Сергій Пантюк: «Якщо не буде агресії, ти загинеш, як вівця»

Війна – це зло. Твердження прирівнюється до аксіоми. Але вона є і, на жаль, буде. Якщо не зі зброєю в руках, то всередині у собі. У новому романі «Війна і ми» Сергій Пантюк написав про речі, від яких нам нікуди не подітися, а до того ж погодився про все це поговорити.

 

Сергію, коли і як виник задум написати роман «Війна і ми»?

– Почалось все дуже давно. Далекого 95-го року, коли майбутньому персонажеві цього роману довелось побувати в одній із локальних точок ведення бойових дій. Це, до речі, вже була не перша така точка. Минув час і стало зрозуміло, що є два життя: життя там і життя тут. Вони діаметрально протилежні. Людина, вийнята звідти і вставлена сюди, є абсолютно іншорідною, як і навпаки. Перший такий досвід трапився, ще коли я служив термінову службу. Тоді почалась війна на Кавказі. Це вже було закінчення служби, валізковий настрій, як то кажуть, і раптом почались такі події.

Скільки часу залишалось до звільнення з війська?

– Фактично, три місяці, але воно розтягнулося трохи. Пізніше виникло бажання спробувати це оцінити. Спочатку була ідея просто розповісти побільше. Записувались окремі події, розмови, словом, щоб не позабувати.

Записувалось ще з часу першої участі у бойових діях?

– Ні, з 95-го року, але більш-менш у якомусь форматі цей роман почав визрівати трошки пізніше, десь ближче до середини двотисячних, коли я уже розумів концепцію. Тоді й з’явилась робоча назва «Войнушка». Я прагнув назву перевести через те, що це дитяча гра. Хтось грається у «войнушку», а хтось ні. Чому вони граються, де корінь цієї війни в нас всередині? Це й була робоча назва, і вона залишилась до останнього, поки я не закінчив роман і не дав його читати Капрановим.

То Брати Капранови були першими читачами?

– Першою була моя дружина. Вірніше, другою. Я – перший читач. Так от, Капранов сказав: «Погана назва, давай щось інше». Я відповів, що в мене є також «Війна і ми», але десь в когось бачив вірш із такою назвою. А він мені: «Та чим ти переймаєшся, в книгарнях навіть купа книг є з однією назвою і якось вони співіснують». Так народилася назва. А закінчилась робота над романом інакше. Я не міг йому дати ради, всього було надто багато. І от – вночі воно мені прийшло. Пам’ятаю, прокинувся, від незрозумілого відчуття, ніби присутності чогось поруч. На годиннику була третя десять. Тоді я закрив очі і зрозумів – це мій роман. Склалося все від першого до останнього слова, як ті квадратики. Залишилось щось лише переробити, щось переназвати, щось викинути і. т. д. За три місяці робота була завершеною. Кінцевий варіант виявився втричі меншим від попереднього. В іншому разі, вийшла б велика і нікому не цікава епопея.

Хотілося б уточнити, скільки часу Вам довелося пробути на Кавказі.

– Останніх чотири місяці служби. Я ж служив у радянській армії. Виникла війна і ми там опинились. Було тихо-мирно і тут раз – щось змінилось. Як закінчився час, нас повивозили звідти, а інших привезли. Там і досі тліють такі неприємні речі.

Дитячі спогади, а також інші лінії в тексті є реальними?

– В романі частково вигаданою є лише лінія Вадіка Кавуна. Все решта – це абсолютно реальні спогади. Жіночу лінію я трохи скоригував, але це все люди з мого життя, навіть прізвища їхні є справжніми. Лінія Вероніки Робертівни, скажімо, теж справжня. Разом з тим, я старався розмити межу між правдою і елементами творчої фантазії.

Ви говорили про два світи: «цей світ» – спокійний, мирний і «той світ» – війна. В «тому світі» опиняється персонаж, якого витягнули з нормального життя. Там усе діє за іншими правилами. Як людині жити у таких умовах, чи необхідна агресія?

