Брати Капранови: «Участь у виборах – це акт повстання. Поки що мирного»

Видавці, письменники, члени виборчого списку Української платформи «Собор» Брати Капранови відповіли, чому вирішили йти у політику, на якому моменті терпець таки урвався, а також на інші питання, які у нинішній нелегкий час передвиборних перегонів постають у кожного.

.

– Шановні Брати, чому Ви вирішили піти в політику, що було останньою краплею?

– Останньою краплею було питання, а за кого голосувати. Ми собі уявили, що приходимо на виборчу дільницю, отримуємо бюлетень… де поставити ту сакральну галочку? І коли не знайшли відповіді на це запитання, це і стало поштовхом. Крім того, спілкуючись з великим колом людей, дивлячись різні опитування, зрозуміли, що ми не одні такі. В Україні просто гігантська кількість людей, яких мучить та ж сама проблема: за кого голосувати, кому довірити представляти себе в парламенті…

У чому головна причина? Люди розчаровані. Вони бояться, що ті, за кого вони сьогодні голосують, завтра здаватимуть їхні інтереси.

Пам’ятаємо, як після Помаранчевої революції, у нас на «5 каналі» був ефір з Романом Зваричем. Ми висловилися, що потрібно деякі речі робити по-іншому, і Зварич відверто відповів: «Ви за нас вже проголосували, і тепер ваша думка нас не цікавить».

Це сказав Зварич, який наче вважається притомною людиною.

Ми собі тоді подумали: а що ж решта думають, особливо ті, яких не назвеш притомними.

От саме для того, аби зламати ситуацію «нас більше ваша думка не цікавить», ми й пішли в політику. За списком Української платформи «Собор», яка вирішила зібрати в списку виключно неполітичних людей, які заробили свій авторитет не в сесійній залі, не у великому бізнесі, людей без темного минулого, але з авторитетом і довірою людей. Ми хочемо провести їх у парламент, аби там було створено ядро порядних людей.

Подивіться, кому з депутатів сьогодні довіряють? Ліченим. Соціологічні опитування показують, що українці схильні довіряти першому зустрічному більше, ніж депутату.

Слово «депутат» сьогодні – це фактично лайка.

Так, тут постає інше питання – якого дідька, ми підставляємо себе під цей негатив? Проте ми готові піти на цей ризик заради порятунку країни.

Насправді жити чесно – не так складно. Цього вчать з самого дитинства мама з татом і вчителі в школі. З цим справляється більшість людей. Але чому ті, хто не справляється – стають депутатами. Це і є той парадокс, який ми повинні зруйнувати в наступній Верховній Раді.

Прикрість у тому, що негатив, який є сьогодні до діючих політиків, за інерцією потрапляє на людей, які вирішили піти в політику, піти, щоб заснувати нові стандарти українського політикуму. І саме цей негатив, чужий негатив може не дозволити їм це зробити.

Наприклад, щойно Ігор Луценко – активний учасник громадського руху «Захистимо старий Київ», оголосив, що йде по мажоритарці, від нього тут же відвернулися вчорашні спільники. У чому причина?

Ми зіткнулися з таким же парадоксом. Скажімо, ми вже багато років публікуємося на сайт «Українська правда», до речі, не є найгіршими його авторами, а сьогодні нам сказали: оскільки ви кандидати в депутати – вас не друкуватимемо.

 

Брати Капранови на акції біля Верховної Ради «Пошли політика… у вирій»

.

– Гадаєте, справедливо ставити всіх кандидатів на один щабель?

– Ні, це не ставлення на один щабель. У цьому й парадокс. Та ж «Українська правда» розташовує банери комуністів. Тобто так, за гроші наші ЗМІ рекламуватимуть усіх, хто завтра їх закриє, відріже журналістам голови, відключить телеканали. Так, гроші рулять усіма, але це дивно на тлі того, як ці самі ЗМІ говорять про демократію, про свободу слова.

Той же ТВі, з яким ми завжди співпрацювали, заявив, що для них ми такі самі як Партія регіонів. Тобто ми, які завжди допомагали – і в протестах, і в ефірах, і ПР, яка сьогодні відключає їх від мережі і насилає податкову – однакові?

Капітал людей складається з різних речей… Для одного його капіталом є гроші, для іншого – роками здобутий авторитет, майстерність володіння словом… І ти раптом дізнаєшся, що цей капітал у нас нічого не вартий, а вартий лише грошовий капітал. Отже наші демократичні ЗМІ під маркою «свобода слова» ведуть у Раду тільки, і виключно, людей, які мають бабки. А потім вони обурюватимуться, які ж ці депутати падлюки!

