Піано-бард Сергій Шишкін: «Меседжі треба доносити, інакше ти не бард, а трюкач»

 

Зловити час – проблема Фауста, філософська категорія. Вона конкретизується у кожному з окремих явищ, як реалізація Вічності. Чомусь для людей час має початок і кінець, а насправді він – спіралеподібний, він існує, як в людині, так і поза нею.

Тому наша розмова з людиною-легендою, людиною-подією, і суцільним креативом, єдиним в Україні бардом-піаністом Сергієм Шишкіним буде присвячена часопростору поезії і музики.

 

– Ваша модель екзистенційного занурення в глибини буття примушує замислитись навіть найневибагливішого слухача. Ви віддаєтесь музиці і слухачеві ввесь – тому, незвиклі до такої музики, не завжди готові сприйняти глибину і ауру Вашої творчості. Чому так відбувається?

Це дуже добре, що примушує задуматись. В ідеалі мало б іще спонукати до дії. Я зі слухачем бавлюсь, навіть коли торкаюсь найскладніших, найболючіших тем. Одним з найвідоміших майстрів такої забави був дядько Шекспір. Він точно знав у тому толк (сміється). Люди, перевантажені проблемами, часом шукають в музиці втечі від реальності. Я ж від неї не втікаю. Не така вона страшна, якщо намагатись щось з тим всім зробити. Направду, все впирається в ефективність зусиль.

 

– Пане Сергію, от трішки заглибимось з Вами у філософію: К’єркегор означив три рівні шляху до справжнього існування: естетичний, етичний і релігійний… Який шлях торує Шишкін?

Він не казав, що вони взаємовиключені? Тому що стараюсь всі три поєднати. По-моєму це нормально, коли релігія етична. І ненормально, коли навпаки. А естетику в релігіях використовують від самого початку.

 

– У ІІ ст. до н.е. кельтський співець, що вразив римлян – був першим бардом. Були і мандрівні дяки, і т.д. Отже, зрозуміло, що барди вплинули на європейську культуру. Барди, зазвичай, поєднували у собі тенденції народної пісні, фольк-року, романсу, класичного джазу…. Чи вважаєте Ви себе одним з них? І, в якій поетичній царині перебуваєте?

Вважаю. Хоча багатьох колег музикантів це не влаштовує. Кельтські барди відповідали за соціум, в якому жили. В нас акценти давно зміщені, а поняття дуже часто втратили первинний зміст. Мені ж він пасує. А музична стилістика – то вже діло смаку. Кожен сам собі вибирає засоби виразності.

 

– У чому полягала специфіка речитативного співу кобзарів, і – чи якось воно позначилось на Вашій творчості?

Думаю, про кобзарів варто питати мого приятеля Едуарда Драча. Це його територія і його компетенція. Я з дитинства освоював фортепіано і надто довго в тому сиджу.

 

– На Вашу думку, жанр «співаної поезії» подібний до своєрідного речитативу, чи це щось інше? І як Ви влилися в жанр?

Думаю, в декого може бути подібний. Хто впритул займався кобзарською традицією. Доводилось чути і реперську подачу. Я ж пішов далі через те, що просто гарних пісень під гарну музику мені було замало. Відчував – маю що сказати. Але треба було накопичити трохи життєвого і музичного досвіду, аби це стало виходити більш-менш переконливо. На перших фестивалях «Оберіг» та «Червона рута» я запропонував своє бачення співаної поезії. Щоб його закріпити, пішло якихось 20 років.

 

– Розкажіть про своїх вчителів. Як вони вплинули на Вашу творчу лабораторію?

Коли був молодим – реагував на всі музичні цікавинки, що з’являлись. Намагався якось освоїти. Там багато було музикантів зі світовим іменем. Але всі вони – з іншої реальності. Натомість, на все життя вразив Чеслав Нємен, на живому концерті якого довелось бути. Виходець із Союзу, мешкав в сусідній Польщі – тим не менше, адаптував світові тенденції і мислив як громадянин світу. Окрім того, понаписував купу хітів, які залишились назавжди. У зрілому віці я навіть почав дещо з його доробку брати до свого репертуару.

 

– Мені відомий Ваш вислів про те, що Ви «сам собі – жанр». Але, дивовижне поєднання одразу кількох стилів, ритмічні злами…. – це –навмисна провокація, чи – спосіб виділитися серед бардівської тусівки?

Це все разом, включно з провокацією. Цілком нормальний творчий метод, щоб активізувати сприйняття. Але це добре на початку. А далі слухач визначає – наскільки ти спроможний. Зараз мені цікавіше досліджувати якісь глибинні прояви українського мелосу – часом вони зовсім несподівано органічно лягають на вже давно закріплені стилістичні кліше. Тут головне, щоб експеримент не став важливішим за власні мистецько-філософські критерії. Меседжі ж треба доносити. Інакше тоді ти не бард, а трюкач.

