ТАРАС ПРОХАСЬКО: Література потрібна – як їсти чи кохатися

Ви колись бачили лісника? Такого, який мешкає десь в старенькій халупці на околиці села, під самим лісом?… Нам, дітям асфальту, один такий трапився. Щоправда, він – Тарас Прохасько – за сумісництвом відомий український прозаїк, автор книг, які порівнюють зі світовою класикою, та письменник, якому багато хто з українських літераторів пророкує Нобелівську премію.

– Пригадую телевізійний сюжет, в якому ви давали інтерв’ю, перебуваючи в якійсь маленькій старенькій хатинці. Що то була за хатка? Ви там живете?
 – Це було в тому місті, про яке я найбільше готовий розповідати і писати. Це такий присілок біля містечка Дилятин на Франківщині, це офіційний початок Гуцульщини. На околиці Дилятина, вже під самим лісом, де було знято той телевізійний сюжет, є хатка – хата мого діда. Там, власне, я провів своє дитинство. Там багато років уже ніхто не живе, тільки я туди приїжджаю і брат Юрко зі своїми дітьми. Там виріс я, і, власне, виросли вже мої діти, й це таке місце, де мені найкраще. Це моя батьківщина. А якщо говорити без іронії – то є моя справжня батьківщина.
 – Тобто це така місцина, де вам найкраще працюється, де до вас найчастіше навідується муза?
 – У тому телевізійному сюжеті йшлося про місце, яке зі мною пов’язане, але зовсім не малося на увазі, що я тільки там пишу. Бо я пишу значно меншу кількість часу, ніж живу, і переважно я там просто живу, щось там роблю. Але дуже багато принаймні початків якихось творів справді-таки створювалося там.
 ─ Ви зазначали: „Привело до літератури те, що почали зникати австрійські покоління”. Що ви мали на увазі?
 – Дійсно, але тут не йдеться про Австрію як про таку, чи період австро-угорський. Я так сказав, бо, в моєму випадку, ці слова найточніше характеризували людей, які народилися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Як не дивно, в дитинстві мені страшенно подобалося слухати історії людей, котрі перейшли через ціле століття. Ці історії охоплювали передвоєнні часи. Зауважу, коли я чув це, мусив розуміти, що йдеться про передвоєнні роки Першої світової війни. Про Першу світову війну, останні роки Австро-угорської імперії, громадянські війни, боротьбу за першу українську державність, радянські перформенси, пересування народами та Другу світову війну. Ці всі люди розказували мені про все це, як про щось звичайне. Вони намагалися мені узагальнити те, що самі пережили, і для мене це все укладалося в чарівну, напівказкову картину. До того ж, ішлося не тільки про якісь історичні факти, йшлося про зовсім інше сприйняття світу, бо то були люди із зовсім іншої епохи, вони було сформовані ментально ХІХ століттям. Коли всі вірили, що вже ніколи не буде війни, що людина може все, що буде порядок і добробут. І тому, коли раптом я побачив, що всі ці люди відходять і цей досвід якось минається, втрачається, то зрозумів, що я є певним носієм якогось дуже екзотичного досвіду, який вони не встигли записати, зафіксувати. Я відчув, що маю мало не єдиний в житті обов’язок (бо взагалі в житті не люблю брати якихось собі непомірних обов’язків) – родинний, синівський… Це потрібно було якось зафіксувати, і так почалося писання. При тому, я вважаю, що ще не зробив того, що слід би було.
 – Але ж плануєте?
 – Так, в мене є плани, але ці плани подібні до поняття «чорний день». Переважно ніхто ніколи не користується тим, що відкладає на чорний день. І так само часто є в письменників, принаймні я особисто знав кількох таких, які все відкладали написання цієї найважливішої книжки, бо здавалося, що ще не готовий, ще не дозрів. І в мене так само – із цим планом, ідеєю написати щось таке, якусь таку епопею, епос того століття в наших краях. Але все відкладаю, бо сподіваюся, що стану мудрішим, зумію краще написати і висловитися.
 – Я чула майже анекдотичну історію, що ви писали вірші, а коли прочитали когось із сучасників, перестали…
 – Це правда, я почав писати вірші дуже спонтанно, я жив у абсолютно не мистецькому, негуманітарному товаристві. Тобто це були біологи, геологи й інші „люди від землі”, і для них сучасна українська поезія закінчувалася в кращому випадку Сосюрою. І коли чули те, що я писав, вони були просто в захваті, казали, мовляв, от як модерно, сучасною мовою і з сучасним підходом робиться українська поезія – оце файно! Але я тоді зовсім не знав сучасної літератури. Бо ще у шкільному віці у мене був освітній внутрішній бар’єр, який я собі сам постановив, – що вся післяреволюційна література, все, що стосується радянської епохи, мене не цікавить. І разом із тим, я й не знав поетів молодшого покоління. А потім, коли виявилося, що тут, поруч, у цьому ж місті, відбуваються такі речі: Бу-Ба-Бу, Герасим’юк, Римарук і всі решта – я порівняв і зрозумів: куди я пхаюся зі своєю місією нової української поезії, коли вона вже є просто недосяжного ґатунку, і перестав те робити.