– Агресія – це найреальніша відповідь. Це прагнуть пояснити навіть фізіологічно. Кажуть, що це викид адреналіну та інших речовин, спрямований на самозахист. Якщо не буде агресії, ти просто дуже швидко загинеш, як вівця. На війні людина розуміє, що в неї немає іншого виходу. Їй треба ставати інакшою і, з певним болем, вона примушує себе ставати такою. Потім життя знов міняється, але поганим стати завжди легше, ніж хорошим, і це основна проблема. Зробити поганий вчинок легше за все, хороший – важче. І коли ти опиняєшся у житті іншому, мирному, то розумієш, що воно уже не для тебе. Ти в ньому живеш за тими законами, до яких звик. Це ж найпростіше, коли життя людське нічого не варте, коли людину не сприймаєш як живу людину, подумаєш – застрелити чи дати в рило, чи ногами покопати, подумаєш – дівкою покористатись і потім пристрелити. Війна списує багато речей і там людина все сприймає інакше. В іншому житті їй уже складно. Людина починає вирішувати свої проблеми простим способом, для чого, мовляв, складні способи. Шлях назад є дуже складним.

Але такий шлях існує?

– Так. Він не безповоротній. Треба включати каяття, але воно не одразу приходить. Потрібен час, аби це все зрозуміти. Це я й хотів сказати в романі, що з часом людина починає каятись. За своє кається і не за своє.

Як можна каятися не за своє?

– Дуже просто. Грубо кажучи, ти ж не винен, що опинився в такій ситуації. Якщо говорити про персонажа мого роману, то стосовно другого локального конфлікту – це був добровільний хід. Туди ніхто не їхав брати участь у війні – їхав журналіст, щоб писати матеріал. І коли ти туди знов потрапляєш, то розумієш: «О-па, це ж твоє середовище! Ти за цим банував, тобі цього не вистачало». Опиняєшся, як риба в воді, але час минає, і ти розумієш, що далі шляху немає. Або тут залишитись назавжди і, рано чи пізно, тебе щось дожене, або треба з цим якось прощатись. Коли проходить років зо десять, тоді аж починаєш оцінювати все, що було. Ти прагнеш поставити питання: «Чому життя пішло так, а не інакше? Чому немає «історії якби», яку придумав Кожелянко?» На це впливають якісь чинники і ти прагнеш ці чинники дослідити. Починаєш їх шукати в ранньому дитинстві, в колисці, в пісочниці, в перших враженнях, які тобі закладались. Так далі та й далі. Потім пазл складається, ти поставив крапку і все. Ти позбувся. Хоча цього й неможливо позбутися зовсім, але ти скинув тягар. Відбулося таїнство сповіді. Я, будучи людиною нехристиянського світогляду, не розумію, чому треба йти до попа. Я кажу це світові, людям, собі. Я думаю, цей роман треба читати. Першочергово, людям, яких це зачепило, які це прагнуть осмислити. Можливо, воно і поможе. В нас багато хто так і не вилікувався внутрішньо. Це ж найлегше – спитись, сісти в тюрму, застрелитись чи повіситись. Та вийти і повернутися – важче. Зрозуміло, що все одно нікуди воно не дівається. Це рани, які не заживають.

Людина може жити у спокої в світі війни? Спокій залежить від обставин?

– Якщо говорити про мене, то я ніколи не знаю спокою, я просто цей неспокій екстраполюю в інші види діяльності. Це уже поза романом, це для загального розуміння ситуації. Спокою потребує людина, яка на спокій запрограмована.

Звідки, на Вашу думку, береться агресія поза війною – просто в місті, на вулиці?

