Сергій Чирков: «Плейбой» і «Пентхауз» у кіосках з’явилися вже після того, як зник «Лель»

У червні 2012 року перший український еротичний журнал «Лель» мав відсвяткувати своє 20-річчя. Але прожити йому судилося йому трохи більше десяти. На початку свого існування «Лель» міг похвалитися 200-тисячним тиражем, в останні роки ледь сягав 10 тисяч. Про чудовий і самобутній журнал «Друг Читача» згадав, коли розпочав свою еротичну рубрику «Ніч з «Другом Читача».

Про перемоги та невдачі знакового українського часопису розповідає колишній головний редактор, натхненник, батько «Леля» – Сергій Чирков.

 .

– Ви були головним редактором першого українського еротичного журналу. Про «Лель» дуже мало інформації в Інтернеті, а нині, якщо чогось немає у Мережі, значить, цього не існує або й ніколи не було. Не хотілося б втрачати цей безцінний скарб.

– Я був не лише головним редактором, а і засновником, фактично – автором ідеї. Починався він, скажімо так, у моєму кабінеті – тодішнього головного редактора журналу для підлітків «Однокласник». Хоч і парадоксально звучить, але він народився саме у людини, яка займалася дитячою літературою і, як тоді говорили, «вихованням підростаючого покоління».

 

– Власне про створення хотілося б докладніше…

– Ідея виникла у першій половині 1991 року, до ГКЧП (ДКНС). У часи горбачовської перебудови, як відомо, влада стала закривати очі на легалізацію того, що раніше трималося під суворим табу. І найперше, що тоді хлинуло на ринок, на вуличні розкладки, – це газети нового покоління. Вони не нагадували газети класичні, формату «Правди». У них друкувалися політичні анекдоти, літературні і публіцистичні твори, які раніше радянська влада вважала для себе шкідливими. І, звичайно, хлинула література порнографічна, що загалу видавалася за еротику. Вона виходила страшенними тиражами, які сьогодні навіть не сняться: це були 100-тисячні, 500-тисячні, навіть мільйонні цифри. Заборонене – воно ж завжди найсолодше. Але це була або низькопробна порнуха, яку й літературою гріх називати, або, в кращому разі, не вивірені і не вичитані повісті та оповідання, що приписувалися Олексію Толстому, Івану Буніну та іншим класикам і здавна ходили у списках. І от люди все це почали читати, тішитися: так ось яка вона – еротика. І я брав заради інтересу, я ж філолог. Ніхто не називав цю продукцію порнографією, бо за неї могли й посадити. Іменували еротикою, викривляючи уявлення читачів про еротичне мистецтво і тим самим дискредитуючи його. Люди просто заробляли гроші на цих газетках. Хоча між термінами «порнографія», «секс», «еротика» тоді різниці ніхто не бачив. Одні не знали різниці між ними, інші цим користувалися… Ми з колегами обмінювався думками: а що ж далі буде? Пшеницю і полову слід було розділити. Адже еротичне мистецтво – це завжди краса, це поезія.

 

– І тоді…

– … і тоді народилась ідея еротичного журналу. Ринок був зголоднілий, було кому читати й не лише еротику. Ми тоді ще були країною, яка читала найбільше у світі. Люди, які починали з таких розкладок, з дешевих видань газетного типу, серйозно збагатилися. Я не мав комерційної жилки і одразу замахнувся на журнал з претензіями. Завівся, так би мовити, почувши від тодішнього директора видавництва «Молодь» Анатолія Давидова: «А ти зміг би придумати інтелігентний журналу еротичного спрямування?» Придумав. Спочатку обрав для нього чомусь формат журналу «Малятко», назбирав тем, розклав по рубриках – аби вийшло різнопланове видання. З якимись темами я був знайомий, з іншими – ні, ще про інші – здогадувався. Тобто сказати, що я був глибоко зорієнтований, буде великим перебільшенням. Замовив макет, запросив художників, зрештою перший номер було зібрано. Але тут все почало валитися: ГКЧП, розпад СРСР, економічний занепад, інфляція… І залишивсь я з ненародженим і нікому тепер не потрібним журналом сам. А потім випадково зустрів давнього знайомого, ще з його майорських часів, Сергієм Кичігіним, він якраз собі фірму організував і зацікавився «Лелем». Після немалих і багатомісячних сумнівів Кичігін таки підтримав «Лель» – 25 червня 1992 року вийшов перший номер.