 

– Критика відзначила, що «пісні Шишкіна – не такі вже й прості – в них немає пози, яка б замилювала очі, усе виглядає чітким та ясним. Іронічно, сумно, жорстко, усміхнено – тут є все, крім заперечення дивовижності нашого життя». Ви погоджуєтесь, з таким твердженням? Ви – віталіст, чи – фаталіст? Як це впливає на творчість?

Наша «віта» впливає на наш «фатум». Якщо хтось від цього відмовляється, то теж робить це особисто, навіть якщо це йому нав’язують. А я не люблю, щоб мені щось нав’язували. І звичайно я люблю життя! Ще й інших заохочую (усміхається).

 

– Як позначається Ваша внутрішня настроєвість на випущених музичних альбомах?

Там було багато старих пісень. І в них було багато різного, включно з болем. Коли готував альбоми до видання, докладав зусиль, щоб після їх прослуховування хотілось жити. З якогось часу почав відчувати відповідальність за те, що відбувається зі слухачем. Талановитий митець впливає на психічний стан. Він не може цього не розуміти.

 

– Чим тамуєте свій літературний голод?

Читаю Валерія Шевчука. Нема кому його на Нобеля попхати. Просто намагаюсь бути по мірі сил в матеріалі. Останнє з того, що сподобалось – «Щоденник моєї секретарки» Братів Капранових. І не тому, що – друзі – якби не сподобалось – не згадав би.

 

– Частенько в різних інтерв’ю зауважуєте про рівень, до якого мають дотягуватись… Як визначаєте «рівень»?

Колись давно один з моїх вчителів ще в музичній школі полюбляв цитувати ніби Енгельса – «Інтелект диктує спосіб розваги». Саме це.

 

– А чи є у Шишкіна якась структура виступів? Чи продумуєте все до деталей?

Структура є. Йшов до неї довго. І вдосконалюю по мірі сил. Продумую максимально. До деталей продумати не вдається, та й не треба. Тим паче, що дозволяю собі багато імпровізаційності. Але для того і публіка має бути максимально відкритою.

 

– Чи є якісь фірмові фрази, або загравання з публікою? Як Ви вибудовуєте діалогізацію: у чому «родзинка»?

Є кілька. Але я від них не в захопленні. Може почати нагадувати старого конферансьє, який вже не пам’ятає, що з цих жартів в цій аудиторії вже відсміялись (іронічно).

 

– Яким чином Ваші столичні вечірки набули популярності?

Короля робить почт. Але одних амбіцій замало. Треба було заслужити не тільки гарними словами, щоб дехто з небожителів вважав за потрібне зіграти цю забаву і допомогти реалізувати кілька творчих ідей. І вони мали бути цікаві не тільки мені. Від цього всього мають йти кола. Це добряче стимулюватиме патріархів не розслаблятися.

 

– У одній із розмов Ви зазначили : «…у наш час багато хто вважає, що головний критерій це модність. Для молодняка чомусь важливо відповідати якомусь кліше, а насправді, ці кліше – міняються». Прокоментуйте.

Хіба треба коментувати, що мода мінлива? Йдеться про особистість, а не її втрату. Засоби вираження дуже важливі, коли є що виражати. А це вже внутрішня робота. В нас купа авторів, безліч аранжувальників і гори обладнання. А чи в нас купа ексклюзиву?…

 

– Тепер зізнавайтесь, з яких-таких міркувань Ви підтримуєте молодь?

Маєте з цього зиск, чи підіграєте своїй гордості?

З суто меркантильних…(сміється) Молодь розширює територію адекватного сприйняття. Вона мало ведеться на авторитети. Вона схильна до пошуку. Тоді й мені легше достукатись. І це таки спрацювало. Бо молодь я підтримую давно. А повернувся на сцену лише 5 років тому.

 

– Чи вірите Ви у розкутий простір?

– Я навіть знаю такий! В мене в Хмельницькому є приятель Володимир Смотритель. Зараз йому виповнилось 60. А ви б подивились на того живчика! Його моно-театр «Кут» багато років проводить фестиваль «Розкуття». Я там був тричі. Перезнайомився з розкутими людьми …

 

– Чи могли би Ви однією тільки метафорою здобути гармонію з собою?

Ще ні. Інакше б вже перейшов в інший вимір.

 

– Про плани на майбутнє, переламуючи той час, з якого ми і почали розмову…

Треба якось переламати власних 55 років. Шукаю видавця на два своїх архівних альбоми – рокерський і умовно-попсовий. Я там теж дещо встиг сказати. Ну, і змістовно та весело поспілкуватись з друзями на цю тему. Бажано в кількох містах. Думаю над цим.

 

– І, наостанок: якби Вам запропонували прожити нове життя, Ви би прожили його – інакше?

Нове життя я і так проживу інакше. Бо який тоді сенс? Але щоб це було цікавіше, треба ще багато що впорядкувати у цьому. Чим і займаюсь.

 

Спілкувалася Леся Мудрак