ВІКТОР НЕБОРАК: Я виключав наших дівчат із комсомолу, коли вони виходили заміж за арабів

Поет, літературознавець, есеїст. Один із співзасновників літугрупування Бу-Ба-Бу. За словами Юрія Андруховича, «саме з Неборакової поетичної збірки «Літаюча голова» в українській літературній критиці почали говорити про постмодернізм і необароко». Наприкінці квітня читачі отримали доступ до нової іпостасі Віктора Неборака: вийшла його прозова книга — довгоочікуваний, анонсований автором понад рік тому роман «Базилевс».
Попри усю богемність Прокуратора Бу-Ба-Бу, під час розмови у кафе при виборі напоїв від чогось міцнішого за каву чи сік він відмовився. І у відповідь пригостив мене чаєм.

— Після сороківки я повністю зав’язав з алкоголем. Зараз я пропагандист тверезого способу життя. І як той, хто пройшов різні стадії вживання алкоголю, можу авторитетно сказати, що і без цього можна цілком обходитися. Нічого не зникає — тільки набувається.
— Різні стадії?
— Ну, може, не найглибші, але богемні — так. А курити я кинув ще в 30 років. Хоча також і люлькою бавився… Тільки, правду кажучи, ніколи не доходив до такого, щоб дві пачки на день викурювати, максимум десять цигарок. Ось Сашко Ірванець — потужний курець, я знаю, як йому важко цього позбутися. Я завжди боявся залежності, щоб щось із зовнішнього світу могло так мене узалежнити, що не я буду панувати над собою, а якась річ, щось матеріальне. Цей страх — чи не єдиний у моєму житті.
— І чому ви так раптово почали вести здоровий спосіб життя?
— Обставин було багато. Ще народження дітей на мене подіяло. У 2001 році народилася моя друга донька. І я вирішив, що тато, від якого тхне, — не найліпша аура для немовляти. Але це був лише привід. Не відкрию Америки, коли скажу, що після сороківки ти або деградуєш, або зависаєш у якомусь певному стані серединного віку. Мені не хочеться дуже швидко деградувати ні фізіологічно, ні психологічно, ні морально. Якщо Бог дав дожити до сорока років, навіщо марнувати ці ресурси? Людське життя і так надто коротке.
— Усе ж, кажуть, що свого часу Бу-Ба-Бу на сцену не виходили, добряче не «підзарядившись»…
— Це вже цілковиті вигадки. Ми переважно виступали на досить тверезу голову. Наприкінці 80‑х і на початку 90‑х ми фактично кожні два місяці мали якісь публічні виступи, деколи в межах фестивалів, на велику публіку. І всі вірші читали напам’ять. Це набагато сильніше діє — можеш побавитися з публікою, з її сприйняттям — це певний джаз такий. А для того, щоб інтонувати вірш у свій спосіб, треба бути абсолютно певним і дуже добре тримати текст у голові.
— Але ж диму без вогню не буває!
— Ну, було буквально кілька випадків! У межах фестивалю «Вивих» (Львів, 1990-й рік) був такий поетичний ранок «Прокидання поезії» — десь о шостій ранку у Львівському оперному театрі. Це був другий чи третій фестивальний день, коли вже день і ніч зміщується, бо фестивальна карнавалізована публіка фактично не спить. Того ранку прийшло до Опери десь зо дві сотні людей, а ми ніч не спали  — в готелі «Львів» відзначали день уродин Влодка Цибулька і вийшли на сцену п’яненькі трішки. Але виступ було зафіксовано на відео, і з певністю кажу — це було непомітно!
— Після звістки про видання вашого роману «Базилевс» почали говорити, що Неборак уже виріс із поезії…
— Поезія — це королева словесного мистецтва. З неї неможливо вирости, з неї можна тільки деградувати! Якщо людина перестає писати поезію і починає писати прозу, це означає, що вона на кілька рівнів себе занижує з погляду наповненості слова. Бо поетичне слово набагато потужніше і наповненіше, і тому багатьом менш доступне. А проза — навіть добра — фактично розпорошує те, що знай­дено в поезії. Зверніть увагу, національні літератури переважно створювалися поетами, а не прозаїками. Хоча часто поети поєднують багато видів словесного мистецтва.