Перший номер

Ми оголосили передплату на рік наступний, пустили дуже скромний ролик по телебаченню, і новий, вважай нікому не відомий журнал, набрав по передплаті понад 120 тисяч. «Лель» тоді позиціонувався як щомісячний журнал для сімейного читання. Але зібрані по передплаті гроші видавець, на жаль, використав на інші потреби. Ми випустили три номери і зупинились. Офіційна версія – через брак паперу. Його справді треба було діставати, але за наявності грошей – можна. Почали робити спарені номери, друкуватися на непридатному папері. Наша репутація, як то кажуть, танула на очах. У 1992 році замість 12 номерів випустили 9. Така сама історія повторилась наступного року. А потім журнал пішов у самостійне плавання…

Отака от передісторія. Були в ній, крім улюбленої роботи, чимало всякого – і рекет наїжджав, коли родину доводилося переховувати, і бандюкам мене здавали…

 

Хто долучився до цього ризикованого на той час проекту?

– На журнал «Лель» працювали тоді дуже достойні і серйозні фахівці. Ми мали доступ до рукописних архівів. Серед найактивніших, приміром, нинішній вчений секретар Інституту літератури Микола Сулима. Він вишукував раритети, коментарі писав. Серед іншого – видобув поему Валер’яна Поліщука «Онан», ми дали її у «Лелі», це була сенсація, бо вона вважалася загубленою. Навіть донька поета, яка проживала у Москві, не знала цього твору, ми надіслали їй примірник. У культурний і науковий обіг вводилися унікальні фольклорні матеріали, всі подавалися з коментарями. У першому ж номері ми обнародували славнозвісну «Бандурку», прислів’я та приказки, народні згадки двозначного еротичного змісту.

Навколо редакції гуртувалися відомі літературознавці, прозаїки, поети, у кожного щось знаходилося для «Леля». На початковому етапі вони подавали матеріали під псевдо, теми ж були незвичними не лише для закритого і застебнутого на всі ґудзики суспільства, яким було радянське, а й для культурницьких кіл. У «Лелі» працювали чудові художники. Всі провідні фотомайстри пройшли через журнал. У мене картотека на всіх збереглася. Багато з них зараз тримають власні фотостудії, стали поважними рекламними фахівцями.

 

Які відомі імена знайшли місце на сторінках «Леля»?

Випуск з уривком із «Польових досліджень українського сексу»

– У рубриці «1001 вірш для Шахерезади» публікувалися вірші як класиків – Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Василя Чумака, Михася Семенка – так і молодих поетів. Спочатку рубрика називалася «Від Апулея до Андруховича», а потім ми її уніфікували. Андрухович надрукував у нас фрагмент «Московіади», кілька віршів. Винничукова стилізація щоденників славнозвісної Роксолани «Житіє гаремноє» йшла у нас паралельно з публікаціями у львівській газеті «Post-Поступ», тобто – просто з письменницьких «коліс». Йшли і вірші Юрія Винничука, він же і поет цікавий. Юрій Покальчук багато видавався. Було представлено фрагмент «Польових дослідження українського сексу» Оксани Забужко. З десяток оповідань встиг надрукувати Богдан Жолдак. А такі неповторні прозаїки як Петро Федотюк і Андрій М’ястківський заслужили в журналі навіть персональні рубрики – «В алькові Ігоря Ченича» і «З пасіки діда Андрія». Саме у співпраці з «Лелем» в Андрія Пилиповича народилася блискуча книжка образків «Хочу!», вихід якої став би літературною подією – на жаль, автор пішов з життя, і книга залягла в його багатющих архівах…

Не буде перебільшенням сказати: практично всі тодішні діючі літератори так чи інакше були представлені у нашому журналі, відкрилися читачеві новою для них яскравою гранню.

 

Чи розглядались  інші варіанти назви журналу?

– Всерйоз – ні. Ми не хотіли брати Амура. Хотіли відшукати в минулому свого бога кохання. Гойтосир, зафіксований у доступних тоді дослідженнях Рибакова, видався не дуже благозвучним, та й походження не дуже слов’янське. Його ім’я ми використали у рубриці для чоловіків – «Клуб Гойтосира», жіночу рубрику також представляла богиня кохання – «Клуб Дівонії». В обох «клубах» подавалися поради медичного напряму, з психології стосунків, тести, проблемні матеріали. Але у назві для журналу я вибирав між «Лелем» і «Лелею». Розглядався і об’єднаний, так би мовити варіант – «Лель і Леля». Та, зрештою, зупинилися на чоловічій іпостасі слов’янського бога кохання.