– Є писане правило, що політик, чиновник мають захищати свободу слова, журналіста, але журналіст не має захищати політика?

– Справа в тому, що уяви про справедливість повинні враховувати дуже багато різних чинників. Якщо ЗМІ кажуть, що умови для всіх однакові, то вони мають бути однакові, враховуючи і гроші, і авторитет. Тобто це має бути сукупний показник, який, власне, і має бути однаковим.

Звісно, журналіст не зобов’язаний захищати депутата, але він зобов’язаний захищати себе, свою професію і громадське поле, на яке він працює. Як можна ставити на один щабель тих, хто душить свободу слова і тих, хто її захищає?

І коли абстрактні міркування ведуть до влади диктатора, такий ось режим, може, нам варто переглянути ці так звані „правила”.

Є чудова країна Німеччина. Колись там був при владі Гітлер. І от уявіть собі, що ми розповідатимемо, яка там була свобода слова і в усіх були рівні можливості. От зараз Азаров і гоп-компанія на кожному сайті і ТБ. А щоб ти потрапив у новини, ти повинен платити гроші. При тому, що вони грошей не платять, бо на посадах. Така от рівність.

Журналісти повинні розуміти, що абстрактна свобода слова, абстрактна справедливість – це дуже далеке наше майбутнє. За абстрактну справедливість можна боротися в Америці, де все з цим практично гаразд, чи в старих європейських країнах. Там можна говорити про нюанси.

Натомість в Україні є дві сили: одна, яка встановлює в Україні диктатуру і яка проти неї бореться. І якщо журналіст ставить між ними знак рівності, то автоматично опиняється на боці тих, хто встановлює диктатуру. Найголовніше те, що цей же журналіст від них сам і постраждає. Сьогодні його б’ють і забирають телефон, а завтра вже можуть і бітою по голові дати. Тьфу-тьфу, щоб цього не сталося! Тому журналісти повинні розуміти, що таке «рівні можливості».

– А хіба вихід іти у владу?

– Насправді відповіді на це питання нема, але її можна знайти, подивившись на списки кандидатів у депутати. Серед них дуже багато нормальних, притомних людей, зокрема наших знайомих. Чого б це? Це свідчить про розпач, перший крок до повстання. Люди кажуть: «Стоп! Я більше не можу стояти осторонь, я повинен щось робити». Звісно, перш за все це болить у людей з загостреним почуттям справедливості, які відчують відповідальність перед своєю країною.

Так, участь у виборах – це акт повстання. І наскільки люди підтримають цей акт на місцях, залежить від, у першу чергу, людей впливових – передусім журналістів.

До речі, у 2004 році журналісти свідомо підтримували революційні маси. І от сьогодні ми повинні зрозуміти, що це чесні кандидати – перший загін повсталого народу.

– Тобто журналіст обов’язково повинен мати громадянську позицію?

– Якщо журналіст – це істота, яка натискає на кнопку відеокамери, то, безперечно, йому потрібно знати лише , де ця кнопка. Якщо журналіст – це більше ніж той, хто натискає кнопку на камері, який хоча б вибирає ракурс і об’єкт зйомки, то в нього зразу виникає питання – знімати чи не знімати.

Від позиції журналіста залежить практично усе.

– В Україні, на вашу думку, сьогодні панує режим?

– В Україні сьогодні – типова революційна ситуація, коли верхи не вміють, а низи не хочуть. Це початок заворухи і, дай Боже, щоб ця заворуха закінчилася мирно. Ми ще до виборчої кампанії виступали в регіонах, і, наприклад, у місті Ніжин, яке ніколи не славився гайдамацькою традицією, люди підходили до нас у тролейбусі, і запитували, коли ми вже дамо скоманду, бо вила вже в них на готові. Ми приїздимо в рідний Очаків, там теж запитують, коли вже будемо їх бити? Ми кажемо: та ви самі організуйтеся. Ні, потрібна команда з Києва, бо столиця.

Спротив у людях уже вихлюпується через край. І оте, що вихлюпується через край – це і є ми з вами – люди, які зайняли активну позицію. Наше завдання полягає тільки в тому, щоб ми переконали одне одного, що іншого шляху не має.

