Володимир Читай: «Запитайте мене через рік, і я розповім, як продати книжку накладом 30 тис. примірників»

Перша дитяча книжечка Володимира Читая, юриста із вченим ступенем (!), вийшла у березні цього року у «Видавництві Старого Лева» і має назву «Правдиві Історії Чарівного Лісу». До того 36-річний львів’янин писав лише на юридичну тематику.

Володимир Читай – письменник сучасний у всіх розуміннях цього слова. Головний персонаж його твору – Слоник Дзвоник – мандрує Мережею, ходить по бібліотеках, школах, буває на місцевому телебаченні. І це не лише задля розваги, це –  маркетинговий хід, спосіб привабити читача.
Що спонукало слугу закону перекваліфікуватися на казкаря? Про це ми і вирішили запитати у початківця на ниві дитячої літератури.

 

Володю, що для тебе письменство?

Для мене, як читача, література завжди була способом зазирнути в інший світ, створений уявою автора. Коли ж почав писати сам, то письменство відкрилося, як спосіб створювати світ навколо себе. Це невимовні відчуття, радість творчості! Вона не залежить від того, чи опублікують твір. Насправді, написання твору і видання книжки – це абсолютно різні речі. Творчість – це віднайдення себе іншого, шлях самопізнання. Мені і цього було б досить. А коли ще й книжка виходить, то й поготів…

В Україні пише багато людей, вони теж отримують задоволення від письма, і критики називають їх графоманами. Ти готовий до фахової критики?

Різне кажуть… Манії писати за собою не помічав. Пишу, коли є про що. Зрештою, графоманське тавро ставлять багатьом молодим письменникам. І що? Це форма неконструктивної критики. А от щодо дійсно якісної критики, то був би радий. Я свідомий того, що перебуваю лише на початку творчого шляху, тому будь-яка стороння думка для мене є важливою. Жодна критика мене не вб’є, бо я роблю те, що хочу. А хто може краще – хай зробить краще!

Я знаю, що ти за фахом юрист. Чому обрав саме дитячу літературу?

Я пишу не лише твори для дітей. Я пишу і професійну літературу, маю багато наукових публікацій на юридичну тематику, а також твори для дорослої аудиторії. Проте, дитяча література – це найбільш цікавий для мене жанр. Я її люблю, бо вона щира, справжня. Діти – найвибагливіші читачі вони не читають нецікаві книжки. Їм найважче догодити. І водночас, якщо герой сподобався, вони будуть любити його усе життя і ще своїм дітям цю любов донесуть. Людина починається з дитини. Тому дитяча література – це найважливіша з літератур. Хороша і добра книжка відкриває шлях до інших творів. І навпаки, нецікава перша книжка відбиває бажання читати. А взагалі, колись письменниця Зірка Мензатюк сказала, що немає літератури для дітей; є література для дорослих і література для всіх. Отож, дитяча література – це твори, які зрозумілі всім. Вона про справжні цінності, спільні для дорослих і дітей.

Якою ти, як молодий автор, бачиш українську дитячу літературу нині?

