ГАЛИНА МАЛИК: У ДИТЯЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ НЕМАЄ ЗАБОРОНЕНИХ ТЕМ

Якось у одному зі своїх численних інтерв’ю Галина Миколаївна Малик сказала: «Для того, щоб писати для дітей, треба просто бути щасливою людиною». Фокусуючи цей вислів на творчість самої письменниці, можна з упевненістю констатувати: Галина Малик –  щаслива подвійно. Адже вона не тільки знайшла своє покликання –  створювати казку в реальному світі, – але й, безперечно, живе за казковими законами –  може спілкуватися із малюками їхньою, часто незрозумілою, мовою, відповідати на будь-які дитячі запитання.

– Розкажіть, як ви стали дитя­чою письменницею?

– Я з дитинства мріяла бути журналістом. Дописувала до газет із восьмого класу, потім була власним кореспондентом районки… З вісімнадцяти років складала вірші. Але потім підросла, а лірика не встигла вирости за мною. Я зрозуміла це і покинула – не хотілося ставати стандартним писакою із посередніми можливостями. Проте, коли народилася моя перша донька, вірші знову почали писатися, але інші – вірші для дітей. Перша прозова книжка теж була написана для дочки, яка мала один великий недолік – кидала справи, не довівши їх до кінця. Я кинулася шукати по дитячих книжках, аби знайти якийсь приклад, що міг би її перевиховати. Не знайшла і… написала сама! Книжка називалася «Незвичайні пригоди Алі».
– Ви за неї отримали премію…
– Так. Це була премія імені Олександра Копиленка. Ще мала премію імені Лесі Українки – за «Злочинців із паралельного світу».
– Ви пишете спонтанно?
– Навіть дуже. Ніколи нічого не планую. Виходить так, немовби хтось мені надиктовує. Усі події з’являються в процесі написання. Іноді герой починає кудись звертати з очікуваного шляху – ти зовсім не думав, що так буде, а він веде тебе за собою, і ти ідеш за ним. Книжки ніби творяться самі по собі. Не знаю, може, у когось це відбувається по-іншому…
– Звідки берете імена ге­роїв?
– По-різному трапляється. Я, наприклад, дуже люблю свого персонажа Хроню. Із його іменем вийшло так. Колись я побачила на вокзалі дитину, яку вели міліціонери. Це був хлопчина з такими великими сумними очима і такий хронічно нещасний, що аж серце защеміло. Отож, у виникненні імені Хроня важливу роль зіграла асоціація з хронічними хворобами нашого часу. А у закінченні «-ня» втілилося моє співчуття до знедолених. Тоді ж захотілося написати щось про внутрішньо дуже сильну дитину, яка, незважаючи на всі нещастя (Хроня в моїй книжці виховувався в інтернаті й утік, бо там було погано), не втратила своєї душевної доброти, людяності. Це мало б зігріти дітей, коли вони читають. Але ж знаєте, є такий парадокс – дуже багатьом малим читачам більше подобається образ Кота Рати, що задумувався як негативний. Це такий собі приколіст, викидає всілякі колінця – думаю, дітям подобається в ньому ця веселість, а не він сам за сутністю. Хроня виписаний, можливо, не так чітко, не так рельєфно – це біда всіх позитивних образів. Усі хороші персонажі схожі один на одного. Вони безликі. А ось негативного героя можна виписати рельєфніше, знайти цікаві грані.
– А чи є у ваших персонажів реальні прототипи?
– Без цього неможливо. Усе, про що пишеш, має якусь закоріненість у реальних подіях, людях… Знаєте, колись мером у нас в Ужгороді був Ратушняк. Зараз він депутат. І його ім’я було скрізь, на всіх кутках, на всіх банерах, на всіх стінах у місті. Була навіть вода «Рата», «Рата-кола», горілка «Рата» – він випускав… Тому коли у мене виник задум вивести як персонаж Кота – нахабного, самовпевненого, то ім’я саме собою знайшлося. Це просто мусив бути Рата! Добре, що Ратушняк не читає дитячих книжок – він такий суворий товариш. Якби читав, переживала б, чи він не захоче зі мною розібратися (сміється). Я могла б тільки на виправдання сказати, що Рату своєю книжкою обезсмертила!
– Ваші книжки не завжди закінчуються позитивно…
– Знаєте, у Ігоря Римарука є такий дуже гарний рядок: «І брехня у казках косоротих». Розумієте, можна брехати дитині, що вона вийде у світ, а там буде все «о’кей», і банани будуть падати просто до рота. Але це велика неправда! У мене була дискусія з редактором журналу «Барвінок». Вона казала: «Це ж не кінець казки, ви не покарали зло». На що я відповідала: зло не можна знищити, його, як і добра, може бути менше або більше. Усі ми,  люди, живемо на Землі для того, щоб добро переважало. І цьому в книжках я вчу дітей – тому в мене іноді бувають сумні закінчення.
– Не було пропозицій про екранізацію ваших книг?
– Оце зовсім недавно мені повідомили, що Одеська кіностудія зацікавилася «Незвичайними пригодами Алі» і планує знімати мультфільм. Дай Боже, щоб це вдалося. А ще обласний Закарпатський театр планує виставу за «Злочинцями». Мої книжки – дуже сюжетні, багато діалогів. Вони гарно піддаються сценічному втіленню. Я ось написала п’єсу на казку «Сміятися заборонено», причому вона вийшла з елементами пантоміми.
– Чи був на ваші книги відгук в інших країнах?
– «Незвичайні пригоди Алі» друкувалися іспанською, німецькою, угорською, англійською мовами. Це було у журналі «Міша», що виходив у Москві ще за Радянського Союзу і поширювався фактично у всьому світі. А зараз видавництво «Теза» взялося за продаж прав на мої книжки за кордоном. Вони укладають договір на все – передбачають і рекламу, і промоцію, і переклад.
– Хто із сучасних українських авторів вам найближчий?
– Дуже люблю поезію. Найбільше – Ігоря Римарука, Павла Вольвача і, як це не банально звучить, Ліни Костенко. Але ж читаю майже все! Це для мене принцип. Скажімо, перечитала всю світову дитячу класику. Інакше я ризикую повторитися і написати те, що вже хтось до мене озвучив. Я не кажу, що відкриваю якісь нові теми, бо вони ті самі: любов, життя, смерть, ненависть. Але справжній письменник – це той, хто розповідає про вічне так, як це ніхто до нього не робив.
– Чи торкаєтеся ви у творчості теми політики?
– Спеціально – у жодному разі. Діти визнають одну політику – політику порядності, відчувають, коли з ними чинять недобре: коли їм брешуть, коли є несправедливість. Тому якщо в моїх книжках і з’являються якісь політичні моменти, то лише як реалії життя.
– А про що ви ніколи б не написали?
– Я вважаю, що в дитячій літературі немає заборонених тем. Секс, насильство, жорстокість, смерть – про все це можна розповідати дитині! Тільки про це треба говорити її мовою. Щоб вона зрозуміла. Без матів і змалювання жахливих картин, дуже простими, гарними, без натяку на соромітністю словами… Наприклад, у мене є книжка «Як ти народився», де я розповідаю дітям від двох до трьох років, що вони народилися від любові завдяки своїм батькам. І не кожен тато чи мама може про це розказати, а письменник має допомогти.