Анастасія Афанасьєва: «Слово «творчість» я не дуже люблю»…

Розмова з 29-річною Анастасією Афанасьєвою напередодні виходу її нової збірки поезій та презентації вибраних віршів у аудіоформаті видалася теплою та невимушеною. Молода, але вже відома поетка виявилася простою та іронічною особою. Авторка віршованих та прозових видань «Бідні білі люди» (2005), «Голоси говорять» (2007), «Білі стіни» (2010), «Солдат білий, солдат чорний» (2010) – Анастасія Афанасьєва також є перекладачем української поезії (Сергія Жадана, Тараса Федірка, Віктора Кордуна, Миколи Воробйова, Галини Крук, Олега Коцарева) на російську мову. Лауреат премії журналу «РЕЦ» (2005), Російської премії (2006), премії «ЛітератуРРентген» (2007), шорт-лист премії «Дебют» (2003), шорт-лист премії «Співдружність дебютів» (2008), шорт-лист конкурсу «Молодіжного міського роману» видавництва «Фоліо» (Харків) (2009). Віднедавна Анастасія долучилася до театрального мистецтва: у травні в Харкові відбулася прем’єра унікального проекту, що об’єднав у собі сучасну поезію та хореографію – світ побачила вистава «Біле там, біле тут», літературним першоджерелом якої стали вірші молодої харків’янки. Тож із обговорення прем’єри і було розпочато розмову…

 

12 травня на Малій сцені харківського Будинку актора відбулася премєра вистави «Лабораторії театру» «Біле там, біле тут», заснованої на Ваших віршах. Які враження від того, що Ви побачили на сцені у вечір прем’єри?

– Я пропустила премєру, оскільки в цей час була в Петербурзі – там проходив поетичний фестиваль. Збираюся подивитися спектакль у записі. Все, що мені вдалося побачити, – це деякі етапи підготовки до вистави, репетиційний процес. Безперечно, мені близька концепція постановки – це сполука сучасного танцю (contemporary dance) та поетичних текстів, яка і створює принципово новий твір на перехресті мистецтв. Актори та режисер по-своєму інтерпретують поетичні тексти, забарвлюючи їх новими, власними смислами. Режисерами постановки – Кірою Малініною та Юлією Даниленко – вірші було вибудувано в певну сюжетну лінію, унаслідок чого, мені здається, вийшло якесь окреме ціле, якась зовсім інша історія, заснована на моїх текстах.

У чому полягала Ваша особиста участь у створенні концепції вистави?

– Вистава «Біле там, біле тут» – це дітище режисерів «Лабораторії театру», я ж виступаю тут тільки як автор віршів. У процесі роботи над постановкою мене запрошували для інтерпретації власних текстів. Це, власне, все.

Що у процесі творчості для Вас найцікавіше?

– Найцікавіше – це пошук. Написання текстів передбачає безперервний пошук. Процес пошуку своєї інтонації, якоїсь чистоти мови, висоти голосу і є найцікавішим, але водночас і найскладнішим: шукане нескінченно вислизає і, як тільки здається, що ось-ось зараз я зроблю саме те, що потрібно, щось відбувається і пошук починається знову. І так без кінця.

Розкажіть про книжки, до яких Ви час від часу повертаєтеся як читач і які певним чином вплинули на Вашу творчість.

– Їх не те, щоб мало… Протягом життя це були різні книги: починаючи з дитинства і закінчуючи сьогоднішнім днем. Зараз – і вже досить довго – це книги Пауля Целана, Ольги Седакової, Геннадія Айгі, Олени Шварц. Еліот, Паунд, Мандельштам, Данте. Філософія – Хайдеггер, Гуссерль. Російська поезія 90-х років. Сучасна поезія – я постійно слідкую за тим, що відбувається, за новими публікаціями та новими авторами. Цікавлюся німецькою поезією двадцятого століття, але не маю можливості реалізувати свій інтерес повною мірою, оскільки переклади виконуються нерегулярно, а мовою оригіналу я не володію.

З ким із письменників чи поетів, яких вже немає в живих Ви хотіли б поспілкуватися, якби мали таку нагоду.

– Для спілкування з письменниками та поетами достатньо книг. Тому я б хотіла побачити не літератора, а Джона Леннона. І Пепперленд – як місце зустрічі з ним. (Це з мультфільму «Yellow Submarine».) Ідеальне місце, де музика є основою, а вимовлені слова реальні настільки, що їх видно, до них можна доторкнутися і, навіть, щось ними зробити.

За освітою Ви лікар-психіатр. Вам комфортно поєднувати роботу лікаря і життя поета. Чи не заважає Вашій творчості практична робота?

– Я багато разів говорила про це. Ні, одне іншому не заважає у жодному разі. Слово «творчість» я не дуже люблю. Мені більше подобається говорити про процес написання текстів, відносно безперервний і незалежний. Це просто я, тобто, я і є цей процес – просто я так влаштована. І заважати, отже, потрібно мені. Робота не заважає, а дає хорошу опору. Якщо уявити канатохідця, що йде по канату, то робота – це жердина у нього в руках. Лікарська робота – можливість зробити щось реальне для інших, надати потрібну допомогу, а крім того, це – місце соціальної реалізації, проживання багатьох людських ситуацій, які були б неможливі в іншому місці і за інших обставин.