 

Чи має «Лель» у своїй скарбничці резонансні матеріали? Можливо, «Лель» був першим у чомусь?

– «Лель» був першим у всьому. Кожен його випуск ставав подією. Адже ми повертали, а частіше і вводили в обіг, величезний, важливий за змістом і красивий за формою шар людської культури, яким є еротика. «Лель» здійснював місію осмисленого повернення народу багатовікової сексуальної культури, що побутувала у фольклорних формах, – її у нас було відібрано через лицемірну турботу про моральну цнотливість, що спричинило в результаті безліч проблем соціального, морального і навіть медичного змісту.

Фольклорні масиви піднімали тільки ми. Перші еротичні оповідання справді літературного рівня йшли у «Лелі», тому цілком вмотивовано можна стверджувати, приміром, що першим еротичним легально надрукованим оповіданням є «Яна» Петра Федотюка, що опубліковано під псевдонімом Ігорь Ченич. Ще один момент. Наприкінці 19 століття у Німеччині вийшли два грубезні томи з фольклором, зібраним Володимиром Гнатюком, ми знайшли це видання – в ньому латиною подано наші тексти. Цей двотомник спричинив свого часу справжній скандал, збирача до царського суду притягнули, але знайшлися небайдужі люди, котрі своїм науковим авторитетом захистили Гнатюка. От ми і розшифрували це видання, і перший том практично весь поступово надрукували.

На переклади з іноземних мов світової еротичної класики працювали кращі фахівці України, які перекладали античних авторів, Хемінгуея, французів, італійців… Тоді «Всесвіт» фактично стояв, він, як і всі «старі» журнали не мав змоги платити авторам. Так от. Соломія Павличко, яка «Лель» дуже підтримувала і пропонувала для публікації цікаві речі, якось передавала нам для ознайомлення французьке видання «Будуарної філософії». Я де Сада не читав, його тоді просто не було, знав лише, що він писав жорстку еротику, таке щось пограничне. Тому сумніви були. І раптом дізнаюся, що готується до виходу російськомовний де Сад. Тоді ми швиденько знайшли перекладача, який, до речі, перекладав Бальзака, у нас він сховався за псевдо, пояснивши, що в нього донька школярка, а дружина – диригент церковного хору. Де Сад – малопоетичний літератор, і ця особливість вилізла у російськомовному виданні, росіяни зробили грубий механічний переклад. Російська мова взагалі грубіша за українську. Особливо, коли потрібні напівтони, коли треба говорити про речі тонкі і делікатні. Я порівнював потім обидва переклади «Будуарної філософії» – це «небо» і «земля», дві різні школи, у нас – Миколи Лукаша, світовий рівень, а у них – посередність. Те, що вийшло у «Лелі» – було справжньою класикою, побудованою на кращих засадах української перекладацької школи. Тож перший український де Сад, якщо говорити про пріоритети, також з’явивсь у «Лелі».

Це не увесь перелік, приклади взято навмання, для показовості.

 

Чи були якісь перешкоди у випуску, цензурування?

– Створювався «Лель» спокійно, не на скандалі. Хоча такі журнали мають розкручуватися саме на скандалах. Такий стандарт: головний редактор еротичного часопису має бути завсідником тусовок, скрізь світитися. Як Хефнер. Він не виходить в люди без супроводу дівчат, коли фотографується, хтось обов’язково на коліні сидить. Мене запитували, коли писали про журнал: де мої дівчата? Проте, ми не працювали з моделями, це був один з принципів «Леля». Мали справу лише з фотографами. І друкували знімки лише після того, як майстер узгоджував усі правові питання з моделлю. Тобто, я наперед відсікав себе від цих скандалів. І тому, може, ми спокійно проіснували стільки років. Можу навести навіть такий приклад. Коли у Верховній Раді була дискусія навколо мовного питання, один з учасників парламентської дискусії назвав «Лель» останнім форпостом української мови. Мені свого часу пропонували написати заявку на дотацію в Кабмін. Там у мене було чимало прихильників, частенько дзвонили з проханням сформувати підшивку на подарунок. Я відмовився, грошей нам завжди бракувало, але дотація «Лелю» могла спричинити скандал.

