Маріанна Кіяновська: «Через надмірну легкість копіювання людина опиняється в системі стосунків зі світом, коли вона ні за що не повинна платити»

*

 

Поетеса та перекладачка Маріанна Кіяновська готує до Форуму видавців 100 примірників власної рукописної поетичної книжки.

 

«Друг Читача» дізнався, чому Маріанна вирішила писати від руки, чим неримована поезія схожа на вегетаріанство, а також про неможливість перекладу деяких книг для підлітків.

 

 

Знаю, що ви готуєте рукописну збірку «Вірші не для друку». Що це за книга?

 

– Зараз покажу її (дістає з полички). Вона скраю прошивається, буде картонна обкладинка. Штука в тому, що я беру вірш і відтворюю його з пам’яті, а не переписую, тому в кожному примірнику вірші одні й ті ж, але водночас вони різні, це – як музичні імпровізації, які ти не можеш два рази повторити ідентично (зачитує з рукописних аркушів):

Боже дай мені квітку часу / Боже дай мені пам’ять часу / право часу

Незбагненно для нас обох,

І нехай спалахне відразу / оживе відразу

Корінь серця, що був засох…

У цій книзі – тільки не публіковані раніше вірші, така концепція. Я збираюся її нарешті презентувати на Форумі видавців. Чому ці вірші не для друку? Бо ця книга – бунт і протест проти тиражування і копіювання. Кожен вірш у кожному з примірників – унікальний, єдиний, як сніжинка чи як відбиток пальця. Не для друку, бо коли друкуєш, усі примірники, усі сторінки однакові, у випадку ж із цією книгою, цитуючи, треба буде вказувати примірники, адже кожна з цих книжок буде артефактом. І водночас всі ці книжки – як клітини одного організму з єдиним ДНК, «ключ», який робить усі сто книг і всі вірші у кожній з них єдиним цілим, щоразу повторюється. Ця книжка мені далася дорогою ціною: фізично це дуже багато роботи. Але я на це пішла – і трохи навіть заради себе. Мені здається, що через нинішню надмірну легкість копіювання людина опиняється в системі стосунків зі світом, коли вона ні за що не повинна платити, і тоді багато що знецінюється. Колись книжка купувалась або була подарунком, іншого способу просто не існувало; людина, щоби читати, віддавала немалі гроші, або ж книжка була дорогою як символ певних взаємин. Тобто цінність книги не підлягала сумніву. Тому для переписування книг не шкодували ні часу, ні навіть життя. Величезні фрагменти текстів, які до нас дійшли, були переписані читачами, і ми їх читаємо, попри те, що оригінали не збереглися (це якщо говорити про культури тисячолітньої давності). Я ж зробила іще інакше, переписуючи, я ніби написала кожну з книжок «Віршів не для друку» заново. Крім того, я наклала на себе особливе обмеження: кожен текст писався з пам’яті, не інакше. І в цьому сенсі ця книжка нагадує мені щоденник: ці вірші змінюються, ніби жива людина. Людина позавчорашня, вчорашня, нинішня. Навіть почерк від вірша до вірша іншає: іноді рука втомлюється, іноді змінюється ручка. Цей щоразу інший почерк – також живий слід живої мене.

 

Це літописна традиція? Літописи теж переписували, щоразу змінюючи текст.

 

– У літописах зміни були радше ненавмисні. Та насправді й сучасність знає подібні випадки рукописних чи напіврукописних книжок. Нещодавно спілкувалася з Ришардом Криніцьким (польський поет. – Прим. ред.). Він у ситуації «підпільної літератури» власноручно виготовляв книжки, причому значна частина книги була рукописною, додавалася навіть оригінальна графіка. Криніцький же міг це надрукувати на машинці, але вирішив писати! Щоправда, пан Ришард виготовляв не сто примірників, а тільки дванадцять. Звичайно, я трохи погарячкувала, говорячи про 100 книжок, але раз анонсувала, що буде сто примірників, то мусила зробити. А на зміст до книги мене вже не вистачило.

