Тарас Прохасько: «Сигари та люльки не померли через те, що з’явилися сигарети, – так само і з книгою»

*Ця розмова відбулася під час IV Літньої літературної школи в Карпатах. Окрім роздумів про розвиток проекту, на якому Тарас Прохасько вже в третє є лектором, письменник розповів про першу україномовну резиденцію для молодих авторів із України й самих резидентів. Тож майбутні учасники «Станіславського феномену» можуть взяти на замітку це інтерв’ю. Несподівано, наш діалог плавно перейшов у обмін думками про майбутнє книги у добу новітніх технологій, і популярну в молодих авторів сьогодні форму писання – есей.

 

 Ви не вперше на Літшколі. Були в нас лектором на першій Літшколі, коли ми жили в горах в Микуличині, на третій – в Яблуниці, і от зараз на четверту приїхали. Як змінився проект у Ваших очах? Наскільки важлива чи не важлива така школа для української культури?

– Передовсім, я побачив, що ви значно спокійніше почали до цього відноситися. По-перше, я пам’ятаю, що була тривожна невпевненість у тому, як все буде, як це, як то. А тепер вже є дивовижна впевненість і спокій, у тому, що відбувається, у тому що воно не даремно відбувається. Тобто відбулося якесь усвідомлення власного існування. І це мені дуже подобається, бо насправді я бачив за своє життя безліч проектів, які планувалися на десятиліття, але закінчувалися першим. Я щиро радий за цю школу, що вона уже чотири роки відбувається. І добре, що вона щораз збирає якихось нових і різних людей. Це дуже потрібно для автора, письменника, поета. Є дуже потрібно побачити таких самих як він, але не знайомих йому. Бо може бути так: от ми двоє здавна збираємося, живемо в цьому місті, і одне одному читаємо вірші, і нам так добре. Завжди важливо побачити когось іншого, не знайомого, не знаного, який займається чимось таким самим. Який має такі ж зацікавлення.

*

 На першій наметовій Літшколі в Микуличині

.

– Нещодавно пройшов цікавий молодому автору захід – резиденція для україномовних письменників «Станіславський феномен». Ви відбирали авторів і мали з ними інтерв’ю. Розкажіть, хто до Вас подавався, яким є сучасний молодий автор? 

– Подавалося дуже багато людей. Було понад 80 заявок: із описом себе, творами. Спектр надзвичайно широкий. Були з різних регіонів України, і зі Сходу, і з Півночі, з Києва, і навіть з меж Івано-Франківської області, хоча було чітко сказано, що ми не беремо з Франківщини. Але люди писали: «Я вчуся у Львові, тому тимчасово я не з Франківська». Відсікальні речі їх не зупинили.

 

Було багато різних людей, різного віку, різної статі, різних літературних смаків, навіть були такі, що знайшли своє місце в літературі й друкуються. Були такі, про яких ніхто не знав, й вони не мали публікацій. Але ми відбирали навіть не за якістю творів, бо про те важко казати, а за тим, хто би найбільше відповідав нашим уявленням про спосіб передачі світу.

 

Перечитавши те все, в останній день ми змінили попередню постанову про те, що це буде один резидент. Ми вирішили, що хай це буде двоє, тому що то як з дітьми: де один, – там двоє, де двоє, – там троє, то вже знайдеться, що дати їсти, щоби все таки не одне там сиділо. Це нам розширило можливість вибору, і врешті-решт було вибрано двох резидентів: один – прозаїк із Миколаєва – Євген Михеда, й поетеса з Києва – Олена Герасим’юк.

 

– Існує думка, що письменницькі резиденції створюють насамперед для авторів із-за кордону, щоб вони приїжджали до якоїсь країни, знайомилися з її культурою, розповідали про свою країну і т.д. Тобто відбувався культурний діалог. Ви ж запросили своїх у свою країну. Чому так?

– По-перше, ми хотіли зробити щось цікаве для українських письменників, по-друге, ішлося про те, що одна із великих проблем українського культурного життя на відміну від тієї ж Польщі у тому, що Україна є дуже розрізнена географічно. От я, здавалося б, людина, яка страшно зацікавлена літературою чи ще щось, але я не знаю, наприклад, що робиться у Миколаєві, або ще якихось речей. Наші люди, автори, письменники чи музиканти, а взагалі всі, досить мало їздять по рідних місцевостях своєї країни. Відповідно існує велика чужість цих територій, тобто, український патріотизм перетворюється на суміш любові до свого плюс абстрактне «є така якась країна, і її слід любити». Але насправді не може бути любові без знання. Я не можу любити, наприклад, Конотоп, бо я не знаю який він. А відповідно пізнання, знайомство дають шанс для любові, й нам хотілося, щоб якісь українські автори полюбили Франківськ, Франківщину.

