Семен Либонь і Ріо Кундер пишуть про те, що знає Олекса Семенченко

Минулого року до рук українського читача потрапив роман із відвертою обкладинкою та назвою, яка не може не заінтригувати, – “Panicoffski”. Роман – про кохання та танці, зокрема, запальну сальсу. Його автор – Ріо Кундер – ніякий не іноземець, як може здатися на перший погляд, а український поет, учасник легендарної “Пропалої грамоти” Семен Либонь, котрий мешкає зараз у Лондоні. Із Семеном Либонем ми зустрілися під час його нетривалих відвідин батьківщини.

 

– Чула, що ви працюєте в Англії журналістом і викладачем танців. Це так?

– Дивлячись, із ким ми говоримо, – Олексою Семенченком чи Ріо Кундером…

– Принаймні на зустріч я йшла до Семена Либоня… А скільки вас узагалі?

– Нас троє: Семен Либонь, Ріо Кундер, Олекса Семенченко. Ріо Кундер і Семен Либонь – це креації Олекси Семенченка, яких я створив у різний час свого існування. Либонь був поетом, а Ріо Кундер – це письменник, причому англійський, якого я так само викликав до життя для літературної творчості. Олекса Семенченко працює в журналістиці, але це нічого спільного з літературою не має.

– Ваші креації працюють паралельно, чи вашу творчість можна поділити на окремі творчі етапи – Семена Либоня та Ріо Кундера?

– Так, безумовно, це етапи. До від’їзду з України мені хотілося писати вірші, експериментувати з поетичною формою, то був такий період «на зламі». Кінець вісімдесятих – початок дев’яностих – це і був період творчої діяльності Семена Либоня. Таке ім’я було вибране із певних причин: я тоді цікавився музикою  групи „Дюран Дюран”, лідера якої звали Саймон Лебон, тож я це дещо українізував – так з’явився Семен Либонь (сміється). Я виступав тоді на всіх фестивалях, як от “Червона рута”, “Вивих”, брав участь у публічних читаннях, які тоді тільки започатковувалися. Ми з Позаяком і Недоступом були відомі як «Пропала грамота» і читали вірші на одній сцені разом із «Бу-Ба-Бу» та „ЛуГоСадом”. Семен Либонь проіснував до 1991 року, коли я виїхав до Британії. Потім він виринав ще кілька разів і, власне, в 1995-1996 роках написав кілька заключних речей. Востаннє він згадувався в контексті Ріо Кундера, коли його герой переповідає, як подорожував Південною Америкою разом із другом, що і є Либонем.

– Схожі ходи використовує Юрій Андрухович – його герої цитують вірші Андруховича…

– Розумієте, мене в літературі цікавлять несподівані речі, несподівані ходи. Наприклад, коли автор вводить до сюжету напівсправжню людину або напівупізнавану особу, яка існує в реальному житті, і вона починає за сюжетом співіснувати з абсолютно вигаданими людьми.

– Що спільного у Семена Либоня, Олекси Семенченка та Ріо Кундера?
– Кожний із них пише, в них з’являється різний письменницький досвід. Мені здається, є дуже мало людей, які пишуть про речі, котрі вони не знають. Тобто очевидно, що Семен Либонь і Ріо Кундер пишуть про те, що знає Олекса Семенченко. Різниця в тім, наскільки цей досвід проходить через них, наскільки вони його використовують, яка пропорція вигаданого з того, що знає людина, яка їх вигадала. Безумовно, спільне є в Кундера, Либоня, Семенченка ─ і в Освальдо Панікоффські (героя Ріо Кундера).

– Таке приміряння різних ролей, певно, тягнеться ще з дитинства?
– Ні, просто література для мене – наче своєрідна гра. Мені цікаво вклинювати елементи, що лише натякають на певне місце чи подію, або загадки, які читачеві треба розшифровувати власноруч. Працюючи над книгою «Paniсoffskі», я задумувався, чи поцікавиться читач згаданими мною прізвищами, назвами. Чи буде йому цікаво перевірити їхню реальність. Мій герой починає розповідь про себе словами: “Назву себе Гантенбайн”, і людині, яка не читала Макса Фріша, це ім’я нічого не скаже. Чи з’явиться в неї якесь бажання копирсатися в пошуках відповіді на запитання: хто це?

– Щоб такі експерименти мали успіх, потрібен, мабуть, підготовлений читач, який володіє певним багажем знань?

– Певна річ. Але цю книгу я писав, орієнтуючись на англійського читача. Ріо Кундер задумувався як англійський письменник, бо зараз я живу в тій культурі. Не можу сказати, що виключно орієнтувався на певного читача. В Україні моя книжка вийшла накладом дві тисячі примірників, але ж Україна має сорок мільйонів читачів. Мені здається, що є певна аудиторія, яка знає: був такий Олекса Семенченко (або Семен Либонь), котрий писав вірші, – саме їй буде цікаво прочитати прозовий твір Ріо Кундера. З іншого боку, мені хочеться сподіватися, що знайдеться достатньо людей, які зможуть оцінити певні алюзії, що є в цій книжці. В принципі, я намагався написати історію від імені людини, яка нічого не знає про слов’янську культуру. Тобто вона написана з погляду англійця, який видає інформацію за правду, бо чув її від друга. А що правда, що ні – не вказується, і для самих героїв це також гра.

– Книга, яку мають українські читачі, відрізняється від версії, орієнтованої на англійського читача?

