ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО: Якісний коханець ─ то ще не добрий мужчина

Її часто порівнюють із Мопассаном. Спокійна, але невимовно скептична, вона завжди говорить прямо про речі, які ввічливе лицемірство намагається приховати: що дівчата вступають на точні спеціальності для того, аби вийти заміж; що, не нагодувавши родини, ейфорії від Монтеня не
відчуєш; що залежність від мами ─ катастрофа для чоловіка…
Вона не цікавиться абстракціями. Її герої та героїні, її колізії, змальовані нею побутові деталі ─ все це настільки достеменне, настільки знайоме нам тут-і-зараз, що від читання відчуваєш легкий шок: зводиш очі, недовірливо обмацуєш поглядом свій гарнітур «Альбіна»,каструлі та заспаного чоловіка й невимовно дивуєшся ─ овва, то ви потрапили в літературу?! А ще вона не боїться називати себе феміністкою і вважає, що творчість — не менш важлива річ, аніж шлюб. Сьогодні розмовляємо з Євгенією Кононенко — однією з найцікавіших українських письменниць.

─ Як ви почали писати? Молоді дівчата років у п’ятнадцять строчать ліричні вірші про любов. А ви?
─ Я майже не писала віршів. Хоча дуже любила поезію, багато читала її у молодому віці, років десь від десяти до двадцяти — Лорку, Ліну Костенко, росіян. Потім якось переситилася і сучасної поезії вже не сприймаю. Сама ж починала із перекладів. Мову – французьку – я тоді знала досить погано, але якісь інстинкти підказували перекладати. Це був період законного шлюбу, сірого безбарвного життя, коли не відбувалося нічого такого, що надихало би до поезії. Не було з чого робити вірші. А от переклади – це чужі пристрасті, і тому вони дуже швидко знайшли своє втілення.
─ Для вас шлюб і творчість – це щось зовсім різне?
─ Якщо є такі жінки, для яких шлюб є джерелом натхнення, то я дуже рада за них. Зараз ситуація трохи міняється, але коли я виходила заміж, то на рівні суспільної ідеї шлюб вважався найважливішою річчю, без якої жінці ніяк не можна.
─ У ваших новелах доволі часто законний чоловік – це безсловесна колода, яка лежить на дивані і навіть не бере участі у дії…
─ Ну, не тільки такі чоловіки у мене зображені…
─ Але українські такі?
─ Нехай хтось прийде й складе інший образ, я відкрита до цього. Взагалі з мого особистого досвіду — українці чомусь сміливіші і як коханці кращі. Кращі! Але у вузькому сенсі. А поза ліжком починається і несамостійність, і відсутність турботи про жінку, і конфлікти, і залежність від мами. Якісний коханець — це ще не добрий мужчина.
─ Доволі частий ваш мотив – залежність чоловіка він матері. Це життєвий досвід?
─ Мій батько був таким, чоловік – ні. А взагалі це мало прописаний у літературі момент – навіть Достоєвський про таке не писав. У мене є син, але я не мрію про таку залежність його від мене.
─ Чи відносите ви себе до декларованих феміністок?
─ Мабуть. У мене своє визначення фемінізму…
─ Можете сказати, яке?
─ Мене якось вразили слова однієї польської художниці: мовляв, як би там не було, але для жінки історія кохання — це історія її життя, а для чоловіка — лише розділ у житті. Тож я вважаю, що для мене історія кохання — це також розділ. Необхідний розділ, без нього дуже погано — як і чоловіку, зрештою. Та все одно є дуже багато інших речей, які можуть надихати — не тільки родинні питання, діти, чоловік, дім. Професійна, творча реалізація також дуже важлива.
─ А якщо поставити питання руба: кандидатська дисертація чи шлюб — ви за що?
─ Я за чоловіка, який прийме мене з моєю кандидатською.
─ У вашій «творчій автобіографії» «Без мужика» є така теза, що феміністка обов’язково має бути щасливо одружена…
─ Я і зараз можу її повторити. Це потрібно навіть не для неї самої, а для того, щоб її нормально сприймали. Феміністка має бути гарною, не обов’язково ідеальних параметрів, але ефектною, своєрідною жінкою. Вона не повинна виглядати нещасною, не повинна викликати підозр, що фемінізм — це для неї прикриття. І тоді інтелектуальні чоловіки нормально її приймуть. Так, чоловіки завжди вважають за потрібне пожартувати з фемінізму. Завжди. Але всім їм — і моїм друзям, і вашим — все-таки подобається спілкуватися з інтелектуальними жінками.
─ А вам не траплялися ситуації, коли усвідомлюєш, що чоловік поруч із тобою місцями не дотягує? І що з ним тоді робити, з тим чоловіком?
