Олег Коцарев: «Мені цікаво спробувати електронний хенд-мейд»

Він той, кого всі називають яскравим поетом-«двотисячником», його обличчя впізнають шанувальники поезії з усієї України, а його газетні та журнальні публікації відомі багатьом читачам преси. Олег Коцарев – поет, прозаїк і журналіст, лауреат великої кількості літературних премій, учасник багатьох українських і закордонних фестивалів, курсує між Харковом та Києвом, але наголошує на Харкові як батьківщині. Пише про міста та своє нетривіальне перебування в них. Його персонажами є Хролофітум, Робік, а також цілком реальні поети й поетки. У цій розмові ми поговорили про електронні та паперові книжки, про тенденції сучасної літератури як руху від нестабільності через стабільність до добробуту.

 

Ходять чутки, що ти вже зібрав віршів на нову поетичну книжку. Чи можеш відкрити секрет, як вона буде називатися і коли з’явиться?

– Поки що про друк рано говорити, наразі я підготував її як структуру. Щодо видання є три варіанти. Перший – видати її окремою книжкою і можливо її назва буде «Цирк», але я ще не впевнений. Є також ідея зробити з Горобчуком і Коробчуком «Цілодобово – 2»: через 5-6 років видати збірку на трьох і ніби згадати юність. А ще є ідея зробити електронний арт-бук із моїми малюнками і моїми коментарями. Я не художник, але досить забавно можу щось намалювати. У мене зараз такі три варіанти розвитку подій і я буду дивитися, що краще вдається.

 

Стосовно електронної книжки, Ти вважаєш, що це перспективно? Серед усіх книжок, що виходять в Україні – тільки 1 відсоток електронних книжок.

– Якщо це питання розглядати в ринковій площині, то мабуть на сьогодні електронна книжка не є аж таким масовим явищем. А якщо це питання розглядати в площині мистецького експерименту – чому б ні? Це цікаво. Коли ти говориш про 1 відсоток від усіх тиражів, то там є освітні книжки, іще якісь. Навіть якщо брати художні твори, то вони теж різноманітні: починаючи від Григорія Сковороди закінчуючи Щирицею, наприклад. Дуже різний вибір (сміється). А якщо будемо говорити про конкретну сучасну поезію, то в цій сфері відсоток би був трошки інший, бо досить значна доля читачів сучасної поезії – це міська молодь, а вони досить активно користуються інтернетом і різними електронними штуками, у тому числі читають електронні книжки. Мені цікаво в цьому контексті спробувати електронний хенд-мейд.

 

Якщо ми вже зайшли на площину поєднання поезії з різними видами мистецтв, то – питання про музико-поезію. Знаю, що в Тебе був такий досвід, можеш розказати про свої враження?

– Мені доводилося читати під музику. Два рази ми виступали з гуртом «Телері». Мені сподобалось і їм начебто теж. У чому суть? Текст здобуває якогось додаткового драйву завдяки музиці, бо музика є більш універсальним видом мистецтва, ніж література, вона більш всеохопна, і безумовно додає якогось об’єму, звучання літературі. Це з одного боку, а з другого боку, коли ти взаємодієш із музикою, з’являються певні ризики. Іноді поет уявляє себе рок-зіркою і хоче співати. І в декого це виходить цікаво, своєрідно, у декого – ні. І коли – ні, то це смішно. Також є питання ритму: як накладається поезія на музику. Бо треба знайти музикантам і поету якісь співвідношення. Це – що стосується сценічного виступу. Також у мене був досвід з «Zippy Kid» – це проект із Комсомольська Полтавської області. Це був майже студійний запис: я читав вірші, а потім накладалася музика. Це не був живий одночасний запис. Важко сказати наскільки це вдало, сьогодні я вже не задоволений тими текстами. Але це досвід, такі проекти потрібні, хоча не думаю, що це може стати мейнстрімом у сенсі моди чи, тим більше, у сенсі смислового мейнстріму: основою літератури це не буде.

