Переможець премії «Дебют року» Антон Кушнір: «Зараз пишу свій другий роман про програмістів»

Антон Кушнір – письменник скромний, він не піариться, а пише. Тому познайомитися з ним не так і просто! Проте можливо. Особливо якщо врахувати, що 23 квітня, у Всесвітній день книги, Антон Кушнір отримав премію «Дебют року» від книжкового сайту «Друг Читача» за роман «Urban Strike». А потім узяв участь у перформансі «Ударимо автопробігом по безкнижжю та нехлюйству!», що цілком прогнозовано: адже «Urban Strike» змальовує життя соціально активної неформальної молоді.

Тому поговорити нам дуже навіть було про що.

 

Антоне, почнімо з того, що пишуть у нас тисячі, а видаються одиниці. Як вам вдалося прорватись у коло обраних?

– Все дуже просто! Адже «Urban Strike» торік отримав диплом на «Коронації слова». У книжці вказано, що текст написано у 2008 році – я ще тоді подавав його на конкурс молодіжного міського роману видавництва «Фоліо». «Urban Strike» увійшов у шорт-ліст, але «Фоліо» конкурс прикрило – переможця так і не призначили. Роман «висів», я намагався пропонувати його різним видавництвам, а потім надіслав на «Коронацію слова», не особливо сподіваючись – «Коронація» все ж таки популярне чтиво, а у мене нішевий роман, більше цікавий молоді, особливо екстремальній її частині… Але після того, як мені зателефонували і сказали, що «Urban Strike» відзначений на «Коронації», зі мною сконтактувалося видавництво «Нора-друк», їм роман сподобався, і вони захотіли його видати… Роман побачив світ завдяки конкурсу – хоча я не пропонував його цьому видавництву і без «Коронації слова», але не знаю, що б вийшло без цього диплому…

Ви вважаєте, що «Коронація слова» – єдиний шлях для молодого автора?

– Є тисячі доріг, є тисячі шляхів…  «Коронація слова» – один із небагатьох конкурсів, де приймають рукописи, а не книжки. Є ще конкурс «Смолоскипа» та «Гранослов», який невідомо, чи ще живий – якийсь у нього дивний статус… Я більше конкурсів і не знаю – можливо, ви підкажете.

Гадаю, «Коронація» – це найкраще. З одного боку, це комфортно видавцям, бо функцію такого попереднього відбору, «решета» бере на себе компетентне журі – видавці, критики, журналісти тощо. Крім того, конкурс надає певну промоційну підтримку. Треба ж не лише видати книжку, а й продати її потім… Це дуже суттєво!

Цей конкурс зручний і для авторів. Мені, наприклад, не зовсім комфортно ходити, оббивати пороги видавництв, пропонувати їм СЕБЕ-СЕБЕ-СЕБЕ… Це нормальний шлях. Але мені було складно ходити і з упевненістю пропонувати свій текст. А так легше – ти вже не просто дебютант, а людина з певною відзнакою, яку вже хтось оцінив.

Гаразд, а як саме ви перетворилися на людину з певною відзнакою? Як і з чого ви почали писати?

– Я в українську літературу спочатку прийшов як читач. Дев’ятикласником побачив у книгарні – це була «Наукова думка», яка і досі існує, на щастя – книжку Андруховича «Московіада» та «Рекреації», це була зелена книжка, нині бібліографічний раритет. Я її купив, вона мені дуже сподобалася, і так я відкрив українську літературу. Тоді можна було читати майже все, що видається… Такий період був – заходиш до книгарні і бачиш: якщо і не всі назви українських книжок тобі знайомі, то принаймні прізвища всіх авторів ти знаєш!

Багато читав – потім захотілося спробувати і собі. Пригадую ґенезу своїх текстів – вони лежать у шухляді, я їх, звичайно, нікому не покажу, бо це такі школярські речі… Я починав з поезії, потім було трошки драматичних речей, потім – мала проза…

Мені дуже пощастило – більшість моїх добрих друзів зацікавлені літературою, ми навіть за тодішньою модою (правда, вона вже минала) заснували літгурт «Шабаш». Це дало добру базу/школу…

Потім я дозрів до того, що хочу взятися за велику прозу – роман. Виник задум, і я його втілював досить довго – три роки. Роман писався з різною швидкістю і редагувався багато разів. Останні кілька місяців я багато дописував, щоб устигнути на конкурс від «Фоліо».

Підходячи ближче до самого роману – ви міський житель? Та ще й україномовний?

– Я киянин у другому поколінні, народився у Києві й обожнюю це місто. Своє життя поза містом мені складно уявити, і роман вийшов міським не тому, що я поставив собі за мету написати саме міський роман, а тому, що мені це було найближче.

На українську мову я перейшов, ще навчаючись у старших класах гуманітарного ліцею. Тоді я хотів стати українським філологом, тому видавалося цілком логічним, що щоденна мовна практика також має бути українською… Філологом я не став, але й досі моя мова комфорту та спілкування з близькими – українська.

