ЛЮБКО ДЕРЕШ: Письменник – це не звання

Його часто називають вундеркіндом сучасної української літератури. Дебютний роман “Культ” Любко опублікував, маючи всього–на–всього сімнадцять років. Та після того не зупинився, як пророчили “доброзичливці”, а навпаки – продовжує далі розслідувати маргінальні стани людської свідомості у своїх нових книжках. Нещодавно у видавництві “Клуб сімейного дозвілля” вийшов його п’ятий роман “Трохи пітьми” – а отже, сходити із письменницької стежки Любко Дереш аж ніяк не збирається. Саме в цьому, а також багато в чому іншому йому вдалося переконати нашу журналістку.

– Любко, ти львів’янин. Як трапилося, що знайшов час для зустрічі у Києві?

– Зараз я готуюся до промотуру Україною на підтримку моєї нової книги “Трохи пітьми”. Модератором київської презентації буде Ірена Карпа, в чому я їй дуже вдячний. У промотурі будуть використані її ідеї, я не хочу їх розкривати заздалегідь. Але Карпа дуже креативно до всього підходить. Я думаю, що буде цікаво.
– Твоя нова книга вийшла у видавництві “Клуб сімейного дозвілля”, попередня – у “Дулібах”, а перші – взагалі в “Кальварії”. Чи не надто часто ти змінюєш видавництва?
– “Кальварія” – перше видавництво, з яким я почав працювати, вони мене вивели в люди. Десь після третьої книжки, після “Архе”, пропозиції, які я отримав від Петра Мацкевича (головний редактор «Кальварії». – Ред.), мені не дуже сподобались. Бо мова йшла про передачу видавництву прав на цей твір до кінця життя. Я поважаю такий формат роботи, розумію, чим він викликаний. Видавництво хоче максимально повно вкласти зусилля у розкрутку свого автора, у повному сенсі виразу “свого автора”. Звісно, вони хочуть знати, мати якісь гарантії того, що автор від них нікуди не піде. Але мені не сподобалася така перспектива довічно віддавати твір “Кальварії”.
– Бути ув’язненим “Кальварією” до кінця життя?
– Не ув’язненим, просто мені не сподобалися певні творчі обмеження в “Кальварії”. Співпраця з “Дулібами” дала прекрасний результат – книжку “Намір!”. Я її вважаю достатньо естетською, з Малєвічем на обкладинці, трохи в іншому форматі. Ось тепер уже п’ята книжка вийде у “Клубі Сімейного Дозвілля”. Мене привабило те, що це видавництво має найбільшу мережу дистрибуції і легко може поширити книжки по всій Україні. Я був десь місяць тому у Євпаторії, і коли я побачив у смітнику обгортки від посилок “Клубу”, я зрозумів, що вони присутні навіть там, і це остаточно переконало мене, що «Клуб» – найбільше видавництво в Україні.
– Мабуть, не останню роль відіграли розміри гонорарів?
– Безумовно, це також важливий стимул, я все-таки хочу зробити письменництво своїм основним заняттям. На сьогодні воно, в принципі, таким і є. Тому комерційна сторона питання є важливою для мене.
– А як ставляться до твоєї творчості батьки? Ти часом про такі речі пишеш…
– Спочатку вони лякались, але ми з ними багато говорили по душах. Я запевнив, що мене це не стосується. Ти, певно, маєш на увазі наркотики?
– Зокрема, але вражають також інші моменти…
– Про них мені розповідали живі експерти… Маю знайомого лікаря-нарколога, і маю знайомих – його потенційних клієнтів. Таким людям є чим поділитися, вони наділені даром достовірно переповідати, а я цим користуюся.
– Добре, тут вірю, але як стосовно макабричних мотивів? Наприклад, ти так яскраво зобразив від першої особи відчуття людини, яку повісили на паскові!
– Ти знаєш, кожна людина має досвід удушення. І цей досвід з’являється, коли людина народжується. Коли матка матері виштовхує плід, а вихід ще не розкрився достатньо і дитина переживає “здавлення”. Тому кожен із нас знає це відчуття. Чому, коли ми затримуємо подих, у нас виникає страшне відчуття? Тому що в нас є, вважають психологи, ті перші спогади. Вони автоматично спадають нам на згадку.
– Ну, цього замало. Нехай спогад, який ти навів, має кожен, але далеко не кожен може описати…
– Гаразд, ще була книжка “Судова медекспертиза”. В тій книжці багато чого описувалося, і про вішальників у тому числі. Приємного мало, не порівняти з гордою смертю самураїв.
– Хто твій герой?
