ЛЕСЬ ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ: Коли дев’ять рецензій «харашо», а дві – «х*ня», це вже клас!

Говорити про цю людину можна довго… Мало кому відомо, як він виглядає, але майже всі знають його голос. Вважає себе художником, але знаменитим став саме завдяки літературній творчості. Своїми творами неабияк розважає, але ненавидить професійних гумористів. Досі в українському постмодерному літературному бутті залишається одинаком і не бачить свого наступника. Популярність здобув завдяки невинному аудіокасетному запису на святкуванні дня народження. Героїв своїх книжок зустрічає постійно, гуляючи вулицями колись улюбленого Києва. Але що про нього говорити позаочі, нехай про себе розповідає він сам… Лесь Подерв’янський.

ШУТКИ – СТРАШНА ШТУКА

– Ми зустрічаємося з вами напередодні першого квітня. Як ви ставитеся до цього свята, коли усі один одного мають розігрувати?
– Я ніяк до нього не ставлюся, бо це день, коли треба шутить, а що робити в інші дні? Плакати? Я ненавиджу професійних гумористів, я ненавиджу людей, які шутять, я не люблю шутки, я їх просто не переварюю. Я би всіх їх розстріляв біля стінки – всіх тих жванецьких, задорнових – і рука б не здригнулася. Вони мене по-перше, дратують. А, по-друге, не смішно. І взагалі, шутки – це страшна штука.
– Тобто, ви не відносите себе до цього літературного віяння. А можете назвати ваших наступників?
– Та ні, я сам по собі. І наступників не бачу.
– Ну, а як ставитеся до продукції колег по цеху?
– Насправді, у світі більшість людей – цілковито бездарні, геніїв дуже мало. А пишуть усі, тільки лінивий не пише. Геніїв мало: Шекспір, Гомер, Фолкнер, Бабель, Борхес, Платонов, Шевченко… Можна ще назвати, та насправді їх не так багато. Коли я беру книжку, то з першої сторінки розумію: це повне лайно чи це насправді текст. Якщо в книжці є м’ясо, то відчуваєш його одразу, а якщо нема – то нема. Так само я дивлюся на картини, мені достатньо півхвилини, щоб я сказав, добре це чи погано.
– А ваші книжки частіше відносять до гарних книжок чи до поганих?
– Я не знаю, та і, власне кажучи, мене це мало цікавить. Узагалі-то я ніколи не писав жодних книжок – просто розважався сам для себе, а потім це чомусь стало дуже відомим. До мене видавці самі почали приходити, видирати один у одного мої тексти… Так що, мабуть, щось у них є.
– Ви більше вважаєте себе художником, аніж письменником?
– Художник – це моя професія. Я кожного дня приходжу до майстерні, малюю, від цього тащусь і з цього живу. Але, мабуть і до літератури якась тяга є – я почав писати десь із років чотирьох – п’яти. Щойно вивчив друковані літери, одразу ж написав пасквіль про дєдушку з бабушкою, і получив за це страшних пі*дюлєй… Тобто є речі, які робиш підсвідомо. Те, що тебе ніхто не примушує, що ти робиш сам, – отже, ти до цього схильний, у тебе є якась потреба. Ти просто так малюєш, тому що без цього не можеш, так само і пишеш.
– Шевченко теж вважав, що він – перш за все художник, а виявилося…
– Він і художник, і поет. Ніколи не відомо, де саме проявиться геній. Головним внеском Шевченка виявився «Кобзар». І  художником він теж був непоганим. Ну, крім цього, у нього багато творів російською мовою, і вони – повне лайно!
– Шевченко малював до своїх творів, а ви?
– Я не графік, я живописець. Книжкова графіка – це досить специфічне мистецтво, і краще, щоб це робили професіонали.
– Хто першим читає ваші твори?
– Зазвичай кілька друзів. І колись, і зараз. Коли вийшло щось таке, значить, першим ділом я читаю друзям, вони ржуть, і не треба більше жодних оцінок.
– А професійні критики?
– Про мене, власне, були рецензії більше позитивні. Негативних було мало, та й ті написали мої друзі. Чужі люди пишуть, що «харашо», а друзі пишуть, що «ху*ня». І це нормально. Бо якщо всі писатимуть дуже добре, то це викликатиме недовіру. А ось коли дев’ять рецензій – «харашо», а дві – «ху*ня», це вже клас! Так починається дискусія. І реклама теж.
– Художня творчість вас годує, літературна – ні. Який сенс писати?
– Розумієте, взагалі-то письменник – це дивна професія: якщо в тебе щось вийшло, то це вже і є нагорода. А якщо ти ще й гроші отримуєш, то, звичайно, це вже дуже професійний підхід. До речі, чим менше ти думаєш про винагороду матеріальну, чим більш відв’язно ти працюєш, тим більше грошей ти отримуєш.
– Тобто суцільне натхнення. А як воно приходить?
– Єдине, що можу сказати – я ніколи не міг вловити цей момент. Він приходить, як сон, – прокидаєшся, і не можеш згадати деталі… Наприклад, «Павліка Морозова» я написав десь до половини. Потім відклав, перестав цим цікавитися і забув про нього. А тоді вийшло так, що я програв одну бійку – словом, отримав пі*дюлєй. І потрапив у лікарню, де мені рихтували обличчя. Коли вже зробили операцію, я відходив, лежав у щелепно-лицьовій хірургії. І буквально за три дні закінчив «Павліка Морозова» – мене просто поперло. Там була дуже творча атмосфера. Я від сміху падав із ліжка кожні три секунди. Тому що там лежали не хворі, а поранені. А менталітет хворих і поранених дуже різний. Хворі – це нудні істоти, які весь час говорять про хворобу, а поранені – це люди, у яких буяє жадоба життя, які постійно хочуть дівок і бухать, й увесь час розказують історії про це. Страшно весело було! Ще й за вікном розташований зоопарк: тигр кричить кожні три години, бо хоче жерти.
– Брешуть, що ви з тих пір любите ходити до зоопарку…
– Та ні, це правда. У нас навіть із дочкою, її чоловіком та моєю дружиною є традиція. Ми вчотирьох беремо кілька пляшок, ідемо до зоопарку і там відтягуємося. У нас там є навіть любимий звір.
– Який?
– Ми любимо горилу. Бо на клітці написано: “Обережно, мавпи кидаються лайном”.
– Павліка Морозова ви взяли з книжки “Діти-герої”?
– Нічого подібного, я не читав цю книжку. Насправді я навіть допуття не знаю хто такий Павлік Морозов. Мене захопила тема – вбивство батька. То вже кльово, ціла римська трагедія! Починає працювати величезний асоціативний ряд…
– Ви постійно використовуєте канонічні твори: Шекспірового «Гамлета», «Фауста» Гете…
– Якщо ви знаєте, у того ж Шекспіра немає жодного оригінального сюжету. Тобто я вважаю, що це нормально.
– А не хотіли б написати переробку на Шевченкову «Катерину» чи на «Лісову пісню»?
– Я написав колись «Лісову пісню» – це була армійська п’єса. Шкода, вона загубилася. Моя «Лісова пісня» мала сімнадцять актів. Ну і, ясно, в кожному сценічному акті був акт статевий. Там усі бігали по лісі та ї*алися. Це було страшне! Кожен акт починався словами: «Ліс. Чутно стрілянину». А герої були – Мавпа і Павіана, її подружка, ще там хтось…
– Ваші твори були поставлені на сцені?
– Багато було таких спроб, але всі закінчилися нічим – режисери жахалися величі матеріалу. І в останній момент, коли вже все було готово, вони відмовлялися. Правда, колись якийсь хлопчик телефонував, запрошував мене на якусь мою прем’єру. Я не пішов.
– Тобто ви до цього взагалі ставитесь негативно? Чи це не ваш формат?
– Та ні. Це була якась самодіяльність, вони дуже серйозно до цього ставилися. Я ж подумав, що хе*ня, і не пішов.
– А як виникла ідея записувати твори на аудіокасети?
– Ідеї тут ніякої не було. Записи були зроблені випадково. Якось там на дні народження, на черговій п’янці, я сидів, читав свої речі. Хтось підсунув мені під ніс мікрофона, але я його навіть і не помтив. Так воно й пішло в народ, з голосу, почало тиражуватися. У Висоцького теж так було.

