Ольга Слоньовська: «Людство не хоче замислюватися, а хоче легкого чтива – «прочитав-і-забув»

«Коронація слова» – дуже серйозний конкурс, який змінив долю багатьох письменників. Кому дав «путівку в життя», кому – справжню популярність… Утім, переможниця цьогорічного конкурсу Ольга Слоньовська – далеко не початківець у літературі: її регалії займають чотири рядки у Вікіпедії. Але книга «Дівчинка на кулі», яку 8 листопада презентували у львівській книгарні «Є», займатиме особливе місце у «послужному списку» Слоньовської – адже це роман, котрий визнано найкращим серед 6 000 претендентів! Зараз, коли до кінця прийому робіт на «Коронацію-2013»  залишаються лічені дні, варто надихнути і підтримати усіх конкурсантів живим прикладом працелюбства та наполегливості Ольги Слоньовської.

 

– Зараз, озираючись назад, коли ваше Гран-прі на «Коронації слова» вже стало історією, скажіть чесно: розраховували на перемогу?

– Не дуже… Уже відправивши «Дівчинку на кулі» на конкурс, думала: коли експерт  так багато читає, то запам’ятовує перші твори, а другі-треті уже точно не запам’ятає. А потім ще й начиталася в Інтернеті різних коментів незадоволених і скривджених – мовляв, твори читають люди некомпетентні – студенти, учні і так далі… З одного коментаря на сайті «Коронації слова» я довідалася, що кому не передзвонили з «Коронації слова» до двадцять п’ятого травня, той не пройшов. І ось настало двадцять п’яте травня – одній моїй подрузі зателефонували і викликали на церемонію нагородження, а мені – нічичирк… Ну, думаю, нема, то й нема – гірко, прикро, але з цього не можна робити світову катастрофу. Я порилася у тому Інтернет-смітті, де пишуть всякі дурниці – що всі результати підтасовані, що там скрізь свої люди – і заспокоїлась. У мене купа студентів-державників, перездачі, я пишу звіт, який маю здати до кінця року… Раптом лунає дзвінок. «Добрий день!» – начебто голос старости однієї моєї групи, у якої кілька «хвостів». Я кажу: «Ви вже наважуєтеся і у неділю не давати мені жити!», а вона відповідає: «Вибачте, це «Коронація слова»… І тоді вже вибачаюся я. А саме у день, коли відбувалося нагородження я все одно мала бути в Києві у своїх справах. Тому вирішила так: якщо встигну, то заверну по дорозі, подивлюсь, що там робиться, а ні – то й ні. У мене не було ні вечірньої сукні, ні якогось передчуття перемоги…

Я закінчила свої справи в «Освіті», вичитала з редакторкою всі моменти незрозумілі, і на вокзал – а квитків немає ні на тридцять перше, ні на перше, ні на друге! Чотири дні вихідних – і студенти всі поїхали додому. Боже мій, що я тепер буду робити? Є лише один поїзд «Хюндай», який коштує триста гривень до Львова, прибуває серед ночі, плюс доведеться брати таксі – ще сімсот гривень. У мене немає таких грошей – щоправда, у мене у Києві хоч син є, то є де жити. І я на ці чотири дні стала невиїзна.

– Навіть так!

Раз так – то прийду на «Коронацію слова», оскільки запрошена. Подзвонила синові: «Приїжджай! Будемо обидвоє святкувати». Він узяв свою дівчину та й приїхав, а остання номінація ви ж знаєте, як далеко! І тим більше, що вони з такими паузами! Був момент, коли вже оголосили «Романи і повісті», я підійшла, бо думала, що буду у дипломантах. Але почали зі спеціальних премій видавцям та іншого – десь було п’ять чи шість підномінацій. Потім викликали цілу когорту дипломантів – біля десятка, і вже коло мене нікого нема! І тут Ольга Сумська каже: «Дякуємо спонсорам…» і так далі, і я вже думаю, що то вже все – кінець! Далі нічого не буде! Я собі сіла в кутку, але близько коло сцени. І тут оголошують третю премію, і я думаю: «Стоп! Зараз мені дадуть третю премію і треба буде виходити». Оголосили автора – а то не я! Виходить друга премія, вручають призи – а то знову не я! І я вже почала розуміти, що в мене перша премія. І це для мене, звичайно, було приємною несподіванкою.