    Мій роман писався паралельно з поезією. Перші розділи були надруковані ще в 93‑му році, а написані у 90‑му. Хоча, якщо докупи зібрати весь процес написання, то роман було створено десь упродовж року — це було розтягнуте в часі творення і тим воно цікаве. Як відео: якщо налаштувати об’єктив на один об’єкт і протягом тривалого часу його знімати, побачиш цікаві зміни. Об’єкт, який досліджую я у цьому нібито прозовому тексті, найперше є Львів: дослідження Львова, себе у Львові, аури цього міста. Але є там і багато іншого: окремі розділи писалися у Києві, один навіть у Канаді.
— Чому саме про Львів?  В Україні про це місто, мабуть, найбільше написано.
— І це дуже важливо. Кілька років тому вийшла книга «Львів понад усе» Ілька Лемка. Це мемуари, зображення його Львова закінчується десь у 70‑х, коли розпався музичний гурт «Супервуйки». А як далі жили у цьому місті, що потім тут відбувалося? Хіба це вже не цікаво? Звісно, мемуарний підхід також дуже цінний, бо формує певний прозовий гумус.
    Але не можна сказати, що українською літературою про Львів можна цілу полицю заставити — її вкрай мало. Навіть у Франка Львів дуже епізодично з’являється. І це зрозуміло: для більшості українців, які ставали інтелігентами у Львові, це місто було чуже. Воно не було вкладене в матрицю свідомості ще тоді, коли вона формує-ться — у ранньому дитинстві. А шар україномовної інтелігенції в містах був дуже тонкий.
    Про Львів є багато польськомовної літератури, бо польською користувалися і галицькі жиди, яких у містах було дуже багато. Вони, якщо вже не писали на ідиш, то обирали перспективнішу польську чи німецьку мови, українську — ніколи. Те саме було в Києві, в інших містах. Львів є у писаннях львів’янина Станіслава Лема у «Високому Замку», щоправда, це також мемуаристика. Є у прозі Ігоря Клеха, російськомовного львів’янина, який живе тепер у Москві.
Мене якраз і зацікавило те, що в українській літературі майже немає суцільного прозового тексту про Львів. Є ще «Манускрипт з вулиці Руської» Романа Іваничука — дуже пристойний роман, але історичний. А спроби вловити ту дійсність, яка є тут і тепер, вкрай рідкісні.
— Багато літературних критиків говорять, що зухвалого Неборака вже немає — він перейшов на традиціоналістичні рейки. З чим пов’язане таке ваше перетворення?
— Ні Неборак, ні Бу-Ба-Бу не були запереченням традицій! Ніколи! Хіба в контексті «традицій соцреалізму» це було щось не соцреалістичне. Взагалі, традиція і модернізація — це взаємопов’язані речі. Якщо уважно почитати тексти Ірванця, то можна переконатися, що він фактично знущається над соцреалістичними кліше — тим самим, уже хрестоматійним, «Любіть Оклахому». Ну як би міг бути написаний вірш Ірванця, якби не було вірша Сосюри? Він фактично «паразитує» на цьому, робить такий собі поп-арт, модернізує цей соцреалізм.
    В Андруховича і в мене гри з соцреалізмом вкрай мало. У віршах ми більше заглиблені в традицію. Для нього важливий Антонич, узагалі європейський вектор української поезії. Так само й для мене.
Традиція — це живе дерево, яке постійно росте. Неможливо, щоб якась гілочка виросла в порожньому просторі, з нічого. Але вона є новою, і очевидно, що не схожа на стовбур.
    Мені ніколи не подобалося, коли нас асоціювали з авангардизмом. Бо авангардизм — це справді спроба заперечення традицій. Ми ж актуалізували те, що є в традиції живе, навіть зігнороване шкільними хрестоматіями. І для нас саме цé було важливо — продовження традиції, її модернізація.
— Чому в тодішній культурній еліті Бу-Ба-Бу викликало алергію, особливо, коли Ірванець написав «Любіть Оклахому»?
