Ольга Токарчук: «Коли хочеш писати книжки, читай книжки. На кожні прочитані 10 тисяч сторінок припадає одна добре написана»

Польська письменниця з українським корінням Ольга Токарчук, коли її перші твори стали популярними, залишила роботу психотерапевта і зайнялася виключно літературою. Щоправда, пізніше взялася за викладацьку діяльність у Яґелонському та Опольському університетах, але виключно із творчого письма. Серед численних літературних нагород є володаркою знаменитої премії «Ніке». Часто подорожує з відеокамерою, за допомогою якої фіксує потрібні для роману матеріали, цікаву місцевість. А шість її книжок, тобто майже половина з виданого, перекладено українською.

Коли цього разу Ольга Токарчук приїхала на Форум видавців до Львова, де щогодини мала то автограф-сесію, то презентацію, мені все-таки вдалося зустрітися з нею і розпитати про те, чим живе сучасна польська література, сама авторка, а також про поради для українських колег-початківців.

 

Як почуває себе польська література в умовах глобалізації?

– Думаю, що так само, як українська. Подібно до того, як почуває себе чеська і словацька, чи інші центральноєвропейські літератури, які мають інший – історичний – підхід до письма, до прози, до поезії. Ці літератури часто, так само як і польська література, трактують себе, відштовхуючись від національної тожсамості, від історії, від тематики виживання, існування держави і народу. І цей підхід до літератури є більш серйозним, ніж підхід в англосакських країнах. Тому, мені здається, наша література центрально- і східноєвропейська дуже часто сприймається як така, що багато вимагає від читача, як інша, ускладнена, важка, яка погано продається, часто трактується як дивацька, химерна. Такого немає в традиції англосакського роману, де пишуть від початку до кінця історію якихось людей. Це по-перше.

По-друге, у нас література (і знов говорю про літератури Центральної і Східної Європи) у значно меншому ступені стала ринковою – причина в тому, що тут заробляння грошей не є мотивацією до писання, тому ж і письменник не іде на компроміси з читацькими смаками. Ця література вимагає багато від читача і на Заході продається гірше, мало перекладається. Можна було би уявляти собі, що книжки, які наробили багато шуму в Польщі, будуть одразу ж перекладені англійською чи французькою, але в цілому так не відбувається.

Чи може собі дозволити польський письменник жити виключно з літератури, тобто тільки за рахунок продажів його книжок?

– У Польщі – так. У Польщі є кілька письменників, які живуть з літератури. Але що це означає «жити з літератури»? Це означає не жити з того, що маєш великі наклади книжок, хоч і такі письменники є. А означає жити з того, що відбувається довкола книжок: стипендія, авторська зустріч. Ця система зараз у Польщі набирає більших обертів і пригадується мені така ж німецька, що виглядає для авторів дуже привабливо. А дійсно добрі наклади, які приносять багато грошей, мають може п’ять польських авторів.

Можете назвати імена цих авторів?

– Думаю, що передовсім це література популярна. Катажина Ґрохоля (Katarzyna Grochola), Малґожата Калічінська (Małgorzata Kalicińska), думаю, що Януш Вишневський (Janusz Wiśniewski), Марек Краєвський (Marek Krajewski). Це величезні наклади, я не знаю точних цифр, але думаю, що вони перебільшують 100 тисяч примірників і дозволяють письменникам гідно жити.

На літературу якої країни панує мода в Польщі?

– У Польщі здавна захоплюються англосакською літературою, англосакським романом, який є дуже реалістичним і добре читається. Думаю, що тепер у Польщі модне те, що модне на заході: подорожня література. Покоління тридцятилітніх, яке вже виростало у вільній Польщі, має снагу їздити світом і полюбляє про це писати. Зараз стали модні скандинавські детективи і взагалі зараз у Польщі якийсь неймовірний бум детективів. Усі письменники зіткнулися з цим жанровим різновидом роману, і багато людей почали дебютувати детективами. Зараз – це великий відсоток книжкового ринку, не знаю точно який. Уже чекаю, коли все це скінчиться. Я теж у це втягнулася (ідеться про роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» прим. ред.). Якщо люди не хочуть читати дискурсивних і складних книжок, то, може, треба взяти таку дуже просту форму, завдяки якій можна і гарно написати роман і одночасно підняти важливі запитання.