– Це діалектичний момент. Війна триває. Я ж і прагнув вийти за межі війни у звичному розумінні, щоб вийти на рівень війни соціальної, філософської категорії. Чому ж їй не бути, якщо зараз тривають війни влада-народ, зима і весна. Ти хочеш тепла, а виходиш і послизаєшся, вихлюп цієї агресії може піти куди завгодно.

За великим рахунком, агресія – це річ прогресивна. Це як страх. Десь в романі я пишу, що немає абсолютних боягузів, як і нема абсолютних героїв. Питання лиш в тому, наскільки ти зумієш побороти у собі страх чи надати волю власному героїзму. Страх – це нормальна реакція (не бояться хіба психи та ідіоти), питання лиш в тому, як його контролювати. Дуже добре видно вплив страху на людину в екстремальних умовах. Є, для прикладу, такі, яким ніби все пофіг, але коли вони потрапляють в ситуацію реальної небезпеки – параліч, нуль, труп. В той же час інший, котрий видається нам трошки боягузкуватим, діє, як правило, дуже чітко. Йому важко дається кожен крок, бо треба цей страх у собі побороти. Такі переважно діють класно й холоднокровно. Так звані герої, навпаки, або кулю дістають, або в них стається шок. Я б нікому не бажав такого ступору, коли ти не здатен навіть деякі фізіологічні процеси зупинити в собі.

Як Ви вважаєте, Сергію, про війну можна говорити як про корисний досвід?

– Будь-який досвід корисний хоча б тому, що після нього настає інший досвід, кращий. Я хотів зробити такий зріз: початок сімдесятих років, потім кінець вісімдесятих і середина дев’яностих, а також теперішній час. Він трошки потворний, але це один із тих зрізів, які найбільше впливали на теперішнє покоління. Люди мого віку так ось і зайшли у сучасне. Це покоління через п’ять-сім років, грубо кажучи, прийде до влади, буде керувати країною. І треба розуміти – воно таке.

А що Ви думаєте про наступне покоління, молодь, умовно кажучи?

– Вони класні, звичайно, а чого від них хотіти. Вони трошки молодші від нас, ховаються з реального життя у життя віртуальне. В нас такої можливості не було. Молоде покоління – воно щасливе. В нього є вибір, воно може жити у віртуальному житті чи емігрувати кудись у свої світи і там існувати. Не можна сказати, що воно гірше. Взагалі немає гірших чи кращих поколінь – є гірші чи кращі люди і це не залежить від національності, віку чи зовнішнього вигляду. На жаль, це так. Чи на щастя…

Але ж еміграція за кордон чи у «віртуальні світи» є лиш однією з форм втечі.

– Я не знаю. Мені важко зараз проникати в психологічний портрет молодої людини. Та навіть, вибачте, написання будь-якої книжки – це втеча від реальності. Це побудова іншого світу, який буде для тебе внутрішньо ідеальним. Я думаю, що хлопці-дівчатка так само творять свій ідеальний світ, якого вони не мають. Мине час – щось змінитися і вони вийдуть із цього світу, повернуться. Будь-звідки можна вернутись! Будь-звідки! Я навіть знаю людину, яка валялася, як то кажуть, обісцяна на землі і жила в склепі на цвинтарі, а потім стала відомим письменником.

І на завершення, Сергію, романом «Війна і ми» на цій темі Ви для себе поставили крапку?

– Справа в тому, що ця тема дотична багато до чого. Лишилось багато матеріалу, який я хочу осмислити вже під іншим кутом. Лишилися речі, які не можна було в цю книжку давати. Є також ідея написати просто художній твір, не прив’язаний до реальності (а «Війна і ми» задумувалось написати максимально реально), там цей матеріал теж буде використано. Зрештою, в романі є лінії, які я ще дуже мало розкрив. Про Василя Кожелянка, скажімо, я хотів-би написати окрему книжку. Є ще багато речей, про які треба розповісти.

                                                           Спілкувався Павло Босий

Фото: grani-t.com.ua