— Так, справді, я чув, що навіть на пленумі Спілки письменників Іван Драч різко критикував саме цей текст. Але, думаю, це просто через брак гумору — таке буває з людьми. Зрозуміло ж, що Ірванець не знущається над Сосюрою і не закликає не любити Україну.
    У Ліни Костенко ми не викликали алергії. І Драч також ходив на наші вечори. Павличко, здається, писав рекомендацію Андруховичу в Спілку письменників. Валерій Шевчук підтримував Андруховича. Жулинський з іншими «патріархами» мене прийняли в аспірантуру Інституту літератури, і за роки мого навчання там була написана книга «Літаюча голова».
    Може, ми просто викликали заздрість цієї спілчанської псевдоієрархії. Бо була черга до роздачі почестей: того згадують абзацом, того сторінкою, того в переліку. А тут раптом прийшли якісь шмаркачі і про них стали говорити і згадувати цілими сторінками. Ми не виконали неписаного спілчанського закону, а треба було дочекатися, коли тобі стукне років з 60, і тоді вже приймати належні знаки уваги. Ця вся псевдоієрархія не розуміє, що давно вже віджила своє — вона імітаційна.
— А через ваші вірші не виникало казусів?
— Вряди‑годи. У мене є вірш, сколажований із хрестоматійних творів Шевченка та з першим рядком «Мені тридцятий рік минав…» Його передало в ефір радіо «Свобода», і це багатьма слухачами було сприйнято як знущання з нашого видатного поета. Не скажу, що я мав якісь додаткові від того «дивіденди» чи що це мене ді-стало — до Шевченка ставлюся з великою повагою. Просто був ось такий відгук.
— Як ви ставитеся до теперішніх літературних хуліганів?
— Я не бачу чогось дуже хуліганського. Дереша я не читав, лише якісь уривки… Хіба що в Карпі є більше скандального. Але це швидко мине — ще якихось кілька років. Бо коли матюкається сексуально приваблива жінка, це можна навіть вибачити — молода, але гарна. З часом, як відомо, тіло не покращується, та, сподіваюся, розуму стане більше. І те, чим вона зараз хуліганить — якісь  еротичні провокації і певна лексика,  — не буде приємне ні їй, ні читачам.
Хоча, це є спосіб привернути увагу. І якщо це для того, щоби сказати щось по суті, — то так, хай буде. Але коли увага привертається на рівні п’яного бомжа в трамваї, то…
    Взагалі є багато цікавої молоді. Мені дуже сподобалася проза Тані Малярчук. Окремі оповідання Софії Андрухович цілком пристойні. Ну, Прохасько, але він вже не молодий. А Малярчук — це, мабуть, відкриття минулого року. Особливо мені сподобалася повість «Ендшпіль для Лізи» — із задоволенням прочитав від початку до кінця.
— А самі ви ще здатні хуліганити?
— Та я ніколи не хуліганив! На одній сторінці Подерв’янського набагато більше нецензурних слів, ніж у всій моїй творчості!
— Більшість чула про Неборака у зв’язку з Бу-Ба-Бу. А що він являв собою раніше?
— До нашої зустрічі з Ірванцем і Андруховичем я написав книгу, видану у 87‑му році. Це була книга юнацьких віршів і, великою мірою, присвячена моєму сприйняттю Львова — мушу підкреслити, це для мене одна з головних тем. Тобто я був автором нена-друкованої книги. Вона вийшла, до речі, під однією обкладинкою з Ірванцем і ще з одним поетом — «братська могила», як ми називали такі книги. Вона мала називатися «Лірична прогулянка», але видавництво «Каменяр» перейменувало у «Бурштиновий час». Я з неї зараз нічого навіть не передруковую, хоча там є зовсім непогані речі.