– Щоб це не прозвучало дуже високочоло, я вважаю своїм улюбленим американського психолога і філософа Кена Вівера. Він – один із найбільших і найцікавіших науковців-авторів, інтелектуалів світу. Він займається інтегральними пошуками, намагається максимально об’єднати всі галузі людських знань: соціологію, політику, фемінізм, екологію, філософію, психологію, духовність, математику. Його твори – щось фантастичне, це настільки широкий погляд, просто дивуєшся, як така людина може існувати. Він мій герой.
– А ти відчуваєш свою славу?
– Я відчуваю, що в мене досить широке коло знайомств і є попит на мої тексти. Якщо це можна назвати славою, тоді – так. Я її перевожу в прагматичне русло.
– Поруч із славою завжди плітки. Яка плітка про тебе була найоригінальнішою?
– Я чув, що Володимир Єшкєлєв – мій PR-менеджер. Навіть не просто PR-менеджер, а що я його проект і він мене розкручує.
– А я чула таку плітку, що ти – племінник Юрка Покальчука…
– О Господи (сміється). Ні, це неправда. Правда те, що він одним із перших читає мої тексти, так само, як і я – один із його перших читачів. Мені приємно, що він так мені довіряє, не зважаючи на різницю у віці.
– А не розкажеш про “Пурифікацію”, ваш спільний проект із Костею Дорошенком?
– Костя Дорошенко замовив у мене есей для „Політік Холлу”, я написав для нього есей “М’який сірий шум”. І він якось несподівано наштовхнув Костю на ряд творчих інсайтів, завдяки яким Костя разом із Євгеном Мінко (вони представляють культурну організацію “Хазарія”) провели акцію „Пурифікація”. Це був мультимедійний проект, зав’язаний на одній концепції інформаційного очищення людини. Залучені були картини Майкла Мерфенка, фотографії Світлани Вольнової, музика Cotra і мої тексти. Все це разом виглядало несподівано цілісно, то була дуже вишукана естетська акція, дуже сучасна.
– Хто тебе надихає на створення дівчачих образів у творах? Ну, наприклад, Дзвінки з „Ящірки”?
– Зазвичай це навіть не образи, а якісь проекції. Бо коли ми в юності закохуємось, ми ж закохуємося в образи, створені нами і спроектовані на якусь дівчину. Знаходимо людину, яка їм нібито відповідає, а потім боїмося до неї підійти. І весь час, поки боїмося, вона для нас набуває бажаних, вигаданих рис. Потім виявляється, що тобі та дівчина не так потрібна, тобі важливий той образ, яким ти її наділив. Коли ти з нею знайомишся, вона виявляється зовсім інакшою, і зовсім тобі не подобається як людина. Починаєш сумувати за тим образом. Та дівчина з „Ящірки” була радше „внутрішня дівчина”, а не зовнішня. Хоча траплялися дівчата, які провокували на створення образу.
– Не збираєшся працювати за спеціальністю? Хіба виключно письменництвом можна заробити гроші?
– Зараз я тільки цим і заробляю, а як буде далі – побачимо. У мене не дуже великі потреби. Я не веду богемного способу життя, відчуваю себе комфортніше, коли економно поводжуся. Я не їм м’яса, на палю, не вживаю алкоголь. І це вже також якось заощаджує.
– Ти якось зауважив, що сучасна література втратила таємничість. Що саме ти мав на увазі?
– Я мав на увазі певну недомовленість, тобто коли говориться одне, а насправді все зовсім інакше. Не міжрядковість, а якусь метафізичність. Яка явно свідчить, що існує щось інше, невловиме. Для мене найяскравішим прикладом такої таємничості є збірка новел Ганни Герман “Піраміди невидимі”. Здавалося б, що маєш справу з простою історією села, написаною простими словами і образами, але читаєш і відчуваєш, як розгортаються відчуття таємничості, про які авторка не говорить текстуально. Ця якість властива дуже хорошим текстам, вона виникає сама по собі. Я сподіваюся колись досягти цього, не вдаючись до метафізичних образів.
– А якби ти окреслив трьома словами свою літературу?
– Легка, пафосно-іронічна, претензійна.
– Чи вважаєш себе письменником?
– Я можу сказати, що вважаю, можу сказати, що не вважаю. На цьому не будується моя самоідентифікація. Оскільки я займаюся цим і зараз ти спілкуєшся зі мною як із письменником, то певно, що так. Я живу певним життям, я займаюся певними речами. Чи мене назви бухгалтером, чи мене назви письменником, чи людиною. Воно не змінює того, чим я займаюся. Це таке доволі малозначуще. Слово „письменник” не несе якогось статусу, це не є якесь звання, на кшталт “генерал-майор”, коли тобі обіцяють велику пенсію та місце на кладовищі. Це ні до чого не зобов’язує, без цього можна жити.
– Ти людина невибаглива. А можеш назвати три найважливіші речі, які тобі потрібні для щастя?
– Можливість усамітнюватися, спілкуватися з природою та вільно пересуватися.