Брати Капранови: «Ми зопалу звільнили російських видавців від ПДВ, а ці жлоби хоч би пляшку проставили»

Новий роман Братів Капранових вже наробив галасу в інтернеті, але офіційні продажі його стартували на Львівському Форумі. Власне про «Щоденник моєї секретарки», так само, як і про парадокси вітчизняного книговидання і пішла мова в нашому інтерв’ю з письменниками.

– Вітаю із прем’єрою. Але дозвольте запитати – кожного року по новій книзі, чи це не забагато для письменника? Як можна за рік написати серйозний роман?

– Написати можна і за кілька місяців. При умові, що все вигадано, обговорено, заплановано і занотовано. Ви ж не забувайте, що у нас дві голови та чотири руки. А проте у Вашому питанні є рація. І справді, неможливо зарік народити повноцінний великий твір. Тому ми користуємося звичайними письменницькими хитрощами. Наприклад, позаторік видали книжку для дітей, до якої включили давно написані, але не друковані повісті «Битий шлях» і до них додали оповідання з «Кобзаря» – ті, які можна читати дітям. А торік перевидали того ж таки «Кобзаря», дописавши до нього чотири історії, досить об’ємні, але це все-таки не новий роман. Отже, на створення «Щоденника…» у нас було майже три роки – при подвійній потужності авторів цього цілком досить.

– Гаразд, повіримо. А тоді розкажіть, чому новий роман вийшов зовсім не схожим на попередні. Хіба що назва нагадує фірмові приколи Братів Капранових. Не боїтеся розчарувати своїх читачів?

– Гадаємо, що кожен письменник боїться, що новою книжкою розчарує своїх читачів. Творчість з гарантією ще ніхто не вигадав. Мало того – те, над чим ти думаєш зараз, має сподобатися читачеві за три роки, коли книжка вийде. Так що тут суцільний ризик. Але це нормальна письменницька робота – писати про речі, цікаві тобі, і сподіватися, що вони зацікавлять людей.

– І що ж Вас зацікавило? Секретарка, яка не взяла у Вас яблуко, а потім написала про це у робочому журналі?

– Вона послужила каталізатором. Точно так, як і для нашого героя. Вона змусила відійти на крок від себе сучасного і спробувати глянути на світ очима чистими, не закаламученими сучасним інформаційним простором. А подивитися було на що – десятиліття, яке закінчилося, ввійшло не тільки до української, але й до європейської, ба навіть світової історії. Тільки згадайте: відрізана голова, самогубства у два постріли, прослушка президента, самоспалення, Майдан, ейфорія, розчарування, бійки, підкуп, – таких подій та емоцій не вигадати жодному фантасту, але ж це було в реальності. І наш обов’язок, як письменників, зафіксувати цей стан людей та суспільства для нащадків. Не занотувати події – а саме зафіксувати стан душі, бо художня література відповідає за цю царину. Зараз неймовірні часи – все зосереджується, поляризується, і неначе у глибинах чарівної кулі, починаєш бачити людей та події такими, якими вони насправді є, а не такими, якими хочуть їх представити. Оцей власне процес прозріння ми і спробували написати. Наш герой – звичайний київський бізнесмен, він живе, як усі люди його кола, має дружину-телеведучу, коханку, гроші, зв’язки, але десь у душі залишається нормальним хлопцем. І тому в час кризи раптом починає бачити світ очима звичайної людини, очима своєї секретарки, свого діда – ворога народу, очима людей на Майдані. Власне, тому весь український бомонд – політики, телезірки, бізнесюки, виглядають смішно і водночас огидно.

– Не боїтеся порівнянь з книжкою Ліни Костенко?

– Та ну! Це ж зовсім різні жанри. У неї – міркування на тему. У нас – герої, події, емоції. А процес обмірковування ми залишаємо читачеві.

– Завдяки тому, що уривки з роману викладено для ознайомлення в інтернеті, люди вже знають, що всі події, описані в тексті – справжні. І про двісті тисяч доларів від американського громадянина знають. І не вірять, що це справді було.