А якою повинна бути література? Насамперед, цікавою. Бо нецікаву не читають. Дотепною. Бо читачі занудства не пробачають. Динамічною. Бо життя в наш час стрімке, наче гірські ріки. Такою повинна бути уся література. А дитяча, окрім того, повинна бути доброю, вчити любові. Бо що є важливішим, ніж любов? Я вірю, що незабаром українська література загалом, і дитяча, зокрема, розквітне. Багато цікавих молодих авторів, які, я думаю, мають хороші перспективи. Важливо їм допомогти. Ось тут справжня проблема. Автор – творча особистість. Йому потрібний професійний маркетинговий супровід. Ця ділянка в Україні на доісторичному рівні. Жоден із видавців не думає про розвиток авторів, не вкладає в це гроші. Найбільше, що вони роблять – промоцію книжок автора. Цього замало. Як наслідок, автор не може жити на гонорари, змушений займатися іншими, буденними справами, не може в повній мірі присвятити себе літературній діяльності, а тому не до кінця мірі реалізує свій потенціал. Гонорар автора зростає пропорційно до накладу книжки. Наклади зараз маленькі, бо видавці не вміють їх продавати. Для прикладу, моя книжка «Історії Чарівного лісу» розрахована на дошкільнят та молодшу школу, тобто дітей віком від 4 до 8 років. В Україні є близько трьох мільйонів таких дітей. Книжка вийшла накладом 3 тис. примірників. Тобто одна книжка на тисячу дітей. Традиційний продаж дитячої книжки розрахований на випадкового читача: хтось колись візьме цю книжку до рук і можливо (!) купить. Відтак, конкурують обкладинки, а не тексти. Виходить, що книжку продає художник. Я хочу на власному прикладі довести, що в Україні можна продати щонайменше у десять разів більше! Запитайте мене через рік, і я розповім, як продати книжку накладом 30 тис. примірників. А зараз промовчу, аби чорт не підслухав (сміється).

А, може, батьки не поспішають купувати книги через високу вартість? Чи книжку витісняє телевізор, комп’ютер? Щоб купувати книги дітям, батьки повинні читати самі…

Телебачення зараз усюди. Я бачу, що технологічна еволюція невдовзі витіснить і паперові книжки. Вони стануть дорожчими і будуть програвати конкуренцію електронним текстам. Гадаю, зараз зростає останнє покоління читачів традиційних  книжок. Наступне буде гратися в інтерактивну дитячу літературу, інтегровану з об’ємним відео. Книжка і гра стануть нероздільними. З’являться нові форми літератури для дітей, у яких персонажів будуть грати діти. Автори будуть писати варіативні сюжети: для дівчинки, для хлопчика, для старших чи молодших, з різними рівнями пригод. Буде цікаво! Якщо пощастить знайти однодумців, я буду першим, хто це реалізує.

Паперова книжка залишиться на ринку, але її частка буде незначною. Книжка стане раритетом. Її будуть берегти як щось особливе: справдиться гасло «Книжка – найкращий дарунок». Це загальні тенденції. Проте, найменше вони торкнуться книжок для дітей молодшого віку. Їх шлях у світ літератури завжди починатиметься з книжки, переважно бібліотечної.

Ось такі мої прогнози. Страшно за книжку? Я особисто трагедії не бачу. Книжка, якщо розглядати її функціонально, – це лише форма зберігання та передачі твору, надрукованого на папері. Твір – ось, що головне. Тому той, хто їх пише, тобто автор, є центром літературного світу, його джерелом! Я пишу твори. А в якій формі вони дійдуть до читача – це вже маркетинг! До речі, інші Правдиві історії Чарівного лісу вже зараз доступні в електронній бібліотеці на «Букленді»,  а також в аудіоформаті.

Як з’явився персонаж Слоник Дзвоник? Адже для української дитячої літератури характерні інші персонажі: кіт, заєць, лис, цап.

Зайці, лиси і цапи та історії про них в Чарівному лісі теж є. Слоник Дзвоник – центральний, найбільший мешканець Чарівного лісу. Дзвоником він зветься, бо на хвостику має дзвоника, щоб усі чули, коли він йде, і були обережними. Це йому мама почепила, щоб комусь випадково шкоди не завдав. Він добрий і дуже милий, був трішки невпевненим, але то минуло. А от як він з’явився… народився десь поміж моїх вух!

Звідки у твоїй уяві беруться персонажі?

О, у мене дуже багата уява! Я бачу своїх героїв, як живих. Через те мої історії – це не казки, а саме Правдиві історії. Усіх мешканців Чарівного лісу я люблю. І, сподіваюсь, вони мене теж. Якщо серйозно, то мабуть є якесь творче джерело, в якому є все. Але не всім воно відкривається. Мені, на щастя, відкрилося.

