Олесь Бережний: Усе життя ─ це гра. А література ─ це матч, який веду я

Одна з багатьох біографій цього письменника починається так: “Олесь Бережний ─ це псевдонім україномовних публікацій сучасного естонського письменника Калева Ямамото, який народився у невеличкому рибацькому селищі на балтійському острові Саарема”. За словами самого Бережного (якщо це, звичайно, його справжнє прізвище), у різних джерелах інтерпретацій його життєпису можна знайти як мінімум сім. Та й сама творчість, у свою чергу, є інтерпретацією історії України, приправленою стьобом людини зі здоровим почуттям гумору. Нам вдалося впіймати Олеся Бережного на його зустрічі з авторами сайту “Гоголівська Академія” під час Третього книжкового ярмарку в Києві. Сподіваємося, гарний настрій та доброзичлива атмосфера зустрічі передасться і читачам ДЧ.

─ Розкажіть, як потрапили до літератури?
─ Я почав писати після того, як не отримав бажаного від літератури, яка мені траплялася. Взагалі, українську літературу я почав читати десь із середини дев’яностих років, коли вже пожив у Америці. До цього, коли жив в Україні, читав переважно англомовні книжки. Зізнаюся: перші українські речі мені тяжко давалися. Це були «Польові дослідження» Забужко і «Московіада» Андруховича. Вони мене заскочили зненацька ─ я звик читати англомовні твори, де легші, радше, типові наголоси й орієнтири щодо побудови речення. Я почав професійно займатися українською мовою, мені потрібно було її підтримувати, я багато читав. Але не знаходив того, що мене б цікавило, тому й подумав собі спробувати написати. Спробував, написав один твір. Поки писав перший ─ вже закортіло створити другий. І я почав писати те, що мені самому було б цікаво читати.
─ Зараз ситуація змінилася? З’явилися автори, які задовольняють ваші вимоги?
─ І «Московіаду», і «Польові дослідження» я перечитував і пізніше, вони вже сприймалися інакше. Думаю, що вже нарешті зрозумів їх, бо дійсно отримав задоволення від прочитання. Якщо говорити про моїх улюблених письменників, то найулюбленіший ─ Курт Воннегут. Я читав його англійською, саме він сформував моє сприйняття світу, не тільки літератури.
─ А з українських письменників?
─ Я намагаюся бути в курсі того, що трапляється в Україні, читаю і сучасних українських авторів, і класиків, й кожного разу відкриваю їх по-новому для себе. Серед сучасників автори, які найближчі мені за духом і стилем, – це ті, яких називають «киянами». Це Володимир Діброва, він був моїм викладачем, коли я вчився інституті іноземних мов, потім я з ним багато зустрічався в Гарварді. Я знаю його як людину, і дуже люблю його прозу. Богдан Жолдак ─ мені подобається його саме київська іронія, і, звичайно, Лесик Подерв’янський. Я пам’ятаю його ще з художньої школи. Хоча я дуже люблю Львів, тепер полюбив і Харків, завдяки Жадану. Але десь у глибині душі “київські” автори мені ближчі ─ через своє космополітичне бачення світу.
─ Ви сказали, що пам’ятаєте Подерв’янського за художньою школою. То ви вчилися на художника?
─ Я вчився в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка (зараз вона змінила назву) на скульптурному відділенні. Потім навіть спробував вступити до художнього інституту в Талліні, але не вдалося. В Києві була інша атмосфера, а в Талліні радянського на той час було дуже мало. Тож я пішов вивчати англійську мову, а потім переїхав до Сполучених Штатів.
─ Як би ви охарактеризували свою літературну працю: ви пишете чи «граєтесь»?
─ Усе життя є гра, а література ─ певний матч, який я веду. Серйозно ставитися до себе я ніколи не буду, бо мені здається, що серйозність шкодить і людині, і творчості. Щоб надто серйозно до себе ставитися, треба бути членом якоїсь спілки чи мати ордени. Для когось це добре. Але особисто я не бачу в цьому потреби, повторюся ─ життя є гра.
─ Чого прагнете досягти у творчості?
─ Я хочу написати ті сюжети, які в мене сидять в голові, ─ їх стане вже книжок на 20-30. Але я порахував, що просто фізично не встигну зробити цього за своє життя. Проведемо аналогію. Я займаюся бігом. Але бігаю не задля отримання нагороди, а просто бігаю у своє задоволення, щоб підтримувати фізичну форму. Тут так само. Мене повністю задовольняє сам процес. Мабуть, ні Шекспір, ні Сервантес чи Гомер не переймалися тим, чого їм потрібно досягти. Якщо я досягну високих успіхів у літературі ─ це стане для мене подарунком, якщо ні ─ жодної проблеми в цьому немає.