 – А є якийсь письменник, на якого ви бажали бути схожим за стилем письма?
 – Може, і хотів би писати, як хтось, але, разом із тим, я дуже добре усвідомлюю, що так ніколи писати не буду. Тобто я просто не зможу як Грабар, Кіш, Довлатов… Я давно перестав хотіти писати так, як пише хтось. Хай буде мій шлях.
 – Читаючи „Непростих”, я весь час ловила себе на думці, що вони схожі на „100 років самотності”. Вам часто про це кажуть?
 – Дуже часто. Їх порівнюють передовсім через три речі: по-перше, в мене є місто Ялівець, а в Маркеса – Макондо, по-друге, тривання поколінь, а третє – це присутність нібито магічних, неймовірних речей, які насправді є дуже реальними. Але мене ніколи не зачіпало порівняння, хоча я нічого свідомо не робив для того, щоб ці книги були подібні. Я не боюся, якщо виникають якісь асоціації, повтори. Тому що література є такою.
 – А взагалі, як ставитеся до порівнянь? Порівняння з ким вам лестять?
 – Мене за час моєї літературної кар’єри, з того, що я знаю, порівнювали з гібридом Бруно Шульце з Боргесом. Причому не порівнювали з Бруно Шульце та Боргесом окремо, а саме з гібридом. Порівняли з Прустом, Маркесом. І мені здається, що всі ті порівнювання є на користь інших авторів, бо я далеко не дотягую до жодного з них. Але разом із тим не роблю собі з того жодної проблеми, тому що книжок і авторів є страшенно багато, і кожен пише те, що йому вдається. Порівняння не повинні бути породженням комплексу чи, навпаки, неймовірного задоволення, мовляв, я вже досяг усього – я вже гібрид Бруно Шульце з Боргесом.
– Знаєте, такі вислови виказують дуже сором’язливу людину, чи ту, яка себе недооцінює. А може, ви кокетуєте…
 – Насправді я дуже себе “дооцінюю”. Але усвідомлюю те, що я роблю, і усвідомлюю, що воно подобається багатьом людям. Саме це для мене велика радість. Якщо воно комусь потрібно, то це дуже добре, і це є найбільшою винагородою. Але разом із тим я дуже тверезо дивлюся на речі. Розумію, що зроблене попередніми поколіннями в літературному сенсі вже ніколи тепер не буде адекватним. Тобто тепер не може з’явитися такий літератор, який матиме вирішальне значення для літератури, хоча це не заважатиме йому друкуватися мільйонними накладами. Адже те, що було зроблено до середини ХХ ст., уже тепер є просто нереальним для будь-якого письменника. Тому що є закони еволюції: література досягла максимуму своєї сутності вже кілька десятиліть тому. Все решта – добре, актуальне, потрібне; воно може мати величезний резонанс, може впливати на світові процеси. Але в сенсі літературному ніякого Бруно Шульце, Кортасара, Грабара вже не з’явиться.
 – Тобто література деградує?
 – Ні, література не деградує, просто вже має сформований кістяк, тепер вона може тільки набирати м’язи. Зараз актуальні експерименти,, Бо що таке література? Її найбільший сенс полягає у здатності до спілкування. Вона живе на тому, що людям потрібно спілкуватися; література – це і є одна з форм спілкування; але ясно, що найважливіше в цьому спілкуванні вже сказане. Проте спілкування від цього не припиняє бути необхідним. Література потрібна – як їсти чи кохатися. Їжа ж не стає гіршою від того, що ти її вже сто разів перед цим вже їв.
– А в якому напрямку є сенс експериментувати? Що вам цікаво?
 – Мені особисто – бо я не можу казати про тенденції загальносвітові – найцікавіше писати про те, що я сам не зустрів як читач. Це не значить, що я шукаю якоїсь екстра-оригінальності, радше того, чого мені бракує в мозаїці світової літератури.
– Нова книга обіцяє бути такою?
– «Життя із псом» має бути експериментом. Мій інтерес полягає в тому, щоби спробувати подивитися на багатоповерховість життя неієрархічним поглядом. Тобто щоби не влаштовувати собі роздумів “що таке пес” і разом із тим не робити з нього культу.
 – У вас є життєве кредо?
 – Якщо звести до мінімуму, то я вірю, що існує певний задум стосовно всіх нас. Те, що ми відбуваємо, – це є частина якогось вищого плану, який ми осягнути не можемо. А друге життєве кредо – на кожен день, як не банально, апокрифічна одинадцята заповідь: “Не бійся”. Я борюся із собою для того, щоби дотримуватися цього. Якщо є депресія – не треба її боятися, якщо є ожиріння – не треба його боятися, якщо є алкоголізм – то не треба його боятися. Треба свідомо зробити вибір – що ти хочеш робити. Ти хочеш худнути, чи тобі добре бути таким? Ти хочеш трохи подепресувати чи повеселитися, далі бухати чи припинити. Але свідомо не треба боятися. Тому я називаю речі своїми іменами.