Якщо ми сьогодні заводимо в парламент критичну кількість притомних людей, які не продаються, і які готові воювати за виборців, є шанс повернути Україну в парламентаризм. Бо Верховна Рада сьогодні це просто дві кнопки: «за», «проти», які натискають на Банковій.

Зверніть увагу, останніх півроку йдуть неймовірно неякісні закони. Ні, не тому, що вони нам не подобаються, а тому, що їх одразу ж починають виправляти. Знову ж, податковий закон прийняли, і кожних три місяці вносять поправки. Вибачте, а на фіга приймали? Харківські угоди. з таким боєм пробивали. А тепер кажуть, що їх надурили.

– Якщо ви пройдете в парламент, то обов’язково з кимось мусите працювати. З ким ви себе бачите у співпраці?

– Якщо ми пройдемо, то нас будемо мінімум 15 людей, 15 людей – це вже група. Плюс мажоритарники – разом два-три десятки. Ми свою роль бачимо передусім, як каталізатора. Хімія доводить, що навіть малесенька частка, яка попала в процес, може його повністю змінити. Ми хочемо повернути в парламент обговорення, роботу над законами, компроміс, ми хочемо повернути в країну парламент. І для того, щоб повернути в країну парламент, ми готові співпрацювати навіть з лисим чортом. Але ж ви самі чудово розумієте, що Партія регіонів ніколи не буде прихильницею, аби в Україні був парламентаризм. Тому вони автоматично відпадають. Якщо опозиція хоче повернути в Україну парламентаризм, чого сьогодні не помітно, то ми готові з ними співпрацювати. Якщо потрібно буде за це битися, ми битимемося: морально, фізично та інформаційно. Якщо «Свобода» пройде, і захоче повернути парламентаризм, то й з нею ми співпрацюватимемо. А комуністи в принципі не можуть бути за парламентаризм.

– А де гарантія того, що ви не йдете в Парламент для збагачення?

– Гарантія дуже проста – наша репутація. Ми жодного разу в житті не заплатили за жодну участь у передачі чи за якесь інтерв’ю. тобто наша репутація не куплена, а зароблена щоденною багаторічною роботою. Чи можна продати репутацію? Ні! Її можна тільки зіпсувати. Ми не можемо продати свою репутацію, бо замість неї не купимо нічого. І люди з нашого списку – це люди, капітал яких складається виключно з репутації.

Тож, наша репутація є гарантією нашої непідкупності. Кожен з нас проходив різні життєві випробування: ми бачили і великі гроші, і сиділи без копійки за душею. Тож, грішми нас не спокусити. У труни кишень не має. На той світ гроші з собою не забереш.

Брати Капранови смажать відрізаний язик української журналістики під Верховною Радою у знак протесту проти «закону про наклеп»

.

– Ющенко сказав, що влада проведе вибори більш-менш чесно. На вашу думку, за вашими спостереженнями, це так і буде чи, можливо, вам уже відомі якісь технології?

– Тут можна одразу згадати попередні вибори в місцеві ради. Якщо влада хотіла би проводити чесно, то вона б їх була провела чесно. Масштаб фальсифікацій на попередніх виборах не влазить навіть у казки. Наприклад, на нашій малій батьківщині в Очакові людина уїхавши в таксі, на задньому сидінні виявила більше тисячі бюлетенів уже з галочками. Це один маленький приклад, а в кожному райцентрі, в кожному селі їх безліч.

На нашу думку, крім слів Ющенка, ніщо не свідчить, що вибори будуть чесними. І єдиний наш шанс – провести мобілізацію зневірених, аби вони не дозволили маніпулювати своїми голосами.

– Які, гадаєте, технології застосовуватимуться цього разу?

– Каруселі, безперечно. Адже ми вірні «друзі» Москви. А в нас Москва рулить. Тому й застосовуватимуть технології, які привезуть звідти. В Інтернеті був чудовий кадр, коли хлопчина за день проголосував 15 разів і сфотографувався біля кожної урни. А тисяча таких людей, і ось вам перемога на мажоритарці. Плюс ефект, з яким нас була познайомила «Свобода» – коли на всіх дільницях ти перемагаєш, у тебе сходяться протоколи, а в підсумку програєш.

– Чи був, як на вас, в історії України хороший, гідний президент?

–Найкращими керівниками в Україні були двоє – Шухевич та Осьмак. Осьмак – як голова УГВР, Шухевич – практично як прем’єр-міністр. У чому заслуга Шухевича? Він вивів Україну за межі ідеології однієї партії. УГВР – це була підпільна держава з багатопартійною системою, де ОУН була лише однією з партій. Так, великою, але одною з. У них була хороша економічна платформа. Один наш знайомий нещодавно захистив дисертацію на тему економічної платформи УГВР.