– Але тим не менше, це правда. Американський паспорт з лисим орлом, дипломат з грошима… І знаєте, в чому цікавість? В тому, що таке трапилося не тільки з прототипом нашого героя. Провокації, підставні особи та хабарі – почерк наших спецслужб. До речі, ми тому і не стали навантажувати роман усіма своїми спогадами – інакше люди просто не повірили б у реальність того, що відбувається. А сучасне життя таке, що не треба нічого вигадувати, варто лише уважно роздивитися навкруги, не боятися жити і не ховатися від подій.

– Згадується Ваша теза про письменників, які пишуть з телевізора.

– На жаль, це так. І це одразу помітно – пережив автор те, про що пише, чи користується чужими враженнями. Звісно, був Жуль Верн, який писав пригоди з довідників, але погодьтеся, що це теж відчувається при читанні. Люди картонні, емоції фальшиві, пейзажі науково-популярні. Інша справа – його український колега Антон Санченко. Людина пройшла всі океани і пережила не одну небезпеку, то йому віриш. Він на життя дивиться іншими очима. Нам теж пощастило протягом останніх двадцяти років працювати з реальними бізнесменами, впливовими політиками, консультувати високопосадовців, пити з бандитами, трапляти під прокурорські та податкові «наїзди». В результаті стрімко сивіє волосся, зате стаєш мудрішим. А читачі люблять мудрих письменників (сміються).

– І все-таки, де поділися Ваші фірмові відьми та вовкулаки? Вичерпали тему чи зрадили?

– Звісно, ні. Якщо ви читали роман, то знаєте, що коханка нашого героя – справжня відьма, тільки не та, що літає на мітлі, а та, що відає, як керувати світом навколо себе. І вовкулаків, до речі, теж не бракує, так само, як і інших тварин – шакалів, щурів та гадюк. Справа в тому, що «Кобзаря» ми теж писали не з казкових істот, а з того, що бачимо навкруги. Єдина різниця – у «Щоденнику моєї секретарки» не відбувається нічого містичного, але люди, про яких ми пишемо – ті самі.

– Як це, не відбувається нічого містичного? А історія з прес-пап’є? До речі, щодо реальних подій, чи прес-пап’є існувало в реальності, а чи це – метафора?

– Лінію діда і баби для нашого героя ми позичили самі в себе. Це наш дід був ворогом народу і зробив прес-пап’є з мавпами, як алегорію табірного життя. Це наша бабуся вчилася в інституті шляхетних дівчат, а потім ганяла бессарабськими степами, рятуючи родину від НКВД. І взагалі, ці образи цілком відповідають реальності, в тому числі і дядько-стукач.

– І спогади сантехніка були?

– Не зовсім сантехніка. Книжку-сповідь про свою співпрацю з КГБ написав наш земляк, чудовий і сміливий миколаївський письменник Анатолій Маляров. Вона називається «Стукач», і колись була надрукована у «Роман-газеті». До речі, ми твердо знаємо, що не один Маляров стукав у КГБ, зокрема й у сучасній політичній еліті таких персонажів вистачає. Потуга органів тоді була такою, що коли вже тебе захотіли завербувати – не відкрутишся, хіба що в тюрму підеш. Але заслуга Малярова в тому, що він щиро розповів правду, і таким чином спокутував свій гріх. Він залишився людиною моральною. І якби його приклад наслідували решта, ми би зараз жили в іншій країні. Тема стосунків із репресивним апаратом взагалі дуже важка і болісна для людей, бо практично в кожній родині були стукачі.

– Ну а чого Ви чекаєте від читача? Серйозна книга повинна ставити серйозні задачі.

– Ви знаєте, «Щоденник моєї секретарки» – це передусім художня хроніка сучасності. Бо нащадки будуть судити про нас не із газетних та телевізійних програм. Мистецтво створює значно більш правдиву і загальну картину часу. А проте ми написали цю книжку не тільки для нащадків, але і для себе. Щоб самим розібратися, що ж відбувається і відбувалося в країні. Щоб нагадати собі про межу добра і зла, яку не намальовано на асфальті, а тому кожному доводиться визначатися з нею щоденно, щохвилинно. І коли ти перетворюєшся на паскуду, за кадром не грає музика, і не блищать спецефекти. Вибір між добром і злом – буденна робота. Наш роман – це своєрідне щеплення читачам, щоб вони могли прорватися через інформаційну облогу і побачити світ, таким, яким він насправді є. Ну а якщо вони ще й отримають задоволення від тексту, ми будемо дуже втішені.

