ІРЕН РОЗДОБУДЬКО: Мій теперішній стан – щасливе божевілля

Ірен Роздобудько – одна з найпопулярніших та найпрацьовитіших сучасних українських письменниць. Вона – майстер психологічної прози, до того ж – поетеса і художниця. А ще – просто чарівна жінка і цікава співрозмовниця.  Про натхнення, передчуття, подорожі, кінематограф, гарних чоловіків та багато іншого – наша з нею розмова.
– Це правда, що ви не потребуєте творчого натхнення?

– Я справді не шукаю натхнення, для мене незрозуміло, коли письменник ходить, палить, випиває для того, щоб воно прийшло, бо йому не пишеться, як це показують у кіно. Я з цього сміюся – для мене такі речі незрозумілі. Натхнення можу потребувати, коли треба написати статтю, виконати мої редакторські обов’язки. Тоді я починаю переглядати записи, прослуховувати диктофон – отримую натхнення, сідаю і пишу статтю. А коли я пишу те, що хочу писати, те, що не можу не писати, мені не треба натхнення. Для мене будуть важливіші якась музика, запах, яскраве враження, щоб вибудувати цілісний шматок словесної симфонії. Я не шукаю натхнення для того, щоб писати книжки, воно в мене є завжди. Кажучи це, я не боюсь себе зурочити. Якщо натхнення мене покине – почну займатися чимось іншим.
– Здається, на ваш твір „Ранковий прибиральник” мало вплив враження від відвідин Мальти…
– У мене взагалі багато книжок написано під враженням від подорожей, але це не натхнення, це якісь думки. Мальта надихнула на „Ранкового прибиральника”, а улюблена Чорногорія відбилася в „Ґудзику”. Одна моя читачка зауважила, що в „Ґудзику” я дуже добре змалювала гори, тому я хочу побувати в Карпатах, щоб уявити все, що описала.
– Письменникам властиво передбачувати, тому, можливо, свою майбутню мандрівку горами ви й передбачили в „Ґудзику”. З вами часто трапляються “передчуттєві” речі?
– Трапляються, але я помітила, що люди про свої передчуття, знакові випадки, віщі сни взагалі не говорять. Стосовно мене – то здійснювалося багато з того, про що написано в моїх книжках, тому я вважаю, що треба озвучувати свої мрії, свої думки, надсилати їх у простір, бо вони можуть повертатися діями.
– А можете навести приклад якогось вашого передчуття?
– Я писала „Дванадцять” і уявляла свою міфічну розмову з Міланом Кундерою – на той час моїм найулюбленішим письменником. Коли я дописала, то, блукаючи Інтернетом, натрапила на його книжку, головну героїню якої звали Ірен.
– Хто сьогодні ваш улюблений письменник?
– Алессандро Барікко – він дуже близький мені. Це мій брат, друг. Зараз, читаючи його книги, я усвідомлюю, що він пише так, як би хотіла писати я.
– Хіба може бути, щоб одна з найуспішніших письменниць країни хотіла б писати, як пише хтось інший?
– Звичайно – коли бачу хороші тексти, я собі це зауважую. Я завжди намагалася орієнтуватися на дуже високі планки. І мені прикро, що українська молодь, яка починає писати, не може вирватися за коло наших сучасних українських письменників. Тобто є апологети, які пишуть так, як Сергій Жадан, Юра Андрухович. Це дуже добре, що у Жадана є послідовники, які пишуть так само, але вже є Жадан. Треба вирватися з цих рамок і подивитися, що там є за ними. Мені здається, вирвалася з них Таня Малярчук. Цікаво, що з нею буде далі, в неї інші орієнтири, ніж у решти, не такий вузький напрямок.
– Вас назвали на честь героїні „Саги про Форсайтів”. Не відчуваєте на собі карми цієї героїні?
– Так і є, батькові дуже подобалася героїня Ірен із „Саги про Форсайтів”. Вона була дуже цікавою, жінкою великих пристрастей, але із сумною долею. Якщо вірити, що ім’я впливає на долю людини, то я б не хотіла закінчити, як вона.
– Ви себе асоціюєте зі своїми героїнями?