– Чим для вас стала перемога у «Коронації слова»? що б вам хотілося сказати тим, кому вона не дісталася?

Ця статуетка – український книжковий «Оскар», дуже гарна, але й дуже важка. Ця наша «Коронація слова» – це верхівка айсберга, це п’ятнадцять відсотків – те, що над водою. А під водою – тих вісімдесят п’ять відсотків, що не пройшли. Але це не означає, що вони повинні впасти у паніку, у депресію, і таке інше. Над твором треба працювати. І мені дуже жаль, що втрачено поняття класики.

– Що таке класика, на вашу думку?

Класика – це ті письменники, що в своїх творах відтворюють епоху. А в нас дуже багато сучасних митців, які пишуть про своїх героїв, які нібито живуть у вакуумі. Не зрозуміло, в якій країні відбувається дійство. І що мене коробить у текстах – це «злягатися» і «жерти». Це ж людина, це ж не саранча! І якщо є в тексті любовні утіхи, то до цього треба підводити логічно, поступово, треба, щоб була здорова гарна еротика – така, як у Павла Загребельного, така, як у Валерія Шевчука…

Твір повинен бути життєвий. За суттю, оцей мій текст можна було назвати інакше – «Дитина на тлі тоталітарної епохи». Бо це епоха очима дитини, що жила в 60-70-і роки. Твір завершується вступом героїні в інститут. А буде ще друга частина – вона вже є… Але текст стомлений. Коли текст стомлюється, я кажу авторові: відпочинь. Тоді у творі з’являється вакуум, тобто «діри». Вони дуже важливі! Без них нецікаво читати, а коли є «діри», то читач заповнює їх сам, додумує, стає співавтором автора. Дуже хотіла написати таку книжку, щоб було в співавторстві з читачем, щоб кожен міг у силу свого життєвого досвіду та своєї уяви цей твір приміряти на себе. Це дуже важливо – адже далеко не кожен твір можна приміряти на себе.

– Себто класика – це те, що можна приміряти на себе незалежно від дати написання?

– Так, адже існують вічні поняття – любов, гідність, здатність до самопожертви, альтруїзм… і, до речі, підлість, ницість, нікчемність – вони також вічні. І майже кожен автор розглядає проблеми через свій мікроскоп душі. Але кожен читач дивиться по-своєму. Дехто обходиться взагалі без мікроскопу, а дехто має таку лупу, що знаходить мікротріщини. Але це творчість! І дуже добре, коли читач стає співтворцем автора. Чого зараз люд не читає книжки? Багато людей стали ледачими. Людство не хоче замислюватися, а хоче легкого чтива – «прочитав-і-забув». Книжковий аналог «мильних опер»… На жаль, деякі видавці і деякі автори привчають до легкого, «пережованого» чтива. І це погано – таке чтиво не виховує, не загартовує, не дає читачеві можливості рости. Дехто каже: «Та для кого писати ті складні речі, якщо основний контингент – це сірі мишки?». Хвилиночку! Як інтелектуально пише Ліна Костенко – і всі її розуміють! А уявіть собі, що йдеться не про письменника, а про композитора, який каже: «Більшість людей глухі – чого я маю мучитися? Що-небудь напишу – все одно навколо повно людей, які взагалі не мають музичного слуху!». А виявляється, пишуть для тих, хто володіє, – а хто не володіє, той усе одно чує, хай і не на сто відсотків… Але ж чує і насолоду отримує! Тому я вважаю, що текст повинен бути зроблений гарно – хай це навіть буде останній текст, який ти напишеш. Не можна давати напівфабрикати. От у мене у тексті було кілька помилок – я ж друкую одним пальчиком, та ще й практично всліпу, бо я ще й у окулярах, то бачу або клавіатуру, або монітор… Мене дуже мучило, стільки помилок закрадеться у текст. Але все обійшлося благополучно. Я вдячна Богові, я вдячна людям, що читали, і, звичайно, організаторам! Це величезна річ – у такі складні часи підняти на свої плечі таку брилу! Хай вони будуть здорові і ще довго несуть цей хрест. Як у Біблії сказано: «Рука, що дає, хай не зубожіє».

Спілкувалася Наталія Діброва