 «Лель-ревю» вперше російською

Показовий ще один випадок. Коли ми міцно увійшли в тему, журнал вже не міг переварювати наявний літературний масив. Ми ж віддавали перевагу матеріалам з українськими коренями, а зарубіжні переклади почали залишатися поза межами. І я вирішив виокремити програму зарубіжних перекладів в окремий журнал – «Лель-ревю», він також пішов непогано. Проте намітилася інша проблема – почали з’являтися якісні переклади зарубіжних авторів російською мовою, які треба було включати у свою програму. Не маючи доступу до першоджерел, брати російські тексти і перекладати українською було не дуже чесно і професійно. І я оголосив, що кожен третій випуск «Леля-ревю» буде виходити російською мовою, на чужих перекладах. І в колах інтелігенції здійнявся скандал, пішли дзвінки. Люди почали захищати журнал, говорили щось на кшталт: «Оці люди з російськими прізвищами, оці чиркови паплюжать наш «Лель». Тобто, мій «Лель» почали захищати від мене самого. Мені це сподобалося страшенно.

 

А як «Лель» ставився до порнографії?

«Лель» не вдавався до порнографії. Але спірні речі – були. Річ у тім, що немає чіткого визначення порнографії, нема чіткої межі між нею і еротикою. Кожна країна має свої визначення, інколи – смішні і не надто вмотивовані. До демонстрації жіночого тіла традиційно ставляться більш поблажливо, ніж до чоловічого. Під суворим табу, приміром, публікація збудженого органа, хоча в історії відомі ритуальні поклоніння фалосу, кам’яні і живописні зображення якого прикрашали храми. Звичайно – різний час, різні народи, різні культури. Читав і таке визначення: якщо оголені люди стоять на підлозі – це еротика, а якщо ноги відірвані від землі – то це вже порнографія. Немає і, напевне, ніколи не буде проведено межі між тим, що вважати пристойним і прийнятним, а що – ні. Усе залежить від рівня культури, від рівня цивілізованості. Звинувачували свого часу і Олександра Довженка за кадри у фільмі «Земля». До речі, це фактично була перша поява у художньому кіно оголеного жіночого тіла. А зараз – це для кіно вважається невинним.

А наскельні малюнки, де зображувалися статеві акти, а греки з їхніми Помпеями, скульптурами, розписами? А культура Індії, Китаю, арабських країн? Вона містить дуже відверті речі. Багато які культури сповідували поклоніння фалосу як джерелу життєдайності. Тут є над чим думати: якщо древні народи не вважали це чимось забороненим, то чому ми, цивілізовані, маємо засуджувати? Можливо, про порнографію слід говорити, маючи на увазі механічне, документальне відтворення статевого акту – демонстрація акту заради демонстрації акту. Але тут можуть втрутитися медики: інколи порносюжети використовуються для лікування хворих… Тож актуальним має бути інше: де, як, коли і за яких умов має відбуватися знайомство з еротичною культурою. Варто пам’ятати також про вікові обмеження. Потрібен контроль за доступом до цих матеріалів. Заборонити – найпростіше, але заборона завжди підвищує попит.

 

– А читачі цікаві були?

Аякже! Перший рік роботи – дзвінок. Чую – людина хвилюється, затинається. Виявилося, телефонує тракторист, що спеціально приїхав у райцентр, щоб подзвонити в редакцію і подякувати. Він закохався, але був настільки невпевнений у собі, так комплексував щодо своїх чоловічих параметрів, що, зізнався, навіть хотів піти з життя. А потім набрів на журнал, почитав. Ми людині, виходить, врятували життя. Сказав, що одружується. Я це слухав і радів. Листів було страшенно багато, ми багатьом людям допомогли і у просвітницькому плані, адже друкували не лише художні твори.

 

– Певно, в еротичний журнал намагалися потрапити і зірки шоу-бізнесу.

– Так, звісно. Вони виходили на сторінки як одягнутими, так і напівоголеними, кожен сам визначав кількість одягу на собі. Якщо погортати архівну підшивку, можна знайти багато знайомих облич: Ірина Білик, Наталя Могилевська, Камалія, Жанна Боднарук, Ольга Сумська, чи не весь акторський склад серіалу Олега Бійми «Острів кохання», знятого за українською еротичною класикою… Готовність оголитися для «Леля» була доволі високою, але я не йшов на занадто відверті фото-сесії, хоча розумів, що саме вони роблять тираж. Телефонували люди, які займалися розруткою «на три країни», як сказали, Сєрьоги-репера, він тоді тільки починав, я відповів, що взагалі погано уявляю його появу в журналі. Уберіг і репутацію однієї з нинішніх естрадних зірок першої величини, яку тодішній продюсер обіцяв роздягнути до якої завгодно відвертості, але мені чомусь стало шкода тоді молоду і мало відому виконавицю. Вона стала зіркою завдяки своєму голосу, а не скандальному оголенню, про що нині б шкодувала, і це мене тішить.