– Ні, я себе стовідсотково асоціюю із книжкою в цілому, але з героїнями, сказати – ні. А в книжці дерево, комаха, героїня, герой, злодій – це все я, але в цілому. Я вважаю, що це не є літературною майстерністю, коли людина описує певні шматки свого життя. Зараз це дуже модно, та й дуже просто, бо ми всі інформовані, всі дуже грамотні, всі можемо написати твір на тему “Як я провів літо”. Писали про це ще в школі. Зараз усі можуть написати про те, “як я провів літо” або “як я вперше отримала сексуальне задоволення”. Тому я буду йти проти течії, буду узагальнювати досвід багатьох людей, вибудовувати сюжетну лінію. Власне, вся якісна література побудована на сюжетах, тому я буду творити сюжет, а не виписувати свою автобіографію, хоча в останньому творі, здається, я майже це зробила…
– Розкажіть про неї.
– Видавництво „Нора-Друк” буде представляти на Львівському форумі мою зовсім нову книгу „Переформулювання”. Це книжка, за яку мене критики, люди, що мене не люблять, певно, живцем закопають. Вона писалася не для них – вона писалася для моїх читачів. Я дуже багато зустрічаюся з людьми, бачу що, це великі аудиторії. Мені ставлять різні запитання то про мою роботу в цирку, то про мою роботу снігуронькою, я бачу, що їм це цікаво. Якось у Львові одна жінка запропонувала: „А ви напишіть про це книгу – нам буде цікаво!”. Тому ця книжка для читачів про всі ті мої життєві перипетії. Вона не зовсім автобіографічна. Її хрещений батько – Юрій Винничук, якому я писала у львівський “Поступ” різні статті. Він говорив: „Ти пиши, як хочеш, хоч із матюками, хоч зі стьобом, що хочеш пиши”. Я кажу: „Юра, в мене ж часу немає”. А він каже: „Пиши, ти це потім зможеш зібрати в одну книжку”. І мені це якось запало. Вийшов такий синтез: нібито я розмовляю зі своїми читачами, розповідаю все, що їм цікаво знати, плюс трошки те, що я писала  в “Поступ”. Гадаю, книга буде цікавою і молодим журналістам, бо в “Переформулюванні” я приділила увагу роботі в “глянці”, розказала все, починаючи із заводської багатотиражки, притрушеної пилом, і до красивого глянцю. У книжці будуть і мої бесіди з Жириновським, Лімоновим, Шерон Стоун, і досить модний вид спілкування – інтерактивний – з Ларисою Денисенко. На мій погляд, це дуже відверта книжка. Та не треба очікувати на якісь „родзинки”, „полунички”, бо нічого про моє особисте життя в ній не знайдете – я цього не люблю і в книзі про це не розказую. Вона йде під заголовком «Неправильна книга», призначена лише для моїх читачів і друзів, для дуже вузького кола читачів Ірен Роздобудько. Чекаю, що мене за неї закопають живцем, примовляючи: подивись – класик, почала писати сама про себе.
– Які ще готуєте сюрпризи для читачів до Форуму?
– Це мої нові книжки, які вийшли за півроку до Форуму, – «Амулет Паскаля», комедія абсурду «Оленіум» і купа перевидань «Екскорту смерті».
– Ви обережно обмовилися про критиків – не любите їх?
– Чому – є критика дуже гарна, яка співпадає духовно із думкою автора, віддзеркалює те, що він бажав висловити. А є критика, від якої очі на лоба вилазять. Є такі люди, які, почувши, що Роздобудько – це така попса, бабська проза, саме тому й купують мої книги. Не треба такого – купіть шоколадку, пиво, шмат ковбаси. Я взагалі зараз не хочу, щоб мої книжки читали. Бо в мене вже склалося коло читачів, і я не хочу, щоб до нього долучалися люди, які якось інакше намагаються зрозуміти мої тексти.
– Знаю, що зараз тривають зйомки фільму за одним із ваших творів…
– Я навчилася бути сценаристом – це важка робота, цікава, нова для мене. В мене вже є три сценарії за твором «Зів’ялі квіти викидають», це буде 4-серійний фільм. Дуже люблю кіно, люблю Фелліні, Бертолуччі, Бунюеля, Тарковського. Я багато читала про них і ніколи не  думала, що зможу влізти в цей “кіношний потяг”. Фільм „Зів’ялі Квіти викидають” мали знімати восени цього року, але його переносять, бо за сюжетом там дуже величезний розрив у часі: з 20-х років минулого сторіччя до сьогодні. Вийшов такий блокбастер, де є війна, Ташкент, зруйнований Київ. Дуже дороге кіно, його зніматимуть пізніше. А зараз я написала сценарій за „Ґудзиком”. Для тих, хто читав „Ґудзик”, фільм стане сюрпризом, бо режисер Володимир Тихий та продюсер запропонували мені оптимістичніше трактування фільму, і я погодилася. Бо за кіношними канонами трилери мають закінчуватися добре. Це буде односерійний повнометражний фільм на 90 хвилин. Акторів я не обирала, а тільки чула про розмову режисера і продюсера: зараз ще триває кастинг. Можу сказати одне: це актори, яких всі люблять і знають
– Ви називаєте себе білінгвістичною письменницею. А що вкладаєте в це поняття?