Ви сказали, що не любите слово «творчість». Чому? Яке визначення тоді доречно для того, чим Ви займаєтеся?

– Мені ніяково вживати це слово. Я заміняю його евфемізмом. Незручність взагалі часте відчуття, яке зявляється при спробі розмови про літературну діяльність, особливо «у пафосній позі». Ніякої пози немає. Немає жодних визначень. Є певний внутрішній устрій, відносини з мовою і навколишнім світом. Процес написання тексту не полягає тільки в конкретному проміжку часу, коли текст власне записується. Написання поетичного тексту відбувається більшою мірою всередині. Коли текст готовий десь усередині мене, він народжується безпосередньо на папері, точніше, в компютері. Це такий собі спосіб життя, що передбачає гостру участь у повсякденності внутрішнього слуху. Навколо цього процесу наростає маса інших занять: прагнення до володіння контекстом, теоретична рефлексія і тому подібне, і те, що так важко сформулювати (у тому сенсі, як саме це робити) – це розвиток внутрішнього слуху.

Як Ви ставитеся до професійної критики на свою адресу? Чи важливе для Вас визнання професіоналів (як відомо, у 2003 році Ви потрапили в шорт-лист премії «Дебют»)?

– Професійна реакція для мене важлива, тим більше, що склалася така парадоксальна ситуація, коли здебільшого читач сучасної поезії і є професіоналом у галузі літератури. Не так багато серед читачів людей, що не пишуть, як здається на перший погляд. Мені важливо, що кажуть люди, думка яких для мене значима. Таких не дуже багато. Що стосується шорт-листа, то, безумовно, це було важливо не в якості професійного визнання, а швидше авансу, оскільки це премія для молодих літераторів. Такий відгук на мої тексти (до того часу я писала вірші всього півроку) простимулював мене розвиватися. Професійна критика цікава у вигляді аналітичних статей та рецензій – зазвичай у них озвучується система роботи, яку зсередини не дуже видно. Це можливість відсторонено подивитися на власні тексти – не на окремі тексти, а на їхній корпус, і зрозуміти щось, що допомагає йти далі.

Як будується Ваше особисте спілкування з читачами?

– Публічні виступи для мене – це дуже мінлива річ. У 2008-2009 роках я стала багато читати на публіці, брала активну участь у читаннях, фестивалях. Потім я від цього втомилася і цього року була лише на двох фестивалях. Це залежить від настрою і почуття внутрішньої необхідності (найчастіше поїздка на читання – це просто спосіб вийти зі звичного ходу життя, привід поїхати в інше місто і так далі). Основне спілкування відбувається в Інтернеті. Однак це спілкування радше не з читачами в класичному розумінні, а з однодумцями з літературного середовища.

Крім того, що Ви активно пишете, Ви також займаєтеся перекладами української поезії на російську мову. Як відбувається вибір текстів для роботи?

– Почалося це випадково, після знайомства 2007 року з Сергієм Жаданом, який перекладав мої вірші українською і читав свої переклади на презентації моєї другої книги «Голоси говорять». Зявилася ідея створення проекту перехресних перекладів під назвою «Прощання словянки», суть якого полягала у читанні перехресних перекладів один одного. Це було цікаво робити в Україні, де аудиторія розуміла і українські, і російські, і білоруські тексти (з білорусів у читаннях брав участь Андрій Хаданович). Тоді вибір текстів залежав, скоріше, від зовнішніх обставин і регулярно займатися перекладами я не збиралася. Зараз це відбувається інакше: я вибираю те, що мені близьке за контекстом і те, що менш відомо, ніж, скажімо, тексти представників мейнстриму, над перекладами яких багато  працюють. Мені цікаві поети Західної України. Наприклад, Остап Сливинський, молодий поет зі Львова Тарас Федірко, перекладну книгу якого ми планували випустити. Я перекладала і перекладаю авторів «київської школи»: Миколу Воробйова, Віктора Кордуна. У найближчих планах переклад Голобородька, але поки я не розумію, як до нього підступитися: його поетика завязана на мовних іграх, і передання їх російською мовою здійснити непросто.

Зовсім недавно зявилася аудіокнига Ваших вибраних віршів. Цікаво було працювати над записом книги? Як народилася ідея зробити її саме в такій досить рідкісній для українського книжкового ринку формі?

– Книга зявилася випадково. Я записувала тексти для іншого проекту. У процесі запису накопичилася достатня кількість віршів у аудіоформаті для того, щоб зробити щось окреме. Вийшов набір із трьох дисків «Біле там, біле тут» – вибрані тексти з чотирьох книжок. Цей диск – Інтернет-проект із вільним доступом. Презентація на широкий загал планується в кінці травня або початку червня в Харкові.

Які плани на майбутнє?

– Цього року має вийти нова книжка… А взагалі, плани про вірші будувати не можна: то вони є, то їх немає. Я хочу думати, що і далі буду писати, тим більше, що у мене немає відчуття, що головне я вже сказала.

 

Спілкувалася Наталія Завгородня