Влада зараз постійно твердить, що начебто Галичина – це щось окреме. Буцімто є Україна (проросійська) і Галичина. Але пробачте, це абсолютно гітлерівська ідеологія. Це була ідеологія націонал-соціалістів, коли Галичина входила в німецький дистрикт, а вся Україна мала столицю Рівному.

 – Ну, така ж ідеологія і в Табачника…

– О-о. Ви самі все знаєте. Так, у Табачника абсолютно гітлерівська ідеологія. І на жаль, нам її сьогодні знову пропонують зверху.

Насправді, Шухевич був не просто командувачем війська, але діячем державного масштабу.

Україна сьогодні потребує нового Шухевича, людини, яка реально мислить, не перетягує на себе ковдру, ділову, з необхідною долею рішучості, коли це потрібно, яка б прислухалася до мудрих, розум них людей.

Бо сьогодні в Україні влада не слухає нікого. В Україні є дуже розвинене громадянське суспільство. У будь-якій галузі є дуже потужні громадські організації, починаючи від, скажімо, діабетиків, закінчуючи захисниками пам’яток. Але постає питання, хто ж їх слухає? Ніхто.

Бо нема ні механізму, ні традицій впливу на державу.

– Як сьогодні Янукович виглядає у відносинах з Росією?

– Як лох, якого розводить гебешник. Янукович – це чистісінький лох. І апофеоз розводу – Харківські угоди, коли йому просто на стіл кинули сто доларів, і сказали, пацан, ось тобі сто доларів, підписуй. Що буде далі, Янукович не замислювався. А тепер рве на собі волосся, і кричить, що насправді Харківські угоди не принесли нам зниження ціни.

– Через ваше захоплення Шухевичем, як державним діячем, частина аудиторії назве, націоналістами. Ви цього не боїтеся?

– Націоналізм – це один з різновидів патріотизму. Тобто націоналіст не може бути не патріотом.

На жаль, у цього слова поганий бек-граунд. Коли кажеш «націоналіст», одразу всі починають згадувати Гітлера. А ідеологія Гітлера ближча до комунізму, ніж до націоналізму. Тим не менше, іншого слова поки що не вигадали…

Ми б сказали, що ми націоналісти-практики. І як націоналісти-практики ми кожного року на Країні мрій проводимо фестиваль етнічних літератур України, де у нас виступають цигани, болгари, гагаузи, караїми і, звісно кримські татари. Кримські татари – це наше все. Саме тому, що ми націоналісти, вважаємо за необхідне робити так, щоб українська нація об’єднала всі нації, які живуть в Україні. Українська культура – як килим, що складається з різних ниточок різного кольору. Наприклад, візьмімо нашу рідну Бессарабію. Які страви нашого дитинства? Крім, звісно, вареників, вертути, штрудлі, меліна, микичики, … Ви про ці страви навіть не чули, а ми їх їли щодня. Я вже не кажу про мамалигу. І ми не знали, що таке банош. Але і мамалига, і банош – це українські страви.

Ми коли були маленькі, жили в болгарському селі на Одещині, і наша мама все це навчилася готувати. Плюс Молдова, яка поруч, і впливає на Бессарабію кулінарно та культурна. Але все це українська кухня, а кухня – частина культури народу.

Це саме стосується угорської частини України. Ми її або втратимо, і вона стане Угорщиною, або ми зробимо так, що це будуть українські угорці. Бо українські болгари і болгарські болгари – це різні люди, і мова в них різна.

Саме тому як націоналісти-практики ми дуже дружимо з гагаузами. Вони зараз видали гагаузькою вірші Шевченка та Лесі України для шкільної програми. Видали своїм коштом, держава не дала ні копійки. У гагаузів побутова мова – гагаузька, і їм українською складно зрозуміти Шевченка, а так вони матимуть його двома мовами.

А держава хоча б щось робить у цьому напрямку? Ні. Вони зі своїм ідіотським законом Ківалова-Колєсніченка мають одну мету – запровадити російську.

Коли вони кажуть, що всі мають говорити своєю мовою, то з’ясовується, що це закон про російську мову. Тому брехуни мають піти геть 28 жовтня, поступившись місцем нормальним, порядним людям.

Спілкувалася Ксеня Лесів