 

Ти говориш що музико-поезія не є мейнстрімом, але якщо подивитися скільки людей це зараз роблять, передусім скільки молодих людей, початківців… Якщо вони підхоплюють якусь лінію і намагаються на своєму рівні її втілити, насправді це критерій певної тенденції.

– Може ти права, але я тобі заперечу. Дійсно, присутня певна мода, тут я перебільшив, сказавши, що це не може бути модою. Але, на мою думку, усі ці автори, усі ці музиканти, які фігурують у поетично-музичних проектах, коли це дійсно виходить модно і популярно, то це ті всі випадки, коли і музикант, і поет уже якось відбулися у традиційній галузі – музиці чи поезії… До появи «DRUMТІАТР ORCHESTRA» всі знали, що таке Іздрик, що таке Семенчук. Іздрик був взагалі культовим автором, Семенчук був у певному середовищі культовим автором, і їхній музичний експеримент, можливо, додав певної популярності. Але, як на мене, це не був той феномен, на якому виникли Іздрик і Семенчук. Це про зовнішні моменти, а щодо внутрішніх, то поезія все одно виникає сама по собі, а музичні аспекти вже додаються, або навпаки поезія виникає як додаток до музики, але це вже інший жанр.

 

А які тенденції в сучасній поезії ти помічаєш?

– Двотисячники і двотисячидесятники є менш мінорними в своїй поезії. У книжці Гундорової «Післячорнобильська бібліотека» одним із центральних моментів є те, що література дев’яностих, початку двотисячних – це література загубленості, втрати дому, втрати стабільного місця існування у світі і втрати стабільності самого світу. Якщо говорити про 2000-ні і вже 2010-ті роки, можливо, це – спроба в цьому зруйнованому, неспокійному і нестабільному світі знайти цей затишок, спокій і стабільність. Якщо література 90-х зафіксувала цей розвал, то можливо в 2000-х роках була спроба збудувати щось із цих розкиданих скалок.

 

Від стабільності до добробуту… (сміємось)

Так, від нестабільності до стабільності, а тепер уже від стабільності до добробуту. Точно. Можливо це судження трохи тенденційне. А воно може бути таким, бо українська література (це вже більш важлива тенденція, беззаперечна, я думаю) у своїй стилістиці все більш розвивається екстенсивно. Вона стає все більш різноманітною і вже важко схопити якусь цілісну тенденцію, усі пишуть усе більш по-різному, охоплюють більші простори і напрямки. Як на мене, це добре. Ця полістилістика – тенденція світової літератури ще ХХ століття, але у нас воно зараз вибухнуло, бо література довгий час була затиснута цензурою, і коли обмеження зникли, то пружина розпрямилась.

Польська перекладачка і поетка Анета Камінська, те ж саме потім говорив поет Адам Відеман – вони говорять, що в українській літературі поєднуються несподівано різні речі. Наприклад, у ній збереглася силабо-тонічна поезія, а в поляків вона майже вимерла. З іншого боку, за останні роки впевнено себе почуває верлібр, також є мішані форми, комбіновані. Уже на цьому ритмічному моменті є відмінність.

 

Ще така тенденція кількох останніх років – поезія в Україні стає більш соціальною за тематикою. Для себе я пояснюю це трьома факторами. По-перше, вплив моди Євросоюзу, а там, де вона в поезії не дуже втілюється, є дуже багато критиків, які говорять, що треба-треба-треба. Можливо, це якось і на українців впливає, у яких часом є комплекс меншовартості в порівнянні з іншими літературами. Другий момент – це постійна політична криза, дуже складна ситуація в політичній і соціальній сфері. А ще – можливо, справа в тому, що за 2000-ні роки українська література відпочила від політичної і соціальної тематики і, може, читачі встигли за нею скучити. Читацький попит на політичні і соціально заанґажовані теми досить потужний. Але коли це надто масово, у мене це викликає неприємні відчуття, адже поет може з’їхати в плакатність, це ризиково.

 

Твої вірші перекладені на солідну кількість мов, чи доводилося Тобі втручатися в переклад у тих мовах, якими володієш?

