БОРИС ГУМЕНЮК: Я сидів у одній камері з дияволом

Він прийшов у літературу, маючи за плечима сумний досвід: будучи успішним бізнесменом, навіть не думав, що з “доброю поміччю” опиниться за гратами і з власного досвіду напише роман про в’язницю “Лук’янівка”. Так 2005 року в українській літературі з’явився прозаїк Борис Гуменюк. Тепер він – ініціатор проекту “Українська книга – українським в’язницям” і головний редактор Інтернет-видання “Інша література”. До того ж цікавий співрозмовник із чудовим почуттям гумору. А нещодавно вийшов новий роман пана Бориса “Острів”. Отож, про в’язницю, літературу, острови, розбійників із великої дороги наша розмова з письменником.
 – Що спонукало вас почати писати?
 – Усе почалося з читання. Поглинаючи книжку за книжкою упродовж багатьох років, одного дня я з жахом усвідомив, що коло книг, цікавих для читання, а, отже, вкрай необхідних для мого існування, катастрофічно звузилося. А оскільки уявити свій світ без книги я просто не міг, бо це був би направду жахливий світ, то вирішив врятувати його коштом власного писання.
 – Розкажіть про те, як з’явився роман “Лук’янівка”.
 – Я сів і написав. Тобто спершу я сів. Сів посеред шістьох стін, у позу, далеку від пози лотоса, і майже на два роки поринув у глибоку медитацію. Я мандрував Простором і Часом, зустрічався з видатними в’язнями різних епох, бачився з різного роду прокурорами, адвокатами, суддями, тюремними і кольоровими ментами та іншим сміттям, пізнавав природу добра і зла. А ще я бачив Бога і Диявола. Причому першого тільки я бачив, тоді як він мене – ні, а з другим сидів у одній камері, пив чефір, ділив пайку і подовгу говорив про життя, після чого зробив висновок, що саме він — єдиний бог нашого світу, бодай тому, що живе поряд з ними і страждає так, як ми. Коли мої медитації були перервані, я подумав, що досвід подібних практик може комусь знадобитися, тому почав записувати: так з’явився роман.  
 – Ваш “Острів” отримав доволі неоднозначні відгуки: філософська притча, “завуальовані” екзистенціальні роздуми… А як би охарактеризували його ви? Про що він? І чи можна назвати його продовженням “Лук’янівки”?
 – «Острів» продовження «Лук’янівки»? Ні, «Лук’янівка» – це я, а «Острів» – це продовження мене. «Острів» – це метафора самотності; це спроба віднайдення ідеального світу, в даному випадку за допомогою «ідеального» тексту. А ще це спроба з’ясувати «право території». Тобто вирішити той одвічний конфлікт між автором і текстом, коли останній виступає як інструмент і як мета. Словом, як ви, мабуть, зрозуміли, це роман-утопія.
– Останнім часом поняття (чи то знак, чи символ) “острова” доволі часто з’являється в культурному просторі. Це й роман “Можливість острова” Уельбека, і книга “Острів та інші видіння” балканського письменника Горана Петровича, і фільм “Острів” Лунгіна… Думаю, якщо пошукати, можна знайти й інші “острови”. А яким є ваш “острів”?
– А ще «Острів напередодні» Еко, «Острів скарбів» Дефо: список можна продовжити… Справа не у назві. Як би хто не називав подібний корабель, він однаково не попливе. І навіть не тому, що збудований божевільним, посеред безлюдної пустелі, за тисячу миль від найближчої води. У нього інша місія – бути знаком, а знак корабля – це вже щось значно більше за будь-який реальний корабель.
 – Як би ви себе охарактеризували як письменника?
– У нашому селі жив дядько, у якого був неймовірної краси голос. Коли в середині сімдесятих наш сільський самодіяльний хор давав концерт в обласному драмтеатрі, присутні були зачаровані співом нашого односельця. Його потягнули за лаштунки, до директорського кабінету, трясли руку, казали, що він український Шаляпін і потім довго вмовляли покинути трактора, колгосп, переїхати з сім’єю до міста, залишитися працювати в театрі та вступити на навчання до консерваторії. Але дивак відмовився. Він продовжував співати на весіллях, на проводах до армії, на святах, і багато з тих, хто його слухав, навіть не здогадувався, що чують найкращий на планеті голос.
Якщо говорити про сучасну українську літературу, то про Бориса Гуменюка можна написати так: значиться як відсутній.
 – Хто для вас “гуру” в літературі?
 – Мабуть, Джойс, за те, що більше за інших себе виповів і знайшов для цього оригінальну форму; Достоєвський і Кафка — за страждання; Ніцше і Траль — за біль; а Стефаник і Стус – за любов.
 – А чи маєте як письменник якісь неспростовні принципи?
– Щоб спекти хліб, замало підтримувати вогонь у печі, тобто мати прожитковий мінімум таланту. Щоб замісити тісто художньої реальності, потрібне борошно — це досвід, і закваска — це світогляд. Так от: світогляд – це найголовніше. На мою думку, людина, у якої відсутні принципи, яка не може одна проти всіх, не може займатися літературою. Тобто може, але навіщо? 
 – Що вам найбільше подобається в праці письменника?