 

– І який у цієї казки був кінець?

Журнал зразка 2003-го року

– «Лель» проіснував більше десяти років без реклами, без фінансової підтримки і скандалів, що підвищують тираж, – лише за рахунок того, що йому повернеться з мережі розповсюдження. А поверталося дуже мало. Фактично закінчилося тим, що ми змушені були редакцію звільнити. Журналу вистачало лише на те, щоб заплатити за поліграфію. І останні років десь чотири, якщо не всі п’ять, я цей журнал робив фактично сам. Це теж досвід унікальний. Перекладав поезію і прозу, писав публіцистику, вишукував поради… Довелося відмовитися і від оригінальних світлин – я не мав чим платити, а автори вже зорієнтувались і менше 20 доларів за право публікації фото й говорити не хотіли. А то й 50 і 100 – залежно від імен. Єдине, кого залишив – набірницю. А верстав, сканував – сам, єдине, чого не вмів – «чистити» фото.

Мені шкода було зупиняти «Лель», залишилося дуже багато матеріалу, цікавого, унікального. На сторінках Леля було розпочато «Енциклопедію еротики». Я її сам збирав фактично. Якщо представлявся художник або скульптор, неодмінно йшли його роботи, якщо письменник – уривок з твору. Окрім літераторів, художників і фотомайстрів, подавалася різноманітна термінологія, що окреслювала чи не увесь спектр еротичної та сексуальної культури. З журналом ми встигли дійти до літери «В», хоча я маю й подальші напрацювання. Це теж те, чого ніхто не в Україні не робив. Та й у світі, якщо брати широту охоплення.

Така ситуація не могла тривати безкінечно. Але журнал фактично було знищено зовні. Знищено без застосування сили. Просто створили тупикову ситуацію: закон про захист моралі ввели в дію фактом його публікації, а повноважну експертну комісію, що мала давати дозволи, створили десь через півроку. І склалося так, що я віддав останній номер на реалізацію 10 грудня, а десь 20-го ввели в дію обмежувальний закон. І «Союздрук» без жодної експертизи, яку має провести повноважна комісія, на свій розсуд вилучив тираж з продажу. Я міг судитися, міг щось доводити. Але… Я не став боротися, я втомився. Та й протистояти державній машині – річ безперспективна. Я зупинив свій журнал.

 

Уявімо, що з’явився спонсор, який пропонує відновити журнал. Чи Ви погодилися б стати головним редактором? 

– Керувати – навряд чи, взяв би рубрику, можливо. «Енциклопедію еротики» або ще яку. І експертний супровід за потреби міг би на себе взяти. Не тому, що найрозумніший, а тому що встиг добряче в’їхати в тему.

 

Такий журнал потрібний зараз?

– Журнал потрібен. Можливо, з деякими корекціями. Тоді сама тема була скандальною, а зараз будувати варто спокійний врівноважений журнал, хоча я завжди будував «Лель» не на скандалі, а на творчій складовій. «Плейбой» нам не потрібен, нам не вистачає журналу, що виходив би на літературній основі. Нам потрібен журнал, який би працював, а не розважав. До речі, «Плейбой» і «Пентхауз» у кіосках з’явилися вже після того, як зник «Лель». Ми фактично своєю присутністю відсунули в часі оті лаковані журнали. До України доходили московські видання, продавалися на розкладках, але в кіосках їх не було. Нам дзвонили з польської редакції, щоб на нашій базі видавати «Плейбой». Але і «Плейбой», й інші подібні видання – це журнали ситого суспільства. Вони ж нічого корисного не дають: постери, спорт, трішки політики… А наш журнал працював. Ми хоч і друкувалися здебільшого на глянцевому папері, глянцем ніколи не були.

 

– Ми знаємо, що ви написали роман. Про що він? Він еротичний?

– До лелівської теми роман стосунку не має, хоча вмотивовані відверті сцени містить. «Ковчег. Колискова для смерті» – це двотомний роман-подорож у 333-х спогадах, снах і видіннях. Він доволі оригінальний за формою, за версткою також. Складається з кількох часових і просторових пластів… Для мене ця річ дуже важлива… Яким роман вийшов, мені важко сказати. Писався він більше трьох років.

 

– Ну що ж, хочеться побажати, щоб Ваш роман знайшов свого читача, так само, як знаходив читача «Лель» – перший і, дай Боже, не останній український еротичний журнал.

Спілкувалася Наталія Уварова