– Добре, з романом біль-менш зрозуміло, хоча у мене, чесно кажучи, залишилося багато запитань до героїв та авторів. Але давайте переключимося на іншу, модну зараз тему. Минулий книжковий рік ознаменувався Податковим кодексом і Ви брали активну участь у нейтралізації його впливу на книжкову галузь.

– В тім то й біда, що крім писання, видавання та продажу книжок,  іноді доводиться боротися з владою. А коли по тобі стріляють з такого калібру, як Податковий кодекс, просто опускаються руки. Багато хто з колег сказав: ну от і все. Навіть асоціація видавців склала зброю з формулюванням: не можуть же пільги бути вічними. А ми запитали самі в себе: чому? Чому у Британії попри кризу пільгу на книжки залишили? Їхній прем’єр заявив, що не допустить латання бюджету за рахунок майбутнього нації. Тут треба зауважити, що британська книжка – це вам не українська, і ПДВ з неї склало б не один мільярд фунтів. Але розум переміг. Саме тому ми почали інформаційну кампанію, нагадали владі про спалення рукописів 2004-го року, і у другій версії Кодексу пільга на книжки вже з’явилася – і не тимчасова, а довічна. Так що правду казав Клінтон: борітеся – поборете (сміються). Щоправда наша влада – це чогось особливого, як кажуть в Одесі. Нещодавно з’ясувався пікантний момент, що разом із українською книжкою Кодекс захистив й іноземну. Вона тепер не мусить платити ПДВ на кордоні, а тільки потім, з продажів. Так що ми отак от зопалу пробили й пільгу для російських видавців, а ці жлоби хоч би пляшку проставили.

– Зачекайте, так що ж це виходить? Ви боролися з пануванням російської книжки, а вийшло навпаки?

– Наша влада вважає себе найрозумнішою, ні в кого ні про що не питає – звідси і результат. А проте ми ніколи не казали, що до російської книжки треба застосовувати податки. Бо збільшення цін на книжки – це неправильно, люди і так небагато читають. Обмеження на кордоні має бути кількісним, і тільки тоді почне збільшуватися внутрішнє виробництво. А податки – це палиця на два кінці, бо, окрім подорожчання книжок, вони стимулюють контрабанду. До речі, відміна ПДВ на кордоні встромляє ніж в печінку сірому імпорту. Бо віднині легальний та нелегальний імпортери стають у рівні умови, цивілізуються шляхи поставки. І вже не буде ситуації, коли книжка гуртом зі складу російського «Ексмо» коштує дорожче, ніж вроздріб на Петрівці. Так що ми не будемо боротися за виправлення цієї ненавмисної пільги для іноземців – по-перше, вона є прогресивною, а по-друге, не дай Боже, уряд візьметься щось виправляти – ми тоді кісток не зберемо. Неписьменна влада – це наш хрест.

– Ваш новий роман, до речі, досить детально показує механізми прийняття рішень цією владою. Прочитаєш і починаєш розуміти, чому все відбувається саме так.

– Ми ж нічого не вигадуємо. Ми тільки в чотири ока дивимося навкруги. І в чотири руки записуємо.

– А розбите яйце на обкладинці – це те, яким влучили у Януковича?

– Не виключено. Взагалі символіка обкладинки може читатися у десяток способів: не будемо забувати, що яйце є одним із найглибших і найстаріших символів. Можливо, це яйце – світ героя, який розбився на друзки, а може, алегорія життя, яке не витримує зіткнення з бездушною державою, можна іще згадати кольорову гаму – помаранчевий, синій, білий як основні кольори 2004-го. Фантазувати не забороняється. Але дозвольте похвалитися – мавпочок на обкладинці та колонтитулах малювала наша дочка Оксана, яка вчиться на дизайнера, а фото робив син Андрій. Так що це – родинний підряд.

– Ну а син головного героя часом не списаний з дітей?

– Слава Богу, ні. У нас із дітьми гарний контакт. Ми одне одного розуміємо, чи принаймні намагаємося зрозуміти. Так що підтверджуємо ще раз – усі герої є вигаданими. Але всі події – справжніми.

Спілкувався Олекса Вертипорох