─ Бувало по-різному. Він може дотягувати за іншим параметром. У одного мого френда-голландця, наприклад, було набагато більше грошей, ніж у мене. Тобто якщо інтелектом не взяв — узяв цим. До речі, я від нього часто чула: «Яка ти феміністка? У західному світі фемінізм — це нерухомість і хоча би п’ятнадцять тисяч в банку». Тож якщо я кажу, що феміністка має бути принаймні не нещасною і не стурбованою, то в Європі вона має бути ще й заможною.
─ На Заході зараз говорять про постфемінізм – ситуацію, коли особлива напруга вже зникла, жінки більш‑менш задоволені своїм становищем, і молоді дівчата все частіше вибирають життя без прямої конкуренції з чоловіками…
─ Так, але тут багато нюансів. Західне суспільство не закрите, туди потрапляє й третій світ — з іншою ментальністю й іншою метою. Він розбавляє це ліберальне суспільство і повертає його назад до стихії боротьби.
─ А як ви свою дочку виховуєте?
─ Вона сама вибере, що їй треба. Якщо їй захочеться — буде в родині, хоча жінці, орієнтованій на родину, важче. Та й де її взяти, родину, — це ще питання. Але в цілому я би хотіла бути демократичнішою, ніж, скажімо, моя мама. Наприклад, у мене був такий період, коли косметикою мені не давали користуватися — мама й бабуся вважали це аморальним. В мене це залишилося з дитинства: хтось морозива не доїв, а хтось недофарбувався.
─ А не сумно, коли діти виростають і віддаляються, відлітають…
— Та дай би Боже (сміється).
─ Ваші діти щось перекладають, пишуть?
— Син орієнтований на усний переклад. А дочка пише оповідання. Я, звичайно, мог­ла б це віддати в якийсь журнальчик, як роблять інші письменники, але якось незручно. Можливо, заради дитини це і варто робити – допомагаєш їй таким чином звільнитися від комплекту неповноцінності. Але навіщо потрібно вантажити цим читачів…
─ Ваша збірка «Повії теж виходять заміж» майже цілком присвячена колізії шлюбу чи кохання української жінки з іноземцем. Чому?
─ Звичайно, це мій досвід. Але не тільки мій особистий, а й досвід тих жінок, яким я допомагала писати листи англійською й французькою у відповідь на шлюбні оголошення іноземців. Потім вони мені розповідали, як у них все склалося. Кожен шукає статусу і добробуту як може, а жінка традиційно здобуває становище у суспільстві насамперед через чоловіка. Але в Україні цей пошук партнерів-іноземців почався не тільки із соціальних причин. Я знаю, що є повністю цинічні дівчата, для яких гроші — головне, але мені вони не зустрічалися, і я не про них писала. Чесно кажучи, таких оповідань я б могла написати і більше, але побачила, що вони виходять одноманітні. В мене навіть виникла ідея наукового узагальнення цього досвіду — може, колись напишу про це монографію.
─ Статистичне дослідження?
─ Соціологічно-культурологічне. Для мене вже до­сить художнього осмислення цієї теми. Я бачу, як важко зробити соціологічне дослідження — воно вимагає серйозного фінансування, потрібен якийсь грант. Але подібні роботи, скажімо, про шлюбний ринок Латинської Америки, азійських країн третього світу, існують вже давно. А про Східну Європу — досі нічого не написано. Тут, до речі, важлива не тільки психологія наших жінок, а й західних чоловіків, що шукають із ними шлюбу. Для них це надія впіймати зникаючу патріархальну модель, яку зі своїми жінками вони реалізувати вже не можуть.
─ А доля вашої героїні-киянки вже трошки краща, ніж у 90‑х? Вона вже може себе прогодувати, щоб не виникало спокус одружитися з іноземцем?
─ Звичайно, пік виїздів вже закінчився, але впевненості в завтрашньому дні все ще немає. Хоча для молодших зараз роботи більше — глянцеві журнали, модні газети, політика. Я от перекладаю жіночі романи — Даніелу Стіл українською. Її видає «Книжковий клуб», і це буде розсилатися по українських селах.
─ Ви також переклали французький детектив «Вбити Ющенка». Цікаво було?
─ Ні. Самі детективні колізії примітивні, як господарче мило. Більш‑менш цікаво було, як бачить Україну іноземець. За одним цим романом можна було б написати культурологічне дослідження — Україна очима іноземця.
─  Ви ніколи не забавлялися штампуванням новелок у жіночі журнали?
─ Намагалася писати для заробітку. Але у мене не виходило: завжди казали, що треба простіше. Ще Ірванець запрошував робити радіосеріал — це досить прибуткова робота, але мене відсіяли. Доводилося тексти рекламні писати — про колготки. Це було.
─ А як загалом ставитеся до жіночих романів, починаючи від «Анжеліки»?