ВСЕСВІТНІЙ КУЛЬТУРНИЙ ПШИК

– Існує думка, що багатьом відомим авторам, які мають українське поход­ження, дуже пощастило, коли свого часу вони залишили Україну і почали писати російською. Як ви до цього ставитеся?
– Це є нормальним, що імперія завжди централізована. Рим – він один, а всі провінції не враховуються. І все найталановитіше має бути в Римі. Навіть якщо ти живеш у Греції і хочеш щось зробити – ти все одно маєш шурувати до Рима. Для імперії це нормально. І тому кожен прекрасно розумів: і Шевченко, і Гоголь, і Булгаков – що кар’єру можна зробити в Петербурзі або в Москві. Ні в якому Києві, ні в якому Мухосранську ніякої кар’єри зробити не можна. Тому тоді це було виправдано.
– А зараз?
– Зараз все інакше – імперія перестала існувати. Більше того, вона втратила культурну домінанту. Нині у них становище самі знаєте яке: література – лайно, кіно – лайно, коротше, все лайно. Звичайно, щось залишилося, але загалом там пі*дєц, нічого не робиться такого, що було б варте уваги. Вони втратили тепер право на домінацію культури, і тому їхні амбіції зараз смішні. Україна теж жалюгідна в цьому плані – але у неї ніколи не було амбіцій.
– Є ще одна російська думка про те, що проблеми, які здебільшого порушуються в сучасній українській літературі, пересічному російському громадянину не зрозумілі.
– Для кацапів це нормально, нам не треба цим перейматися. Тому що вони взагалі вважають всі нації, крім себе, неповноцінними. Але то їхня хвороба і їхня проблема, нам на це не треба зважати. Проблема в тім, що тут, в Україні, теж нічого хорошого не робиться. Та, власне, не тільки у нас, – на мою думку, зараз занепад абсолютно усюди. Сьогодні для культури не найкращі часи. Хто нині творить? Візьміть Францію: хто там? Пшик – і нічого. Якийсь Бегбеде вважається вишуканістю – але це ж повне лайно. А Ден Браун і його «Код ДаВінчі»? Та це взагалі гівно, яке читати не можна. На такому тлі Україна виглядає цілком нормально.
Я особисто всього дох*ра прочитав свого часу, тому зараз майже нічого не читаю. Ну, перечитую декілька книжок. Їхні автори, власне, не письменники – але вони писали краще, ніж професійні літератори, бо були людьми, яким є що сказати. Це, наприклад, «Записки про галльську війну» Юлія Цезаря або «Сім стовпів мудрості» Лоуренса Аравійського.

