Ірена Карпа: «Моя порада всім письменникам-початківцям: доки у вас нема дітей – арбайтен, арбайтен, ніхт капітулірен!»

Якщо ви знаєте про існування сучасної української літератури, то знаєте і про існування Ірени Карпи. Без цієї постаті сучукрлітпроцес був би неможливий! Різноманітні премії, антипремії… тексти, виступи, перформанси… Ірену Карпу можна обожнювати, ненавидіти, але її неможливо ігнорувати. Тим більше царина її діяльності – не лише література, але й музика, журналістика, громадська робота…

.

– За багаторічну діяльність епатажної письменниці-журналістки-співачки тобі, неодноразово доводилося зазнавати, м’яко кажучи, нищівної критики з боку тих, хто твого творчого методу не розуміє. Як ти це витримуєш? Особливо стійка психіка?

У мене якраз дуже нестійка психіка, і найкраще цим користуються мої діти. Вони з мене просто мотузки сукають… Коли я була молоденька, то справді цим дуже парилась. Читала коментарі, намагалася дискутувати з людьми, на щось реагувала… Потім якось я прочитала під Прохаськовим інтерв’ю такі самі потоки гівна, потім під Забужко, а потім навіть під Ліною Костенко (уже, здавалось би, хіба можна такого «божого одуванчика» поливати такими словами?). Цих людей ніяким чином не можна назвати аморальними, одіозними чи епатажними… І я попустилася. Зрозуміла, що в цьому переході на особистість нема нічого особистісного. Якщо люди на мене наїжджають, то їм треба розібратися з собою. Коли мені щось не подобається, то я просто це оминаю – наприклад, не люблю я Анну Гавальду – читаю Євгенію Кононенко або Богдану Матіяш, бо вони мені видаються цікавішими. Мені здається, що при нинішньому плюралізмі поглядів і думок дуже смішно на когось нападати – така реакція свідчить про проблеми з самооцінкою чи з відчуттям свободи. Наприклад, коли якісь мамочки і папочки мене починають хаяти за те, що я дітей в Індію повезла, це означає, що їм і самим дуже цього хочеться, але дуже всцично це зробити. Щось нереалізоване в собі дратує в інших…

 

– Образ enfant terrible української літератури довго був невід’ємним від твого імені. Зараз, з висоти життєвого досвіду, як вважаєш – до якого віку письменник може вважатися молодим?

Чесно – я не знаю. На заході вважається десь до 40. Хоча це якась така дивна градація… Напевне, це важливо на якомусь етапі літературного вундеркіндства – скільки було Дерешу, коли він написав свою першу книжку, або мені. Перша книжка автора вийшла тоді-то – це прикрашає біографію… Хоча все одно досвід показує, що кращі книжки пишуться все-таки людьми старшими. Той же букерівський лауреат П’єр ДіБі Сі – він продав хату свого друга, який пустив його пожити, але пообіцяв усе відшкодувати, написав у 40 років свою першу книжку «Вернон Господи літл», отримав Букера і здійснив свою обіцянку.

У той же час не можна себе давити – «о Боже, мені лише 18 чи 23». Адже ніколи не знаєш, коли наступить той момент, коли – все, більше ні рядка. Все-таки дуже велика частка того, що ми робимо, від чогось іншого залежить, це не наша заслуга. Це бухгалтером ти можеш бути хорошим, якщо все вивчив, а якщо займаєшся творчістю, то, крім тебе, тут підключено ще якісь вищі сили, енергії… Хтось це називає Богом. Я це називаю радаром або ретранслятором, і в один прекрасний день він у тебе може стати на капремонт. Тому ніколи не можна відкладати творчість на завтра!

 

 

– Гаразд, поставмо питання інакше: після чого письменник перестає вважатися молодим і стає просто письменником?

– Напевне, коли стає впізнаваним… Мабуть, це мій випадок. Навіть ті, хто нічого мого не читав, знають, що я письменниця… Якби всі люди, які цікавляться моїми заміжжями-розлученнями, прочитали бодай одну мою книжку, я б розбагатіла!

В ідеалі письменник – це людина, яка заробляє красним письменством собі на життя (не рахуючи грантів). Але в такому разі у нас є лише один письменник – Курков. А Ліна Костенко – це так собі…

 

– Ти ведеш таку кількість блогів… Трохи дивно як на матір двох дітей, яка активно пише, виступає і займається журналістикою. Або в твоїй добі більше годин, або ти знаєш якийсь секрет!

– Секрет називається «няня». Але якби мені відімкнули Інтернет, я була би значно продуктивніша! А так заходиш у фейсбук – і залипаєш…

Чесно кажучи, я дуже незадоволена своїм тайм-менеджментом. Тому коли мене питають: «Як Ви все встигаєте?», на мене нападає сором: та я не встигаю нічого! У мене дуже повільно просуваються і статті, і все інше… Якби не няня, я би дійсно була погребена під двома дітьми. Без неї діти настільки вимотують, що навіть коли у тебе нарешті з’являється шанс попрацювати, ти сидиш такий дятєл і дивишся в стіну… Максимум серіал подивитися. Тому моя порада всім письменникам-початківцям: доки у вас нема дітей – арбайтен, арбайтен, ніхт капітулірен! Діти – це теж творчість… Це величезне вкладання енергії! А книжки – це теж наші діти, тільки духовні… І вони нам не скажуть у 15 років: мама-дура, купі мнєрозовиєкаблукі! Треба їм також віддавати достатньо часу…

 

– З появою дітей на захотілося перекваліфікуватися на дитячу письменницю?