– Я заробляю собі гроші в російськомовному журналі, твори пишу українською, бо живу в Україні. Я народилася і жила в Донецьку і десь до 70-го року не знала про таких письменників, як Хвильовий, Підмогильний. Коли їх прочитала, то подумала, що це європейський рівень, така класна повноцінна література. Потім я захотіла писати українською мовою, так, щоб читали всі, незалежно від того, якою мовою це написано – російською чи українською.
– Як поставилися до того, що вас нагородили російською премією імені Юрія Долгорукого?
– Вона мене здивувала. В журналі „Радуга” було надруковано російською „Ранкового прибиральника”. Мені подзвонив головний редактор і запитав, чи не буду я проти, коли мій твір пошлють на конкурс. Я не відмовила. Одразу обмовлюся: я ніколи нікуди сама свої твори не подавала, окрім “Коронації слова”. Мій твір отримав нагороду, на самій церемонії я виглядала і почувалася, як біла ворона, що підкосила шматок ласого пирога від російських авторів. Мені за цю премію не соромно, там у журі був Валентин Распутін й інші досить вагомі для мене імена. Вручав премію нащадок Юрія Долгорукого – він приїхав із Франції. Коли мене запитали: “Ірен, чи думали ви коли-небудь, що будете стояти на одній сцені поруч із нащадком князя?”, я відповіла, що не знаю, чи думав про це він. Нехай буде така перша міжнародна премія, сподіваюся, будуть інші, але подавати себе не буду.
– Знаю, що в одному з інтерв’ю ви зауважили, що чоловіку, аби сподобатися вам, треба бути, мабуть, інопланетянином. Якими рисами має володіти цей “інопланетянин”?
– Мене треба здивувати, а здивувати досить просто. Я дивуюся, чому наші чоловіки такі нудні, нецікаві, боязкі. Думаю, якби я була чоловіком, то завойовувала б усіх жінок, була б із кожною порядною, я про це в „Переформулюванні” пишу. Чому вони підходять і питають: “Дєвушка, которий час? А ви куда ідете?”. Якби я була чоловіком, то запитала ну хоча б про те, чи не зустрічалися ми в іншому вимірі? Чи не хочете випити разом зі мною шампанського на даху цього будинку? Можливо, я зараз банальні речі кажу, але настільки просто завоювати жінку. Зі мною різні чоловіки знайомляться, дивляться на мене із цікавістю. Жоден із них не запитав, чи не хочеш ти випити кави, їм страшно, що я скажу “ні”. Тому чоловіки в моїх книжках із фантазією. Я хочу, щоб вони шукали жінку за улюбленою книжкою. Тому я закликаю чоловіків бути сміливими, з фантазією.
– З ким із письменників воліли б зустрітися? Хто б найбільше міг відповісти вашим вимогам?
– В мене багато знайомих українських письменників, з якими мені цікаво. Мрію познайомитися з Алессандро Барікко, я читала його книгу «Море-океан» і майже плакала  від того, наскільки він мені близький, хоча я не знаю італійської. Можливо, що при спілкуванні один із одним ми б малювали малюнки.
– Ваша донька ілюструвала вашу книгу для дітей. А вона сама не пише?
– Дійсно, вона ілюструвала мою книгу, хоча за фахом вона скульптор. В дитинстві в неї були хороші вірші, вона ховала їх під подушку. Як для дитини, вона писала про дуже дорослі речі, часом мене це лякало. Але я не хочу їй нічого нав’язувати, хочу, щоб вона сама обрала свій життєвий шлях. Є дві теми, з приводу яких ми сперечаємося і ведемо довгі розмови, – це мистецтво і віра.
– У вас є життєве кредо?
– Так, це булгаківський вислів: «Никогда ни у кого ничего не просите, никогда и ничего, особенно у тех, кто сильнее вас. Сами придут, сами предложат, сами дадут». Це правда, це гасло працює, якщо живеш за ним. І ще один: “До успіху йдуть із щасливим обличчям”. Але я не люблю слово „успіх”, тому перефразовую: „До щастя ідуть із щасливим обличчям”.
– Як би ви охарактеризували свій сьогоднішній стан?
– Щасливе божевілля.