— Кажуть, Ви ледь не стали комсомольським діячем…
— Я був комсомольцем, а у «перебудовчому» 85‑му році я, десь протягом 9 місяців, навіть мав дивну посаду секретаря комітету комсомолу Львівського медичного інституту. Перед тим там був жахливий корупційний скандал. І стали шукати людей абсолютно незаангажованих. А я на той час втратив роботу викладача української мови в будівельному ПТУ і був фактично безробітним. Один мій приятель запропонував мені цю роботу. А я перед тим не був навіть комсоргом групи — завжди був рядовим комсомольцем! Це, до речі, свідчить про занепад системи: мене, який не мав жодних кар’єрних досягнень у комсомолі (за цим колись пильно стежили), взяли на досить відповідальну посаду. Від мене, наприклад, залежало виключення з комсомолу наших дівчат, які одружувалися з представниками арабського світу і мусили виїжджати. Вони ж не могли туди виїхати комсомолками! Оскільки я керував ідеологічним сектором, це входило в мої обов’язки. Так само, коли якийсь п’яний студент потрапляв до міліції, треба було з цим обережно розбиратися, бо його батько міг бути важливою людиною!
Є про що згадати, бо вдалося проникнути у сферу, в яку не кожен мав доступ. І тепер маю негативне ставлення до всілякого партійного будівництва — знаю, звідки вони всі повилазили.
— А література впливає на суспільство?
— Ситуацію в нашій літературі можна назвати «спроба» — спроба на всіх рівнях. Немає жодного видавництва, яке б купувало права на твори і займалося їхньою реальною промоцією. Наші найбільш обговорювані автори друкуються в 3‑4 видавництвах, отже — не мають серйозних угод з жодним. Навіть закордонними виданнями займаються найчастіше самі автори  — це переважно приватні домовленості авторів, які мають права на власні твори, просто тому, що ніхто їх не придбав. У нас невідомо, як живе книга, ніхто за цим не стежить, нікому це не цікаво, бо це не є реальний сектор економіки. З іншого боку, як тільки якийсь український літератор завдяки своїм перекладам зароблятиме більше у Німеччині, Польщі чи ще десь, він просто змушений буде залишитися там. Бо в нас із тих гонорарів будуть здиратися величезні податки, і проживання тут буде невигідне. Хіба що зміниться податкове законодавство. Тому зараз не можна говорити про видання сучасної української літератури як прогнозований процес. Я маю на увазі фіксовану літературу, бо та, яка пишеться, може бути геніальною. А та, що виходить книгами і доходить до читача, навіть не дитина — це зародок. Може, з цієї спроби щось вийде — хтозна.
— Минулого року виник скандал між Олександром Ірванцем і видавництвом «Кальварія»…
— Вони розірвали контракт. Це взагалі проблема погано укладених контрактів — кожен щось своє думав, а якісь пункти просто були невизначені. Автори ж переважно не читають контрактів — тішаться, що уклали хоч якийсь. А потім починаються взаємні підозри: автор помічає, що його книг немає в певних крамницях. Там говорять, що вони продалися, а видавець каже, що не продалися, і він їх забрав. Ситуацію загострює те, що в нас донедавна автор реальних коштів не отримував. Йому давали на руки певну кількість примірників, і він сам змушений був займатися промоцією. І автор йшов на це, сподіваючись, що, може, вдасться подолати період бартеру і вийти на більші тиражі.
    А тут — Ірванець — відомий автор, якого знають без перебільшення мільйони, бо дивляться 5 канал, в інтерв’ю заявляє, що його книги мають наклад 2‑3 тисячі. Щось тут не в порядку, бо не може так бути! Або ж книги зовсім погані — але вони не є погані! Тобто, щось тут не спрацьовує. І подібні речі мають зникнути, бо ринок жорсткий — він не може продавати те, що не продається, і не може не продавати те, що продається.
— Що зараз об’єднує Бу-Ба-Бу, крім періодичних святкувань своїх річниць?
— Література. Ми приятелі, друзі. Стежимо за творчістю один одного. Це той випадок, коли вже дуже тяжко бути роз’єднаними. Буває, що людина, яка пише, раптом розуміє, що займається чимось непотрібним ні їй, ні іншим. І переходить в якийсь інший суспільний прошарок  — контакти припиняються. Але поки що ми друкуємо свої твори і читаємо один одного.
— І насамкінець, що побажає Неборак нашим читачам?
— Читати. І бути вимогливим у своєму читанні, не робити над своїм смаком насильства. Коли щось не подобається — відкидати. Оберігайте свою свідомість від сміття.