– Безумовно, в такому вигляді, як зараз, книжка не є придатною для англійців, бо в ній багато суто українського. Я змінив свій початковий план і почав орієнтуватися на Україну, бо вирішив, що все-таки треба писати рідною мовою, і вже потім, якщо ти хочеш видати англійською, треба перекладати й окремо працювати над різними деталями – такими, як сленг чи суржик, що є зовсім невідомим явищем для англійського читача.

– А чому у вас таке цікаве псевдо – Ріо Кундер?

– Ріо – ім’я-посилання на Ріо-де-Жанейро, Кундер – це більше ринкові асоціації. В англійських книжкових крамницях книги виставляють за абеткою, і тому книжка Ріо Кундера, сподіваюся, буде стояти десь біля Мілана Кундери, її не можна буде не помітити. Це мій маркетинговий підхід (сміється).

– Ви завжди мріяли бути мандрівником, і в одній із ваших найвідоміших поезій йшлося про Уругвай. Ви вже встигли його відвідати?

– Семен Либонь писав вірш про Уругвай, але то була не просто країна, а якась недосяжна мрія – країна, якої взагалі не існує. Це могло бути будь-яке місце, бо вірш писався в державі, з якої нікуди взагалі не можна було виїхати. Совок перекривав абсолютно всі канали спілкування із зовнішнім світом, і на той час, коли Либонь написав це, з пересічних українців, мабуть, лише одна тисячна побувала за кордоном. Це вірш людини, якій хочеться знати світ, але вона у відчаї через систему, що панує в її країні. Тобто ніколи Олекса Семенченко не міг уявити, що років за десять відвідає реальний Уругвай.

– Певно, не тільки бажання відвідати Уругвай послугувало вашому від’їзду з СРСР?
– Я завжди мріяв побачити світ, але жив у закритому суспільстві з ідіотською ідеологією. Я не міг слухати музику і читати книжки, які мені подобаються, – вони або були заборонені, або їх просто ніде було дістати. Навіть одягтися нормально не міг – у крамницях нічого не було. Мені хотілося побачити світ, бути вільною людиною, використати відведений час для того, щоб побачити максимум за свого життя.

– А як тоді в СРСР вирішувалася проблема пошуку бажаної книги?
– Я завжди шукав можливостей читати те, що мені подобалося. Тоді всі були в захваті від Воннегута, Оруелла, Фріша, Дюрренмата, попит мали різні антиутопії. Деякі книги можна було купити сербською чи польською мовою. Винниченко, Солженіцин були заборонені, але якось ми діставали й ці книги.

– Що ви читаєте сьогодні?

– Мене цікавлять латиноамериканці: Шико Буарке, він пише дуже гарну незвичну прозу,  Жорж Амаду – письменник, який відповідає мені. Гієрмо Арріага, Ісабель Альєнде. Моє серце лежить до їхньої культури, літератури, до їхнього життя, того, як вони бачать світ, це справді дуже перегукується зі мною.

– А як щодо сучасної української літератури?

– За останні шістнадцять років, що я не живу в Україні, мало читав українською. Стежу за тим, що роблять мої друзі Позаяк, Недоступ, Андрухович, Малкович. Із сучасних письменників читав Дереша, Денисенко, твори своїх колег Світлани Пиркало, Катерини Хінкулової.

– Не жалкуєте за „Пропалою грамотою”? В українській літературі її ставлять в один ряд із «Бу-Ба-Бу» та «ЛуГоСадом».

– Не жалкую – це був такий міф, нас об’єднувало те, що ми читали вірші разом. Назва до нас приклеїлася через фільм «Пропала грамота», який нам усім дуже подобався. Не пам’ятаю, хто нам її дав: Позаяк стверджував, що це Неборак вигадав, а мені здається, що я вперше почув від Недоступа. Але завжди це було просто об’єднання трьох осіб, які разом виходили на сцену, втрьох-удвох і читали вірші. Тоді це спрацювало, бо були групи “Бу-Ба-Бу”, “ЛуГоСад” та інші. В нас не було концепції, ми писали такий стьоб – зовсім не для того, аби його друкувати. А потім момент зіграв – можна було писати, читати, бо на дворі були зміни, перестройка. Так і видали книжку. Я абсолютно не шкодую за Семеном Либонем – це був прекрасний період життя.

– А ви дійсно працюєте викладачем танців, як герой Ріо Кундера?

– Зараз вже ні. Але раніше я викладав сальсу, якій навчився в Британії і яку танцюю понад десять років, – це таке хобі. Сальса – це інструмент спілкування: в багатьох країнах існують спілки сальсерос. Опинившись у країні, мови якої ти не знаєш, все одно можеш знайти людей, які тебе зрозуміють як танцюриста.

– Який танець за ритмом можете порівняти зі своїм життям?

– Знаєте, я просто маю улюблений танець, який співпадає із улюбленим танцем Ріо Кундера та Панікоффські, – це сальса. Культура сальси мені компенсує сонце. Це гаряча, темпераментнана річ, яка тебе підштовхує до барвистого життя.

– А поділитеся творчими планами?

– Я би хотів видати свою книгу разом із CD, де була би зібрана конкретна музика ─  сальса, танго, бразилійські пісні, які згадуються у книзі, щоб читач міг мати це як тло, відчути настрій. Власне, таку компеляцію я сам і уклав, і навіть крутив на презенгтації, але, аби видати це, потрібно вирішувати проблему авторського права.

Олекса Семенченко
Народився: м. Київ, 1962 р.
Освіта: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, польська філологія;
Університет Лідса (Англія), теорія перекладу.
Творчість: збірка поезій “Пропала грамота” (1990), роман “Panicoffski” (2006).
Учасник фестивалів “Червона рута”, “Вивих”, “Золотий лев”.

Іра Татаренко