─ Студентам даєте читати свої твори?
─ Це заскладно для них, бо я використовую суржик, різні звороти, які не будуть зрозумілими для англомовних студентів. Є дуже небагато авторів, твори яких я можу запропонувати своїм студентам. Але Діброва, Кононенко, ще кілька прізвищ ─ можна читати. Вони теж є знавцями іноземних мов і викладачами, тому в них відчуття рідної мови має вплив іноземних, вони висловлюються ясніше й чіткіше. Я бачу, що мої мова і тексти заскладні, поки що я не можу їх спростити, хоча намагаюся, і буду надалі це робити.
─ Останнім часом журналісти почали орієнтуватися на англомовний стиль написання: короткі прості речення. Чи не є це загрозою суцільної американізації в літературі, мас-медіа?
─ Якщо це відбувається еволюційним шляхом, природно, тоді не бачу в цьому проблеми. Ми ж не розмовляємо мовою Середньовіччя. Сьогоднішня кирилиця не має половини тих літер, які мала раніше. Тому що змінюється життя, і через сто років наша мова буде зовсім інакшою. Українська змінювалася під впливом татарської, монгольської, інших. Якщо англійська мова буде впливати (а я думаю, таки буде), то цю ситуацію можна використати на свою користь. Боротися із речами, які все одно відбудуться, немає сенсу.
─ Чи можна говорити, що в Америці читають українських авторів?
─ Це дуже болюче питання, тому що відповіддю є «ні». Якщо задете в пересічну книгарню (а книгарні дуже великі в Америці), ви не знайдете там українського автора. В університетській бібліотеці, чи якійсь спеціалізованій, на щось можна натрапити, але в книгарні ─ ні. Я стільки років уже намагаюся щось знайти! В Америці навряд чи хтось знає таке прізвище, як Шевченко. В звичайній книжковій крамниці ви побачите дві полиці “Лео Толстого”, півполиці Достоєвського, у відділі детективної літератури на літеру «А» побачите свіжі томики Акуніна, але нічого українського ви не зустрінете. Перекладів з української мови дуже мало: якщо є, то при університетах, з маленькими накладами. Можна знайти Андруховича, Діброву, Забужко. Курков ─ це інша тема, бо переклади з російської не така вже рідкість.
 ─ Як ставитеся до закидів, що американці деградують, не читають?
─ Певен, що джерелом таких закидів є “північний сусіда”. Шкідливо думати, що ми дуже культурна, цивілізована нація. Якщо ви маєте нагоду подорожувати, то можете побачити, на якому рівні, порівняно з європейськими країнами, знаходиться Україна, Росія. Певно, гасла на кшталт «наша культура найкультурніша», «наша література найлітературніша» зійдуть нанівець. Світ розвивається дуже швидкими темпами, змінюється. Кожен американський політик пише мемуари, бо вони звикли читати і писати. Мемуари закордонних політиків, президентів ─ важливі й цікаві, описують історичні події, за ними вивчають політологію й історію, – це цікаво і потрібно. Це формує читацьку культуру, читацькі м’язи. Як для спортсменів пробігти зайвих три метри, так і прочитати цікаву книжку для американця – нормально. Подивіться на культуру читання в Україні: чи читають політики книжки, чи пишуть? Хто, окрім людей, які професійно займаються літературою, читає? Тоді робіть висновки, чи дійсно Америка деградує. В Америці читати є вимогою життя.
─ Хто вичитує ваші тексти?
─ Його звати Олесь Бережний. Я прискіпливо ставлюся до своїх текстів. Багато разів вичитую й перечитую їх, даю час, аби текст «дозрів». Я вважав би образливим для себе, якби продукт був не готовим. Невичитаний текст – це для мене фізичний біль.
─ В одному з ваших оповідань йдеться про Пєлєвіна, Сорокіна й Акуніна. Ви так виказуєте їм свою симпатію, чи просто глузуєте з них?
─ У моєму оповіданні вони постають в образі трьох танкістів. Я дуже їх люблю, це моя симпатія.
─ Є автор, з яким бажаєте познайомитися?
─ Я люблю фільми багатьох режисерів: Тарантіно, Монті Пайтон, вони мені цікаві. Але чи хотів би я з ними особисто познайомитися? Думаю, що ні. Творча сторона людини не обов’язково є такою ж цікавою і красивою, як побутова. Іноді краще, щоб вона залишалася загадковою.
─ Ніколи не думали, що варто повернутися в Україну?
─ Усе можливо. Але для мене це не буде поверненням, бо повернення – це рух назад. А треба рухатися вперед.