Багато років і українська мова, і українська література вважалися сільськими…

– Ну, було б дуже голосно сказати, що ось я прийшов, аби здолати цей стереотип (сміється). Українська література має досить добру міську традицію, починаючи ще з доби бароко – адже творити барокову літературу для села було б нонсенсом. А якщо ближче до наших часів, у 20-30 роки ХХ ст. в українській літературі можна спостерігати розквіт міської прози, авантюрної прози… У 1932 р. вийшов віршований роман «Змова в Києві» Євгена Плужника – можна сказати, гостросюжетний, бо там такі авантюрні події… Це суто міський роман! А «Місто» Валеріяна Підмогильного – це ж чудовий міський роман, на нього досі триває мода! А «Майстер корабля» Юрія Яновського – це інше місто, Одеса, але як же гарно змальовано суто міське життя, міський дух! Це міська проза, і твердження, що в українській літературі нема міської традиції – це стереотип, який досі поширюється.

Щодо мови – річ не в тім, пристосована вона змалювання міських реалій чи не пристосована. Ідеться про те, що міста у нас справді значною мірою російськомовні. Місто – це люди і територія. А у нас у багатьох галузях, прошарках і царинах немає загальноприйнятої традиції спілкування українською мовою. Це певне ускладнення, бо коли пишеш, треба думати не лише про сюжет, а й трохи при цьому тримати в голові, що персонажі мають розмовляти органічно, як у житті, щоб не виходило ні завищення, ні заниження стилю.

Наприклад, якщо почнеш писати про програмістів, багато людей тобі скажуть, що українською у нас програмісти не спілкуються… Проте у мене є знайомі україномовні програмісти – це не така фантастика, як здається. До речі, якраз про них я зараз пишу свій другий роман.

Ви борець?

– Я навіть не боксер! Жартую… Розумієте, «Urban Strike» можна читати по-різному. Можна сказати, що це історія людей, які борються за свої права. А можна – що історія людей, які шастають по підземних річках, закинутих будівлях тощо і так розважаються. Я б не хотів, щоб це був текст суто ідеологічний, соціальний… такий собі повстанський маніфест… Радше це заклик подумати, подивитися якось трішки інакше на ситуацію, в якій ми живемо. Не можу сказати, що я великий соціальний активіст або борець, але я мав досвід участі у деяких протестних штуках – перформансах. Один з них є у тексті – він побіжно завуальований.

Останній наразі протестний перформанс, у якому я взяв участь, – ініціатива Братів Капранових… Книгарня «Знання» – це дійсно символ Києва, гадаю, що не лише для киян, а й узагалі. Ще навчаючись у старшій школі, я проходив повз цю книгарню і знав, що сюди варто заходити, навіть коли грошей особливо нема, бо тут завжди є цікаві книжки. А зараз вона нібито і не закрилась, і не працює… Так само була книгарня «Мистецтво» – з цікавим асортиментом. Не прояснилася ситуація і з книгарнею письменників – «Сяйво». Тому є багато у місті соціальних проблем, які потребують певного вчинку, певного до них ставлення. Це не обов’язково має бути протест – не конче відразу хапатися за вила. Можливо, автопробіг може бути одним із таких методів… Хоча може виявитись і неефективним – книгарня стала цікавим медіаприводом, а далі знову відійде в тінь, і це не буде відстежуватися, бо ні для медіа, ні для громадського життя – будьмо чесні! – не є такою важливою подією. ЗМІ потрібно, щоб було або щось скандальне, або красива картинка.

Себто ви просто письменник із громадянською позицією?

– Є моя громадянська позиція, а є я як письменник, не треба це ототожнювати.

Антон Кушнір у Парижі на Міжнародному книжковому салоні. Фото: ualit.org

Якщо це не таємниця, що ви робите тоді, коли не пишете?

– Я навчався в інституті журналістики в університеті Шевченка. Але потім від журналістики перебіг в інтернет, устиг попрацювавши на багатьох сайтах – від кореспондента до дизайнера та головного редактора. Зараз на відомому порталі «Mail.ru Україна» працюю редактором, однак це вже не медійна робота, а просто інтернет-трафік такий.

Ця робота вас чимось збагачує?

– Насамперед тим, що я відстежую новини по багатьох країнах пострадянського простору. Ця робота залишає час для того, щоб писати. Крім того, мені не треба постійно тримати у голові, що у мене є щось незроблене, мені не можуть телефонувати 24 години на добу і вимагати якихось активних дій. А з іншого боку – це цікавий досвід. Навряд чи я просто так сидів би і читав пресу Киргизстану, Молдови, Естонії, Азербайджану… Цікаво порівнювати подачу новин, медійні дискурси різних країн – вони дуже різняться! Це дуже допомагає зрозуміти атмосферу… Не знаю, чи це стане колись романом, але просто людський досвід цікавий. Коли поруч стоїть новина – в Естонії у якомусь там селищі хтось упав з велосипеда (у них новини регіонального рівня часто потрапляють у стрічку), а з іншого боку стоїть новина Казахстану про те, що жінки такого-то району вітають Нурсултана Абишевича Назарбаєва (це заголовок)… Чудова країна Молдова, яка нагадує Україну 90-х, – єдине, що у більшості політиків там нема прес-секретарів, і вони заявляють на камери те, що дійсно думають. Це наївний рівень політичного життя, коли все, що є насподі, є очевидним для всіх.

Живете відразу у кількох паралельних реальностях!

– Так, причому можна порівнювати з українською і бачити, що у нас ситуація далеко не найгірша не тільки за контентом новин, а й по тому, про що пишуть і як воно подається. Все ж таки українська журналістика порівняно з іншими пострадянськьмими більш ніж конкурентоспроможна і якісна.

Чекатимемо на новий роман!

Спілкувалася Атанайя Та