  IMG_7595

На лекції Тараса Прохаська 

 

– Ідея проекту полягала в тому, щоб автор відрефлектував своє враження від Станіслава і описав його у текстах. Проте у прозі резидентів було більше їх самих, ніж міста. У коментарях до текстів навіть звучала думка, що письменники взяли власне самі тексти до Франківська із собою. Водночас Ви говорили, що письменник це насамперед той, хто розібрався в собі. Але виходить, що сучасний молодий автор, людина, яка є активним учасником соцмережі, яка постійно пише щось, водночас розбирається у собі, – неначе відсторонюється від світу, і тому в їх текстах більше їх самих. 

–  Ну так. Щодо умови, які мають бути тексти, то була досить умовна умова. Ми знали, що це не є репортажна школа, що це не є якесь краєзнавчий вишкіл, чи ще щось. Ми не грузили їх пізнанням предметним, і тому не очікували безпосередніх результатів. Ми знали, що це поетка, ми знали що це – прозаїк. Ми знали, що ми поставили умову, але ми знали, що це не є найважливішим. Найважливішим було те, щоб вони були. І я добре розумію, що для письменника, для поета не суттєвий репортаж, ті знання, вони все одно будуть.

 

– Тому зараз у молодих авторів популярна така форма текстів як «есе», «рефлексії»: я пишу точно то, що я знаю, тобто зазвичай про себе, бо себе я знаю. Але чомусь це не вважають за літературу. На минулій Літшколі Ви говорили, що есе в майбутньому буде найпоширенішою формою в сучасній літературі. Проте більшість звикло до того, що «роман» – це література, поетична збірка – література, а есе – ні. 

– Я почну з точності висловів. У нас останнім часом слово «есе» дуже відійшло від свого сутнісного означення, тобто «есе» вважають тим, що колись називали рефлексивною поезією в прозі, чи мініатюрами. Насправді «есе» – це є опис світу, але суб’єктивний. Ясно, що розбиратися в собі потрібно, але розбиратися в собі найкраще, коли ти розбираєшся у своєму ставленні до світу. А не так: от ТАМ булькнуло, а ТАМ щось таке штрикнуло, а ТАМ защеміло, – а чому воно так сталося? Тобто не треба відмежовуватися від світу. Світ є причиною тих всіх внутрішніх копирсань.

 

 Зараз багато молоді, зокрема молодих авторів мають Твітер, Фейсбук. І кожної хвилини щось пишуть…

–  Я про це власне думаю також.

 *

Завен Баблоян та Тарас Прохасько 

 

–  То за таких умов: все таки, коли в житті щось відбулося, – ти маєш його пережити в собі, а потім написати про це, а не навпаки. Але ти пишеш, пишеш постійно. Чи може народитися література, коли весь світ перетворюється на літературу. Молодь, яка вариться в цьому, чи не перетворить вона літературу в набір коротких речень, чи псевдоесеїв? 

– Так, говорять про смерть книжки, але книжка не помре. Вона вже з’явилася, і будуть люди, які з різних причин обиратимуть книжку, навіть якщо їх буде менше. Вона все одно буде – це так як сигари, або люльки, – вони не померли через те, що з’явилися сигарети. Це те саме, що є з літературою: є люди, які пишуть просто все що їм хочеться, а є люди які усвідомлюють, що вони роблять літературні твори. І такі люди будуть завжди – вони прийматимуть правила гри. Література буде. Це так як цирк – нібито нічого особливого, але ми знаємо, що це цирк. Ми знаємо, що люди, які пишуть літературу, а не просто випускають із себе всьо, то вони свідомо підходять до того, що вони роблять серйозні речі.

.

P.S. Наступний заїзд до резиденції «Станіславський Феномен» планується на січень 2014-го року. Слідкуйте за новинами організаторів – Літературної агенції «Discursus» на її офіційній сторінці в соціальній мережі Фейсбук.

 

Спілкувалася Ольга Гончар

Фото: Ольга Гончар, Олександр Бабичев, Валерій Пузік