– Мені завжди хотілося писати книжки для дітей. Малкович, даруючи мені дитячу бібліотеку, навіть показав, якого типу книжки треба писати. Але писати такі книжки, як Нестайко чи Джоан Роулінґ, щоб їх було цікаво читати і дітям, і дорослим (і, звичайно, я не проти гонорарів Роулінґ!) – це вищий пілотаж… Як на мене, бути класним дитячим письменником – набагато важче, ніж бути класним дорослим письменником. Гадаю, я колись таки почну почати такі книжки – як тільки мої діти почнуть цікавитися чимось складнішим за історії про те, як зайчик ніс мед до мами. Так мислити я вже не можу… Хоча в дитячому садку я постійно плела якісь казки дітям – вони слухали уважно… Значить, можу! Десь у мені це є! Залишилося реанімувати…

 

– У чому, на твою думку, полягає основна функція літератури?

– Як і будь-якого іншого мистецтва – дарувати свободу! Виводити людину за рамки її буденного існування… Звичайно, це і освітня функція – так чи інакше вивчаєш чужий досвід. Я змалку багато читала – це мені допомогло, по-перше, писати грамотно, не знаючи жодного правила українського правопису, по-друге, прочитавши якого-небудь Мережковського, ти маєш набагато краще уявлення про історію, ніж після читання кількох сухих підручників. Хочеться стимулювати дітей дізнався про світ з книжок – це розвиває пам’ять, уяву, правопис… А для людини сформованої це трохи «ескейп» в іншу реальність. Коли читаєш про того, кому зараз гірше ніж тобі, можеш втішитися. Коли ж читаєш такі книжки, як мої останні, ти можеш поржати. Одна дівчинка підійшла до мене на концерті і сказала, що хотіла покінчити з собою, але прочитала мою книжку і передумала. Варто лише розгорнути нормальну книжку – і ти переключаєшся… Читання – це найбюджетніший спосіб відключитися від своєї реальності. Бо фільм ти переглянув – і тобі знов зле, а хороша книжка з тобою залишається… Класно сказав Маріо Варгас Льйоса, отримуючи нобелівську премію: зараз важлива не історія чийогось екстраординарного життя, а важливі ті тексти, які будуть змінювати життя людей тут і тепер.

 

– Ти вільно володієш кількома мовами – крім рідної та російської, англійська та французька, вказані у твоєму філологічному дипломі, плюс іспанська, якою тобі часто доводиться спілкуватися… Але те, що ти пишеш, – дуже національне. Можна як завгодно ставитися до твоєї творчості, але ще ніхто не засумнівався в тому, що ти – українка… Ти ставиш перед собою таку мету чи просто не можеш інакше?

– Це природно. Я не роблю якихось спроб рвати сорочку на пузі, доводити, що я патріот абощо, але я живу тут, мене торкають ці реалії – я пишу про це. Коли я живу в Барселоні, мене торкають реалії Каталонії, яка хоче звільнитися від імперської Іспанії, і я пишу про це. Через це я не впевнена у життєздатності літератури діаспори. Саме тому я живу тут. І мені здається, що тут матеріалу набагато більше, бо тут більше змін – якщо йдеться про соціум, звичайно. Плюс сестра мені якось сказала, що геніальність письменника завжди вимірюється рамками національної літератури – найважливіше те, що ти напишеш мовою свого народу. Хоча поляк Конрад чудово вивчив англійську мову, румун Толіада чи Сьоран, які писали французькою – це взагалі дуже класно, коли людина здатна настільки оволодіти мовою народу, який тебе не виплекав, що вважатися генієм у цій літературі… «Фул респект»!

Мені б дуже хотілося колись написати книжку англійською, але для цього мені треба жити в тому середовищі, бо спілкування лише з чоловіком мені для цього не вистачить. Хоча він вважає, що я просто лінива і не хочу писати англійською, я відповідаю, що не можу – мова людини у мене нерозривно йде з її образом. Через це я не можу сидіти і висмоктувати з пальця якихось персонажів – мені обов’язково треба списувати людей з реальності.

 

– Не всім сучасним українським письменникам щастить зацікавити своєю творчістю іноземного читача – а от тобі це вдається: твої книги перекладалися польською, російською, чеською та болгарською. Як гадаєш, чим саме ти приваблюєш читачів, котрі живуть у інших реаліях?

– Чорт його знає… Моя літературна агентка (вона сама з Пітера) сказала, що значно краще це робили в Україні, бо я тут публічна фігура, а мої тексти найкраще сприймати у зв’язку з тим, ким я є. Це було сказано про раніші мої тексти – гадаю, починаючи з «Піци «Гімалаї» можна читати відірвано-абстрактно, там майже немає автобіографізму… Точніше, він є в чистому вигляді в «Доблі і злі» та «З роси, з води і з калабані», але я навмисне брала такі історії, які будуть спільні для всього нашого покоління – 90-і і так далі.

Феномен явища Карпи – я зараз абстрагуюся від того, що йдеться про мене, і кажу в третій особі – всі ці складові: музика, фотосесії і ще щось таке – насправді це цікаво. З одного боку, є величезний мінус, бо мене у жодній тусовці – ні журналістів, ні письменників, ні співаків – не вважають своєю, бо там усі дуже красиві, модні і нарядні, а Карпа – це якийсь будяк на городі. З іншого боку, мені вдається поєднувати речі, які я люблю. Я нікому нічого не намагаюся довести! Я щиро вважаю, що якщо боженька людині дав щось… скажімо, ти бухгалтер, але вишиваєш хрестиком, то ні в якому разі хрестики не можна закидати, бо інакше це тебе як шандарахне! Або в депресію впадеш, або зіп’єшся, бо вчасно не вишив якусь розочку. Якщо у тебе багато талантів і ти якийсь один закинеш, то він тебе покусає потім. 

Спілкувалася Атанайя Та