Твої персонажі це – реальні люди з твого життя?

Переважно ні. Люди складніші. Мешканці Чарівного лісу мають окремі риси окремих людей, яких я знаю. Реальними є відносини між персонажами.

В історії про ворона Карка, як на мене, є сумний сюжет про втрату батьків. Що ти хотів сказати цією історією?

Дітей не можна дурити. Вони живуть серед нас, все бачать і багато що розуміють. Не завжди нам весело. Діти це відчувають. Я розказав правдиву історію про сироту. Історія про Карка – це історія про пошук батька. Історія про те, що кожен може знайти те, що шукає. Можливо не у той спосіб, на який очікує. Важливо не втрачати надію. За жодних обставин. Водночас, ця історія пояснює, чому звірі Чарівного лісу розмовляють людською мовою (бо читають книжки). Це важливо для розуміння інших історій Чарівного лісу. Історія про ворона Карка важлива також для батьків. Вони можуть відчути, ким вони є для своєї дитини.

Які книжки читає твій син?

Мій син – непересічна особистість. Він читає змалку, з трьох років, і багато. Він любить книжки. І мене це тішить. Бо це, мабуть, найважливіше, навчити дружити з книжкою. Це невичерпне джерело інформації. Зараз йому вже 11 років і, звісно, він не лише книжкою живе. Часом книжка поступається Інтернету та іншим електронним розвагам. Але я сприймаю це нормально. Як неминучий елемент сучасності. Він із задоволенням читає сучасну українську літературу, і це свідчить, що вона є цікавою і має перспективу. До речі, «Історії Чарівного лісу» теж прочитав. І сказав: «Класно».

Наскільки мені відомо, ти написав багато Історій Чарівного Лісу, здається, їх близько двадцяти. Чому у книжці лише чотири?

Я знаю понад п’ятдесят історій Чарівного Лісу. Сподіваюся, усі вони будуть опубліковані у серії «Читальня слоника Дзвоника», яку започаткувало «Видавництво Старого Лева». Це будуть повноколірні книжки. Художнє оформлення книжки – тривалий процес. Тому тут затримка швидше за художником. За нашим задумом, щороку має виходити декілька книжок цієї серії. Чи справдиться, побачимо.

Наскільки ці історії пов’зані з попередніми?

Усі історії Чарівного лісу пов’язані між собою місцем подій і персонажами. Не в усіх є Слоник Дзвоник, але завжди йдеться про його друзів. Водночас, кожна історія є самодостатнім твором, який зрозумілий без ознайомлення з попередніми творами. Тому не обов’язково купувати попередню книжку, щоб зрозуміти, про що йдеться в наступній.

На твою думку, як батьки повинні обирати книги для дітей? За якими ознаками?

За відчуттями. Не обов’язково читати їх наперед. Я даю сину і ті книжки, які не читав сам. Звертаю увагу на автора, видавництво та анотацію. Цього, зазвичай, досить. Окрім того, син, як і я, не читає нецікавих книжок. Якщо мені не сподобалися перші десять сторінок, я не читаю далі. І він теж.

Ти мешкаєш у Львові, де проходить Форум видавців. Що для тебе цей Форум?

Для мене? Я головна фігура Форуму – Покупець (посміхається)! Зазвичай, купую багато книжок. Останнього разу понад 1500 гривень залишив. Так було до цього часу. Чи щось зміниться – побачимо.

Володю, я знаю свого часу ти отримав нагороду у конкурсі «Золотий лелека». Чи продовжуєш брати участь у конкурсах й далі?

Так. Це було 2007-го року. З того часу я брав участь лише в двох конкурсах «Різдвяне диво» на порталі «Захід-Схід» і перемагав у відповідних номінаціях.

Насамкінець, що побажаєш читачам?

– Любити дітей, берегти природу і не шкодувати грошей на хороші книжки.

 

Спілкувалася Ольга Жила