 

Книжка вибраних поезій Миколи Воробйова «Без кори», яка вийшла невеликим накладом, теж не має змісту. Каже, що вже не мав сил його робити…

 

– Розумієте, є така річ: якщо книжка твоя, у сенсі – твоя за духом, ти відчуваєш її на дотик. Я відкриваю свій примірник Біблії з першого разу там, де треба. Якби в мене була ця книжка Воробйова, то я би теж не потребувала змісту, тому що все одно перший раз читаю все, а потім вірші стають як живі звірята…

 

Ви перекладаєте поезію зі слов’янських мов, напевно, найбільше з польської, у тому числі й римовану. Здається, у Польщі нині не дуже добре ставлення до рими…

 

– Римована поезія і неримована поезія – це ніби вічний спір вегетаріанців і людей, які їдять м’ясо. Я ж переконана, що вегетаріанство – це добре, але, наприклад, на крайній півночі ти вегетаріанцем фізіологічно не побудеш. Раз – тому що там таке не росте, два – тому що ти там тим не зігрієшся. Силабо-тоніка походить від античності, і вона є природною для українського віршування. Те саме стосується і верлібрів. Є періоди – в усіх літературах – коли силабо-тоніка відходить на другий план, а на перший виходить верлібр, зрештою, є ще і силабічне, і тонічне віршування.

Питання в тому, як формується літературний канон. Американська поезія великою мірою відійшла від рим, але в нас же зовсім інша традиція. Твердження, що ми не будемо римувати, бо американці не римують, і нас ніхто не перекладе, здається мені смішним. Є величезна кількість малих літератур, де рима зберегла свій потенціал і не вичерпала можливостей. Римовану поезію читає не тільки Росія, а й Прибалтика, і Балкани все ще пишуть римовану поезію. І навіть Польща – можна сказати, знов пише; просто це рими, не схожі на попередні, і нині твориться зовсім інший канон: я маю на увазі окремі вірші Подгурнік, Ружицького, Відеманна, інших сучасних польських поетів. Величезна кількість першорядних авторів повертається до рим. Просто ці рими – не такі, як у Міцкевича чи Тувіма. Ці рими треба вміти розгледіти. Українці, наприклад, не вважають римою те, що називають римою в Польщі.

 

Ми називаємо це алітераціями, асонансами…

 

– Так, але багато що з цього за своєю суттю є римою, внутрішньою римою зокрема. Рефрен – по суті, теж рима. Я перекладала Анету Камінську. З точки зору еволюціонування поетичної мови у неї абсолютно унікальна поезія. Редукованість образів у її віршах – це симптом, притаманний культурі в цілому. Як наслідок, маємо особливе функціонування образів; у певному сенсі це те, до чого рухаються деякі американські поети. Її вірші мають ознаки надкоротких мейлів чи смс-повідомлень. Виникає навіть питання, що є віршем, де межа вірша. Анета пише такі вірші, які українському читачеві поезії іноді важко сприйняти, але під час своїх перформенсів вона читає з десятками повторів, і ці повтори у неї – різновид рими. У середньовічній поезії, класичній іранській поезії, арабській поезії традиційні форми містять повтори слів чи складів, так чи інакше, це – різновид рими. Анета, яка багато разів підкреслювала, що їй не подобається римована поезія, читаючи свої вірші de facto не обходиться без того, що я умовно назвала би римуванням.

 

Шкода, що критики не пишете…

 

– Якщо критик не може сказати того, що він мусить сказати, то він не скаже нічого. Я пишу проблемні статті, огляди, але не рецензії. Написала книгу есеїв про українських поетів, але поки я живу, ходжу і дихаю, не хотіла б, щоб воно було опубліковане.

 

Які прізвища фігурують у цій книзі?

– Римарук, Герасим’юк, Неборак, Андрухович, Жадан, Крук, Савка, усі – свої… Насправді, я думаю, мої есе нікого із них не образять, але все-таки…

 

Цієї весни вийшов «Юліан Тувім. Поезії та контексти» у ваших перекладах і з вашими коментарями. Чи важко було працювати над цим виданням?

 

– Це – 300 сторінок: 128 сторінок віршів і 150 сторінок опрацювання. Щоб зробити це опрацювання, перелопатила невідомо скільки літератури. Перекладаючи Тувіма, спершу до нього ставилася дуже неправильно: наче й бачила і цілісність його натури, і трагедію, але воно мені не в’язалося з образом геніального поета – з одного боку, і людини, від якої відвернулися чи не всі друзі – з іншого. А взимку, коли хворіла, раптом побачила Тувіма в усій його геніальності, людській примітивності і величі, неадекватності і трагізмі, любові та вірності, а також нездатності цінувати цю любов і вірність. У якийсь момент я прийняла його в себе – і змогла закінчити цю книгу.