─ Ну, мабуть, це все-таки краще, ніж не читати нічого. Я, до речі, півроку не була на Петрівці (найбільший у Києві книжковий ринок — ред.) і коли потрапила туди нещодавно, помітила, що за цей час суттєво зменшилась кількість книжок — саме за рахунок цих-от дешевих покетбуків — і зросла кількість дисків.
─ Тобто люди, які читають масову літературу, з часом повністю перейдуть на кіно?
─ Не виключено. А от серйозна література позиції не здасть.
─ Але ж ви теж використовуєте елементи масової літератури, наприклад, детективні сюжети. Ви пишете детективи для інтелектуалів, чи як?
─ Мені казали, що я героїчно заповнюю нішу, якої не було в українській літературі. Але як на мене – то так просто цікавіше писати. Детектив, загадка – це метафора буття. Мені не здається, що він сам собою понижує якість твору.
─ Є такий погляд у чолові­ків-шовіністів, що жінка взагалі не здатна написати великий історичний роман, на кшталт «Будденброків», скажімо…
─ Це неправда. Одна з моїх улюблених письменниць — Маргеріт Юрсенар, яку я завжди називаю, коли просять згадати десятку найкращих книжок. Так от, у неї є два історичні романи: один з античного життя — «Спогади Адріана», а другий – «Філософський камінь», присвячений європейським релігійним війнам. Ця жінка настільки сконцентрувалася на минулому, що в мене складається враження, ніби вона на машині часу була в тих епохах. Великі епічні романи, можливо, жінка і нездатна написати, бо її відволікають різні причини. Але чи це зараз потрібно? Ніша вже заповнена, хто їх буде читати?
─ А ви багато спілкуєтеся з іншими жінками? Де ви берете стільки жіночих історій?
─ Іноді я мимоволі підслуховую в транспорті. Люди самі не помічають, які стилістичні засоби вони вживають — якщо попросити їх відтворити, вони просто не зможуть це зробити. А ще здаю квартиру, і це теж окрема розмова — стихія господарів, орендарів і квартирантів. Просто скриня сюжетів. До речі, у мене на квартирі жила Світлана Пиркало.
─ І як склалися стосунки з молодшим письменницьким поколінням?
─ Крім Світлани я мало з ким знайома особисто. Хоча знаю, що з Карпою товаришують жінки мого віку. Я не відчуваю в цьому кайфу. Знаю Наталку Сняданко.
─ А неформального клубу жінок-письменниць в Україні не існує?
─ Немає. Була така Ірена Коваль, цікава жінка, драматург. Вона хотіла щось подібне організувати, але туди ходили тільки я і Наталка Білоцерківець. Але взагалі я мало спілкуюся з колегами, тому що почала писати у тридцять років, а не у двадцять, і оцей період, коли всі товаришують і близько сходяться, минув без мене. Усі ці письменницькі романи, шлюби…
─ На завершення буде два питання: одне серйозне, одне несерйозне. Перше: як ви, киянка з російськомовної родини, прийшли до української мови?
─ Я вчилася в українській школі, до речі, разом із Мариною Гримич — вона на два роки молодша. Прилучення до культури відбулося через школу насамперед. Але це така ірраціональна річ… Я написала колись есей «Моя Україна», до 13-річчя незалежності, де намагалася розібратися в підвалинах національного почуття, бо пояснити релігійне, національне ще важче, ніж статеве, воно ще глибше, ще зашифрованіше. Можливо, у моєму випадку був ще момент відторгнення від росіян, які завжди були досить неприємні у ставленні до українців. У дитинстві мене вчили української мови, читали книжки, виховували в повазі до слова, але національних переконань, як це бувало в деяких київських родинах, мені особливо не прищеплювали. Але я пам’ятаю перше своє обурення років у шість. У нас в гостях була «масковская дєвочка», і коли вона мені сказала: «Какой грубий украінскій язик. Ну как ти можеш на ньом штота гаваріть?», напевно, це було моє перше навернення.
─ До речі, школи часто вшановують відомих випускників. У вашій школі вивчають ваші твори?
─ Мої оповідання введені в програму для позакласного читання. Ті, хто вступають на українську філологію, читають тексти не за мінімумом, а за максимумом, і в останній моя творчість входить.
─ І хуліганське питання. Зараз молоді письменники люблять розповідати, де і як вони напилися. А який ваш найжорсткіший досвід у цьому аспекті?
─ О, був такий. У 19 років я працювала в піонерському таборі вожатою. Це був табір київського метробуду, тому треба було доводити, що ти теж боєць. Я там відчула і як в очах двоїться, і як троїться, і як іскри з очей летять – теж відчула… Порядні були метробудівці, не скористалися цим. І більше я не напивалась. Але дуже задоволена, що це було.