МАРІЯ ШТЕЛЬМАХ: Мій транссексуалізм ─ замануха для журналістів

Її називають найбільш плодовитою молодою авторкою в Україні й одразу ж закидають, що, мовляв, її проза надто примітивна. Із філософським розумінням проблеми вона лише посміхається у відповідь і каже, що письменницею себе не вважає, а вважає – режисером. Утім, після того, як минулого року видавництво “Фоліо" випустило аж чотири її успішні книжки, сумніватися в тому, що таки письменниця – недоречно. Тож перед нами продовжувачка традицій Довженка і психолог від природи – Марія Штельмах.

– Маріє, розкажи, як воно бути найбільш плідним молодим українським автором? Здається, минулого року побачили світ одразу кілька твоїх книжок?
– Це – цікава історія. Моя професія – телесценарист, я довгий час працювала на каналі «1+1». І ось, перебуваючи в проекті «Хочу бути зіркою», я потоваришувала зі співаком Андрієм Кравчуком, зараз він мій дуже близький друг. Андрій почитав мої роботи, і сказав, що директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький саме шукає молодого автора для промоушену. Андрій наполіг на тому, щоб я показала йому свої твори. У мене був такий невеличкий синопсис – повість «Дівчина в сірому одязі». Як на мене, ідея була досить школярською, але пану Красовицькому сподобався мій стиль, і він запропонував мені створити чотири синопсиси. Я написала, тексти йому сподобалися, і він запропонував підписати контракт одразу на чотири твори, бо для того, щоб ім’я автора впізнавали, необхідно видати, як мінімум, чотири-п’ять вартих уваги книжок. Таким чином у мене вийшло чотири книги за рік.Мені приємно усвідомлювати це. А найголовніше, що завдяки цьому контрактові я змогла виписатися. Ніколи не думала, що зможу творити так швидко. Зараз я реально можу написати книгу за місяць.
– Не боїшся зовсім «виписатися» як письменник?
– Коли людина має дар від Бога, то хіба вона може його втратити, набуваючи досвіду? Тобто не я обирала професію, а професія обрала мене. У мене завжди є час для творчості, бо я нею живу. Для мене не проблема писати, для мене ця робота – відпочинок й насолода. Єдиний недолік – це фізична втома…
– Коли пишеш власні книжки, лишається час на читання чужих?
– Звісно, я читаю книжки, щоб почерпнути нові творчі ідеї. Зараз я читаю Біблію, це пов’язано з моїми внутрішніми змінами. Окрім того, я працюю над новою книгою, яка буде авторською інтерпретацією біблійних оповідей. Я взагалі вважаю, що Біблія – це книга, яка є джерелом ідей для всіх авторів. До неї я захоплювалася багатьма авторами: Борхесом, Кортасаром. Але на сьогодні мене цікавлять «універсальні» книги, такі як Коран, Біблія.
– А з літературних колег комусь симпатизуєш?
– Мені дуже подобається стиль Іздрика, він дуже ґрунтовний, як на постмодерного автора, його проза високоінтелектуальна. Цікавий стиль має Ірен Роздобудько, Андрухович.
– Ти згадала «універсальність»…
– Так, я взагалі прагну, щоб читачі сприймали мене як універсального психолога, щоб вони зверталися до моїх творів задля ідей, які їх можуть серйозно й позитивно надихнути. Я відчуваю людей на інтуїтивному рівні й гадаю, що прекрасно їх розумію, хоча ніде не вчилася психології. Тому свої твори намагаюся робити «універсальними», щоб читач, беручи до рук книгу, не відчував себе “ущербним”, через те, що не знає місцини, в якій перебуває герой мого твору.
– А якби ти загалом охарактеризувала свою прозу?
– У мене кіношна проза. Я взагалі вважаю, що створюючи літературу, я створюю ще й сценарії. Я не вважаю себе письменником, бо бачу в собі ще й режисера. Для мене кожне речення – це кадр. Дуже часто мою прозу називають «сценарною», критикують, що вона примітивна й нехудожня. Не думаю, що така критика дивиться в корінь… Для мене дуже важливо продовжити в українській літературі традиції кінопрози – традиції Довженка. До того, як кіно заявило про себе, література була на першому місці. А зараз усе навпаки… Найчастіше спершу дивляться фільм, а не заглядають у книжку, за якою його зняли. Тому я так прагну візуальності образу у своїх творах.
–  Резюмуючи: ти мрієш не про Букерівську премію, а про Оскара?
– Я взагалі не мрію про премію. Я мрію, щоб люди захоплювалися моїми книжками як джерелом ідей для себе, щоб мої твори змінювали щось на краще у людській свідомості. Ну, а якщо хтось захоче підсумувати мою творчість премією, не відмовлюсь. (Сміється.)
– А є якийсь автор, якого б за стилем ти хотіла наслідувати?
– Скажімо так: мені було би приємно, якби читачі, перечитуючи мої твори, відчували, що стиль письма наближається, наприклад, до ідеостилю Кортасара чи до японських авторів. Але це не значить, що я ставлю собі за мету наслідувати такий стиль. Я б воліла, щоб за рівнем ідейності мої твори були такі ж, як у Достоєвського. Оскільки його книжки дуже універсальні, кожної епохи людина переживає ті самі проблеми, навіть шляхи вирішення здебільшого однакові. Я б не хотіла, щоб читач, прочитавши мою книжку в двадцять п’ять років, в тридцять – її б просто не зрозумів.
– На твоїй книжці вказано, що ти транссексуал…
– Насправді це не більше, ніж гра в шоу-бізнес. Піар-пропозиція, чи, як там кажуть, "замануха" для журналістів. Але ті часи для мене вже давно минули. Зараз я намагаюся привернути увагу читачів і журналістів виключно філософією своїх текстів…
– Ходять чутки, що твої твори – це андрогінні тексти?