Звичайно, у перекладах на іврит чи португальську, я навряд чи міг втрутитися в роботу перекладача, а от коли ідеться про польську, російську, білоруську мову, там без проблем, можу подивитись переклад. Бували кумедні випадки. Перекладачка на польську мову в одному вірші замість «міліціонер», як було в оригіналі, написала «мільйонер». Такі бувають курйози. І по можливості я намагаюся стежити за цим.

Бувають перекладачі різного типу. Одні намагаються передати сенс, більше наблизити до оригіналу, а бувають перекладачі, які намагаються вмонтувати твій твір у їхню літературу, їхній контекст, зробити твір максимально зрозумілим для свого читача, викресливши всю національну екзотику. Таким перекладачем є росіянин Дмітрій Кузьмін. У мене в Росії виходила білінгва з перекладами на російську мову, і там він багато чого позмінював. Це дуже авторський переклад, який наближається до переспіву. Там багато відверто інших речей, ніж я написав, але в тому випадку, як на мене, це було художньо виправдано. Це був контекстуальний цілісний підхід.

 

Ти багато подорожуєш і напевно любиш це робити. Як це відбиваєтсья у Твоїх текстах.

Дорога – це той простір, де, якщо різні люди опиняються поряд, вони більш відкриті і ти помічаєш більш деталей, які в іншому випадку не побачиш. Плюс дорога – це зміна краєвиду, навіть якщо це два міста, у котрих ти регулярно буваєш, усе одно між ними багато всього змінюється. А мені доводиться їздити далеко, не лише між Києвом і Харковом, я досить багато подорожую і багато всього бачу. Це надихає, але є певний недолік. Коли постійно мандруєш, дорога, подорож, залізниця стають нав’язливим мотивом у творчості. Навіть себе обмежуєш. Хоч і яскраве враження, але знов самоповтори виходять.

 

Якби Тебе попросили назвати невеличкий списочок літератури для ідеального читача Олега Коцарева, хто би це був?

Розмаїтий. Джойс, Каммінгс, Чужий, Хмелюк, Коляда (імена авангардистів тут особливо невипадкові, зважаючи на те, що ми з Юлею Стахівською зараз готуємо до друку антологію українського поетичного авангарду 1910-30-х років), Йогансен, Булгаков, Гомбрович, Мілош, Войнович, Шевчук, Домонтович, Семенко, Рильський, Яцків, Антонич. Це не кажучи про ХХІ століття… Наприклад, романтизм – теж чудова річ. Правда, концентровано і довго я романтичні твори читати не люблю, але як вкраплення в загальний процес – це надзвичайно добре. А в цілому мій ідеальний читач – трохи формаліст, його завжди більше цікавитиме не тема творів, а те, як саме вони написані.

 

Окрім того, що Ти письменник та журналіст, ти ще займаєшся культреґерською діяльністю. Хочу запитати про проект «Римовані міста». Як він виник і хто цим займається?

Ідея «Римованих міст» належить Ростиславу Семківу. Він абсолютно правильно вирішив, що в Україні має бути такий собі інтернет-архів відеозаписів того, як сучасні українські поети читають свої вірші. Зрештою, виник спільний проект міжнародного благодійного фонду «Смолоскип» і фонду Рината Ахметова «Розвиток України». Ідея проста: зібрати відеозаписи українських поетів, які дебютували після 1991 року та десь друкувалися. Потім ці ролики з’являються на YouTube, у Facebook, в інших соціальних мережах, а також на окремому сайті «Римовані міста». Це перший такий проект в Україні. Завдяки йому не лише сьогоднішні любителі поезії зможуть побачити записи улюблених авторів – через десятки років можна буде подивитися, як читалися ті чи інші вірші, як виглядали поети. Знімає все прозаїк Олег Шинкаренко – це забезпечує трохи відсторонений, незаангажований погляд на поезію. Я організовую зв’язок з літературними середовищами різних міст. Ми вже провели зйомки в сімнадцяти містах. Продовжуємо знімати в інших регіонах, плюс проводимо презентації «Римованих міст» – уже відбулись у Львові, Києві, Харкові та Вінниці.

Спілкувалася Любов Якимчук