СЛАВА УКРАЇНСЬКОМУ МАТЮКУ!

– Ваші твори вже стали культовими. Цікаво, що серед ваших прихильників дуже багато тінейджерів – ви пишете саме для них? Який він – читач Подерв’янського?
– Я не знаю, чи він взагалі конкретний існує, бо він дуже широкий. Як у віковому, так і в соціальному плані: від водія таксі до депутата парламенту, від піонера до пенсіонера.
– Чим ви поясните таке захоплення загалу ненормативною лексикою?
– Та не зустрічав я, щоб у загалу було якесь захоплення ненормативною лексикою. Є місця, де люди вміють нею користуватися. Наприклад, армія: там люди матюкаються з великою фантазією та майстерністю. А є, наприклад, молодняк, який просто тупо плюється – і з кожним плювком слово «б*дь» чи «х*й», без усякого драйву.
– Журналісти вас називають символом українського матюка. Це вам лестить чи, навпаки, ображає?
– Ну, в решті решт, я дуже високої про себе думки. І тому мене дуже важко образити. Я сам знаю, хто я такий є, і тому мене це ніяк не зачіпає. Все нормально.
– Пригадується, якось Рената Литвинова сказала: «Ми всі трохи поранені дитинством». Зізнайтеся, у вашій родині матюкалися?
– Ось як раз в моїй сім’ї матюків зовсім не вживали. Але ж життя складається не тільки із сім’ї… Я був таким досить жвавим хлопчиком, і на мене впливала вулиця. І друзі, і двір, і школа, а потім армія, інститут… Так що це не вплив моєї сім’ї – ні баби з дідом, ні батька з матір’ю.
– Яким ви були у дитинстві? Хуліганом?
– Я не був таким уже хуліганом. Швидше, хлопчиком із великою фантазією. Як, власне, і мої друзі з двору. Ми весь час фантазували, причому наші вигадки мали абсолютно негативні наслідки. Ну, наприклад, ми жили на Печерську, на пагорбі, а унизу ходив трамвай. І якось увечері, коли сутеніло, виникла цікава думка, що можна взяти велику покришку, облити її гасом, підпалити і отак направити на трамвай. І ось коли зверху летіли «вогняні колеса», народ кричав від жаху!
– Ваше найулюбленіше свято?
– Для мене свято було завжди, коли закінчувався урок. Я страшно не любив школу. І коли хворіла вчителька, це вже було таке свято, що не можливо передати. Ось якби тоді захворіли вони всі, або хтось підпалив би школу, це, мабуть, було б найбільше свято.
– У вас було багато прізвиськ у дитинстві?
– У мене з дитинства й досі тільки одне прізвисько – Подя, і все.
– Чи є прототипи у ваших героїв?
– Вони, як правило, змікшовані, рідко хто цілісний. Але на споді завжди щось лежить, висмоктати з пальця нічого не можна. Обов’язково має бути той бекграунд, бо не можна вигадати з нічого щось. Вони всі десь живі.
– А де ви зазвичай їх зустрічаєте?
– Моїх героїв повна вулиця. Вийдеш – і скрізь на них натрапляєш. Можна погуляти Подолом і зустріти їх безліч.
– Яке ваше улюблене місце в Києві?
– Я Київ перестав любити. Чесно кажучи, я раніше любив гуляти. А зараз ловлю себе на думці, що він перестав мені подобатися. Він став якийсь поганий. По-перше, страшенно загазований, незручний, і просто х*йовий. Особливо в центрі, де живу я. На Дарниці, наприклад, жити набагато приємніше. Тому, що в центрі всі хлібні, булочні, овочеві, молочні магазини закрили – там тепер казино і банки. Там нічого робити. Всюди бздить. Чим Київ був хороший? Раніше він мав шарм провінційного міста. А зараз нема цього шарму, зараз Київ перестав бути затишним і не набув ніякого статусу взамін.
– Дякуємо за розмову. Сподіваємося, що не зустрінемо себе на сторінках ваших творів?
– Нічого вам не можу обіцяти. Нічого не можу обіцяти.