– Я вважаю, що ця проблема андрогінності у літературі взагалі надумана й штучна. Просто критикам потрібно робити свою роботу. В принципі, це цікаво, коли чоловік пише по-жіночому й навпаки. Але я не думаю, щоб сам автор замислювався над тим, чи він створює жіночу прозу, чи чоловічу. Якщо я в житті жінка, це не означає, що я пишу виключно жіночу прозу, й навпаки. Я можу себе позиціонувати як чоловік. Треба розглядати образ автора, а не конкретної людини. Є ж й дитячі письменники, які пишуть по-дитячому чи від імені дитини, але ж ми усвідомлюємо, що це доросла людина, яка просто вдало прибрала на себе образ дитини.
– У чому ще, крім сценаріїв та прози, проявляється твоя творча натура?
– Мій хлопець – соліст гурту Poster, музикант і композитор. У нас з ним – своєрідний творчий тандем. Інколи я пишу тексти до його пісень. А ще я створюю тексти до нових пісень Андрія Кравчука, і при цьому також відпочиваю.
– Сумнівний відпочинок. Як же ти розважаєшся?
– Я намагаюся щонайбільше часу проводити там, де весело. На природі, з друзями–однодумцями і коханим. Ще я люблю кіно (сміється), ну, певно, це й не дивно… До стрічок, які я обираю до перегляду, ставлюся дуже уважно, бо люблю дійсно якісне кіно. Хоча в принципі підбираю фільми до настрою. Для душі зазвичай щось психологічне… Останній раз ми ходили на Бергмана. А інколи я взагалі можу піти з друзями на тупу комедію чи просто подивитися серіал, але в такому разі я відключаю свою письменницьку частину, і роблю вигляд, що мені цікаво, в потрібних місцях навіть сміюся.
– Як ставляться до твоєї творчості батьки, друзі?
– Мої батьки не вважають, що я письменниця. Вони мене нібито розуміють. Тато трохи заглибленіше. Мама взагалі цим не переймається. Друзям здебільшого подобається те, що я пишу. На те вони й друзі! (Сміється) Я спостерігаю за тим, чи розуміють люди мої думки, тобто, що я хотіла донести тим чи іншим художнім образом… Мені приємно, що багато читачів сприймають мої твори саме на тому філософському рівні, який я намагаюся подати у книгах . Я хочу, щоб моя творчість змінювала людей. І я сподіваюся, що мої прагнення не марні!