– Ненавиджу цю роботу. Але хтось мусить це робити! Якби життя було трохи кращим (майже за Стусом), то я не писав би, а як ні – не робив би коло землі. Можливо, я був би розбійником і десь на великій дорозі зрізав би добропорядним громадянам гаманці. Однак в країні суцільного розбою розбійник повинен зберігати благородство та респект (щоб не уподібнюватися натовпу, керованому інстинктами). Там, де грабують усі, джентльмен удачі може бути лише філософом.
 – На вашу думку, яким має бути ваш ідеальний читач? І чи це взагалі можливо – ідеальний читач для письменника?
– Читач? А хто це? Треба бути або надто самовпевненим, або мати звужений діапазон сприйняття, щоб, зайшовши до театру, гадати, наче дійство на сцені розігрується задля тебе. Насправді може з’ясуватися, що ти лише безіменний персонаж, якому автор не довірив навіть одної банальної репліки.
 – Що читаєте зараз?
– Зараз подивлюся. Так, тут у мене на столику Герман Брох «Смерть Овідія», Сергій Пантюк «Сім днів і вузол смерті», Георг Траль, журнали, томик японської поезії, увімкнутий ноутбук і головна сторінка мого сайту «Інша література».
– Знаю, що ви пишете поезію, а також є автором дитячої книги. Чи плануєте й надалі працювати в цих напрямах?
– Я нічого не планую. Я не вірю в існування мети. В моєму письменницькому дао відсутня кінцева мета мандрівки: головне – сама мандрівка.
 – Ви – засновник проекту “Українські книги – українським в’язницям”. Розкажіть, як виникла його ідея. І чи дійсно українські книги потрібні в’язницям?
 – Я написав роман «Лук’янівка»; кажуть, що він про в’язницю (хоча насправді це не так). То кому ж, мовляв, як не тобі, від імені письменницької спільноти налагоджувати «містки» з тією частиною наших громадян, про яких суспільство воліє нічого не знати. Насправді все дуже просто: за ґратами постійно перебуває близько двохсот тисяч наших співвітчизників (де кожен десятий – читач), які потребують нашої уваги. Звісно, я цинік, інакше збожеволів би, досліджуючи цей рівень буття, на якому ми зараз перебуваємо. Але що вдієш, коли у нашому світі лише про циніків можна сказати, що вони «добрі люди»?
– На вашу думку, письменник – це покликання, професія, стан душі…
 – Це ілюзія, така ж, як усі інші у цьому світі.
 – Якби не були письменником – то ким?

– Варіантів два. Перший ви вже знаєте, а другий – політиком. У будь-якому разі я був би чесною людиною.
– Чим потішите читачів найближчим часом?
 – Ближчим часом нічого не писатиму.