здається, що потрібно зберігати вміння читати, читати глибоко, не обмежуватися поверхневим просковзуванням по книзі, як от по статусу, вміння занурюватися в те, що читаємо, вміння розбиратися в почуттях автора, у своїх почуттях, які виникають у відповідь. У цьому якраз є багатство читання. Нам важливо не втратити його, не втратити здатність думати в принципі. Людина може існувати не думаючи, й Інтернет це добре підтверджує. Можна підмінювати думання зміною статусів, аватарів, можна симулювати мислення, повторюючи чужі думки, але нам потрібно зберігати вміння думати самим, і тоді ми зможемо пережити цю зиму душі, зиму віку.

 

– Чи зможе читач осилити велику книгу, знаходячись у середовищі швидко-змінної інформації, середовищі Інтернету?

– Йому буде досить важко. І це є ознакою того, що втрачається навик читання. Видавець Завен Баблоян слушно зауважив, у Росії і досі існує повага, прихильність до товстих книг, й самі видавці, читачі охочіше сприймають товсті книги. В Україні товсті книги з’являються доволі рідко. Можна на пальцях перелічити книжки, що були товстішими за десять друкарських аркушів – знову зі слів Завена, як знавця середовища. Такі заходи як Літературна школа здатні розпалювати вогонь до читання, коли він ще не зовсім згас. Нам потрібно його підтримувати, поки він ще не погас зовсім.

 IMG_1766

Дереш пригощає нас власноруч зробленим йогуртом із чорниць

.

– На останок. Досить цікавим є те, що наша розмова відбувається в Твій День народження. Мені хотілося б, щоб Ти поділився найголовнішою мудрістю, яку ти осягнув.

– Коли наступає День народження, то ти виявляєш, що ти або сам, і тебе ніхто не вітає, або в тебе є друг, який поруч. Мій підсумок і досвід, які я приймаю за всі ці роки, – це все таки те, що людські міжособистісні стосунки є одним із найцінніших речей, а може найціннішим, що є в нас. І з них витікає все інше: наскільки ми щасливі, чи не щасливі, наскільки в нас є запал до праці, до навчання, до роботи над собою. І якщо ми добре будуємо стосунки з іншими, – наше життя багатішає від цього так, як би воно не збагатіло ні від прочитаних книг, ні від зароблених грошей, ані від слави.

 

Спілкувалася Ольга Гончар

Фото: Олександр Бабичев