Юрій Винничук: «Більшість найвидатніших літературних творів є пародіями на щось»

Незмінно гострий та дотепний Юрій Винничук завжди перебуває в центрі уваги. Останнім часом – не лише серед прихильників літератури. Поміж рядки письменника встромили  пильне око ще й правоохоронці. Крім того, цьогоріч Винничук відсвяткував шістдесяті уродини. Тож розмовляли ми  з Юрієм Павловичем про ранню творчість та пізню тяганину з прокуратурою.

 Пане Юрію, ви відсвяткували велику дату. Що відчуваєте, чи є певні переосмислення?

– Нічого. Нічого не переосмислюю.

– А як щодо творчості, який ювілей ви могли б святкувати, дивлячись з цього боку? Скільки часу вже пишете?

– З п’ятого класу. Та варто рахувати десь уже від першої публікації. В сімдесят першому році я почав друкувати вірші.

– Найранніші твори, які ще з п’ятого класу, збереглися?

– Збереглися, звісно. То такі віршики, що я писав у стилі Руданського. Я навіть у деяких газетах замолоду щось з того надрукував.

– Коли ж почалися перші прозові спроби?

– Десь у дев’ятому класі я написав історичну повість про козаків, дуже простеньку таку.

– Тоді ви вже собі уявляли, що станете письменником?

– Ні, це було таке, знаєте, писав, бо хотілося. Та я абсолютно не думав про те, щоб то опублікувати чи комусь показати. Коли поступив у інститут на філологію, я також нікому нічого не казав про ті тексти. Вже десь аж наприкінці першого курсу пішов на літературну студію і там прочитав деякі вірші.

– Вас там вчили писати?

– Можна сказати, що вчили. Не думаю, що навчили когось. Проводилося це таким чином, що викладач прослуховував твори і висловлював свої думки.

–  Як ви вважаєте, пане Юрію, можливо навчити добре писати, чи це або є в людини, або немає?

– Так, можливо. Але все одно треба мати якісь задатки до того. Це ж як і будь-яка наука. Як художник, щоб навчитись малювати, зображує спочатку глечики, кубики, натюрморти чи копіює чужі картини. Часто думають, що письменником можна стати просто так – взяв та й написав. Треба ж пройти певний період навчання, копіювати майстрів і таким чином в них вчитися.  Іншого способу немає – треба багато читати і  багато писати.

– Юрій Винничук славиться вишуканою українською мовою. Звідки вона у вас взялася, це все речі почуті, набуті з дитинства, чи, все ж таки, свідомо напрацьований матеріал?

– Звичайно, що багато з дитинства, але, все одно, треба було нахапувати слів. Найбільший вплив на мене зробили українські переклади двадцятих років, зокрема, Підмогильного й інших майстрів. То були переклади Гі де Мопассана, Джека Лондона, Джозефа Конрада тощо. Там дуже розкішна мова. Окрім них дуже вплинули й наші класики. Є в кого вчитися, просто треба все це читати. До того ж, коли пишу, я обкладений словниками.  Спершу я можу вживати одне слово, але коли редагую, замінити його на інше, знайшовши у словнику. Деякі слова забуваються. Повсякденний словниковий запас трохи відрізняється від того, що вживається  на письмі.

– Тобто процес писання сам по собі не такий уже й плинний. Слова добираються, вишукуються, докладаються згодом?

– Спочатку пишеться спонтанно, а потім можна щось докладати. Тоді вже дивишся, краще вжити те, а чи інше слово. У процесі писання це неможливо робити, бо зіб’єшся з думки. Ти мусиш думку висловити, і як вона пливе, так і пливе. Вже потім можна редагувати  чи щось міняти.  Дуже добрий спосіб вдосконалити власне письмо – займатись перекладами. Тоді ти змушений просто підшукувати певні слова, особливо якщо працюєш із розмовною мовою, а не літературною. Окремі слова можна знайти у розширених словниках, та все ж часто доводиться самому придумувати виходи з того всього.

– Існує думка, що переклади шкодять власному авторському стилеві. 

– Може бути таке, але я не думаю, що в тім є щось погане. Борхес писав, що є з десяток сюжетів і вони всі повторюються. Так само й зі стилями, яких є певна кількість. Вони, фактично, теж дублюють одне одного. Стівен Кінг, наприклад, використовує Джойсівські примочки з внутрішнім голосом. Тепер масова література часто  бере собі на озброєння способи писання, які використовував Джойс.

– Джойс також мав відповідні джерела.

– Так, і він використовував тексти, в яких таке уже є. Все зводиться до якогось першоджерела.  Фактично, більшість найвидатніших літературних творів є пародіями на щось. «Дон Кіхот» – пародія на рицарські романи, Джойс також написав пародію «Одіссею».

– Цікаво почути ваші коментарі стосовно скандалу, який розгорівся недавно через вірш «Убий підараса».  Яка зараз із цим ситуація?

– Вірш передали в Донецький інститут, який займається дуже великими справами, зокрема кіберзлочинністю. Я коли це прочитав, то подумав, що певно представляю  страшну небезпеку для держави, якщо цілий інститут буде займатися цим нещасним віршиком. Висновок Львівського університету не задовольнив Грача і Бондаренка. Там йшлося, що це постмодерний твір (уявляєте собі, де там постмодернізм?!) і,  що в такому творі важко визначити порнографію, бо постмодерні твори передбачають підтекст, завуальованість і, тим більше, не можна вбачати там якісь заклики до дії. Такий був висновок. Цей висновок відправили у генпрокуратуру, яка й передала його Грачеві та Бондаренку. Національна комісія з питань захисту суспільної моралі викрутилася ще хитріше, відповіла, що вони розглядають лише друковані твори, а цей твір був прочитаний на Ночі Еротичної Поезії усно. Обурений Бондаренко зробив прес-конференцію,  на якій  сказав, що треба вводити цензуру і пообіцяв, що зі мною будуть далі боротися. В Донецьку, звісно, найкращі спеціалісти з усіх наук, то я думаю, вони знайдуть в тому вірші все, що треба.

– І чим це вам загрожує?

– В Росії блогеру, який образив патріарха Кирила, дали рік умовно. Може й мені дадуть рік умовно. Може два дадуть, а може й нічого.

– Багато людей висловлюється про солідарність із вами. Чи були якісь конкретні дії із цього приводу?

– Були і різні акції, і флешмоб був, але то нічого не дає. Та й висловлювання теж. Як захочуть мене притиснути, то й зроблять це.

– Ну й на завершення, які Ваші прогнози на майбутнє із нинішньою ситуацією в Україні?

– Під час виборів до парламенту буде така фальсифікація, що цього вже народне терпіння не витримає. Народ вибухне і я гадаю, що це розпочнеться на сході, а тоді вже буде й на заході.  Тобто наступного разу буде все уже з іншого полюсу.

– Чому ви так вважаєте?

– Так я відчуваю, а мої передчуття постійно збуваються.  Я колись знав, що Союз розвалиться – і він розвалився.  На початку вісімдесятих я це знав для себе і говорив всім своїм знайомим. Я казав, що це буде десь у вісімдесят сьомому,  від того часу система й почала тріскати.

Спілкувався Павло Босий