Маю запитання щодо Вашої аж ніяк не англосакської творчості. Звідки у Ваших текстах така цікавість до православ’я? З чим це пов’язано?

– Я взагалі маю велику симпатію до всіх неортодоксійних груп. Неортодоксійних у сенсі, не тих, що пов’язані із православною церквою, а єретичних, що ставлять незручні запитання про очевидні речі. Певно, що тільки православ’ю притаманна така кількість релігійних течій. Це мене захоплює. Здається, що на сході Європи, де вкорінилося православ’я, пишуть у дуже незвичний і метафізичний спосіб, і якщо щось цікавить, то піднімається питання, і відповідь на те питання дається теж дуже нетипово. У зв’язку з цим православ’я обросло багатьма неортодоксальними сектами. Я сама не релігійна, тобто не належу до жодної з релігій. Очевидно, православ’я є чимось таким, що може захоплювати з погляду на глибину релігійного життя і на таку неотордоксійність, якщо дивитися на це під кутом зору «польської католички».

В польських інтерв’ю Ви виглядаєте феміністкою, і в українській пресі проскакували деякі висловлювання. Чи маєте Ви щось спільне з фемінізмом? Чи це хибне враження?

– Звичайно, що я феміністка. А як можу нею не бути? Якби мене спитали, чи хочу, щоб жінки мали рівні права з чоловіками, щоби дівчат виховували так, як і хлопців, щоб жінка заробляла стільки ж на тих самих посадах, що і чоловіки, щоб жінки мали право вирішувати, скільки будуть мати дітей… Якщо на це запитання відповідаю «так», то я – феміністка. І думаю, що і Ви, і всі жінки, тобто кожна думаюча розумна жінка, і не тільки жінка, а і чоловік, не може не бути феміністкою чи феміністом.

Раз ми вже зайшли в цю тему, то хочу запитати Вас про «синдром Вальдка Д.», який Ви згадуєте в одному польському інтерв’ю. Можете про нього детально розказати?

– Так я назвала те явище, яке панує в Польщі і яке, коли я була дівчинкою, було дуже поширеним, думаю, що і зараз є таким. Це словосполучення позначає почуття малої дівчинки, яка, що би не робила, завжди опиняється позаду чоловіка, хлопця з того самого класу. Тобто дівчата мусять бути вдвічі стараннішими, вдвічі працьовитішими, вдвічі розумнішими, щоб дорівнювати хлопцям. І ця культурна дискримінація, ще дуже прихована, і дуже непомітна, починається на рівні дитячого садочку і середньої школи. Це явище я і назвала синдромом Вальдка Д.

Чи впливає на Ваші тексти рецепція читачів?

– До якогось ступеня – так. Але коли пишу книжку, я не задумуюся, ким є читач і чи сподобається вона йому, чи ні. На даний момент я знаю, що існує окрема група читачів, які прочитають усе, що я напишу. Думаю, що загалом підпорядкування смаку читача є дуже недобрим для автора. Розумію літературу як невтомне виривання поза те, що є модним і є читаним. Завжди треба бути однією ногою в тому поточному, що є на часі, і що комунікує з читачами, але кожного разу робити виклик читачеві. Очевидна, не контраверсійна література не є гарною літературою.

І ще одне, певно, що останнє запитання, принаймні на сьогодні. Якби Ви давали пораду молодим авторам, українським чи польським, яким би було основне послання?

– Я мала заняття з «Creative Writing» в університеті в Ополе і все, що ми там робили, зводила до одного: коли хочеш писати книжки, читай книжки. На кожні прочитані 10 тисяч сторінок припадає, може, тільки одна добре написана сторінка.

Спілкувалася Любов Якимчук