 

Те, що ви хворіли, було пов’язано з Тувімом?

 

– Думаю, що це було пов’язане з премією «Великий Їжак», вона виявилася для мене дуже тяжкою ношею. Тепер я буду робити цю премію, розуміючи, де тонко, де слизько. Після того, як 26 травня 2012 року була вручена премія, я поїхала на тиждень на море, а повернувшись, відразу ж захворіла, і прохворіла майже дев’ять місяців. Так організм відреагував на перевантаження. Хоча я була готова до тяжкої роботи, не думала, що все складеться аж так. До того, щоби створити саму цю премію, я готувалася приблизно два роки. Мусила стати фахівцем з дитячої літератури. Бо щоб робити літературну премію, треба знати теорію на рівні людей, які захистили дисертації, справді добре володіти сучасним науковим матеріалом, а також знати багато суміжних речей. Якщо сприймати книжку без апарату, без «надбудови», то ми опускаємося до рівня сприйняття дитини, яка керується принципом «цікаво-нецікаво». Члени журі чи директор премії не можуть керуватися принципом «цікаво-нецікаво» чи «подобається-не подобається». За моїми плечима – велика лектура, кільканадцять власних статей на тему дитячої літератури, навіть кілька публікацій у Польщі (переважно на тему перекладів польської літератури для дітей українською мовою). Чому так? Бо без знання теорії письменник може написати хорошу книжку, але якщо не знати теорії, не вдасться зробити цю книгу частиною культури як системи…

 

На жаль, у нас не беруться до уваги особливі потреби і можливості дитини, яка читає. І не йдеться про дітей-інвалідів, ідеться про те, що, наприклад, міські діти часто інакше сприймають книги про тварин, ніж діти в сільській місцевості, бо в них інший життєвий досвід. Діти з неповних сімей мають свій різновид травми та інакше читають ту саму книжку, ніж діти з сімей, де є мама і тато.

У світі давно зрозуміли, що не можна говорити про суто читання, треба говорити про читання-сприйняття. Тому дитячих бібліотекарів у Європі готують також і як педагогів, вчать працювати з різними віковими категоріями, враховувати поведінкові, рецептивні особливості представників окремих соціальних груп, тому там діти більш активні як читачі. А ця активність дітей – надзвичайно важлива.

Премія «Великий їжак» потрібна не тільки для того, щоб дати 10 тисяч гривень хорошому письменнику, а для того, щоби в умовах відсутності достатньої кількості дитячих журналів, повноцінного інформаційного поля довкола дитячої літератури, визначити дев’ять найкращих книжок, і щоби вони потрапили в обіг. Зокрема, в дитячі бібліотеки по всій країні. Книжка Валентина Бердта «Мій друг Юрко Циркуль», яка перемогла в 2012 році, – це психологічна повість про підлітків із Харкова, причому в ній змальовано абсолютно живе місто 2000-х, і точність опису просто вражає. Це одна з небагатьох таких книжок, хоча сучасні українські книжки для підлітків надзвичайно потрібні. Підліток дуже залежить від реалій свого часу і простору, література для підлітків найшвидше старіє. І переклади рятують не завжди. Добре, що Польща – практично поруч, і реалії тамтешнього життя близькі до наших. Та дуже важко перекладати для українських підлітків, скажімо, скандинавську чи американську психологічну прозу, тому що там зовсім інше емоційне життя, інакше вибудувані стосунки. Скандинавський підліток функціонує в системі сім’ї, де батьки по кілька разів розлучалися, у нього брати і сестри від їхніх кількох попередніх шлюбів, значить, там зовсім інакше стоїть питання обов’язків, приналежності до групи. У підлітка з типової, скажімо, шведської сім’ї є десь зо тридцять чоловік родичів чи “родаків”: є бабця і дідусь по татові, бабця і дідусь по мамі, бабці і дідусі братів і сестер від інших шлюбів – самих лише бабусь і дідусів набирається величенький гурт. Проговорювати ці ситуації в нашому світі майже неможливо.

 

Спілкувалася Любов Якимчук

Фото: www.wz.lviv.ua