Література етнічних спільнот України: на межі зникнення

Нещодавно ми публікували розмову про національні літератури в Україні. Як продовження пропонуємо інтерв’ю з представниками грецької та урумської літератур на наших теренах – Анатолієм Чердаклі та Кірікією Хаваною відповідно.

 

Анатолій Чердаклі, письменник, перекладач:

 

– Сучасна грецька література на українських теренах – яка вона?

– Грецька література в сучасній Україні – це література греків, які з’явилися в Криму в XIV чи десь XV столітті. Це були переселенці із Османської імперії, що принесли із собою турецькі нашарування в мові та побуті. Після падіння Константинополя частина греків емігрувала куди тільки можна з Малої Азії та з Північної Греції – саме з тих місцевостей, куди наїхало багато турків. Адже після завоювання вони просто витісняли греків. Отож переселенці, потрапивши до Криму, зустріли там колишнє стародавнє грецьке населення, яке складалося з іще первісних колонійських і візантійських греків. Оці греки, кримські, – вони й називаються румеями. Так само, як, до речі, й уруми. Це одна й та ж назва – тільки зовсім різні етноси. Походить назва від слова “Рома” – “Рим”: грецькою це “румей”, а тюркською мовою кипчаків, що жили у Візантійській імперії, це звучало як “урум”. Так і закріпилося.

 

 

– Виходить, уруми – це тюркомовні греки?

– Це кипчаки, кочові племена, які жили у самому Причорномор’ї й аж до Волги, а їх витісняли й витісняли інші кочівники. От тому вони забилися аж у Візантію. Як оце китайці колись у Радянський Союз (сміється). Але потім їх там почали дуже охоче приймати, бо це були найкращі воїни. До речі, коли турки штурмували Константинополь, то найостаннішими захисниками були уруми. Уруми дали змогу втекти біженцям – своїми грудьми вони закрили гавань, із якої виходили кораблі. Отак і почалося в Європі Відродження, Ренесанс. Якби не уруми – Ренесансу не було б. Тому що саме ті біженці принесли в Європу зовсім інше мислення. На той час Європа – це католицький світ, інквізиція, похмурий феодалізм. А Візантія перед своїм падінням була вже майже капіталістичною, а не феодальною – вільне всенародне обрання імператора, демократія, свобода слова… Власне, ця свобода якимось чином і послабила імперію – вона почала розповзатися, розпадатися. Коли раптом налетіли турк-османи і все розтрощили. А тепер турки-османи і кипчаки живуть в одній державі – тобто уруми і турки в одній державі…

 

 

– А історичні питання якось піднято в сучасній грецькій літературі, чи вона спрямована в інше русло?

– Ні, на жаль. По перше, література ця зовсім молода. Тому що в ХІХ сторіччі й греки, й уруми були безписемні – вони втратили писемність. І коли переселились у Крим – уже тоді не було шкіл, та й нічого не було. Історичні відомості повністю знищені, бо коли російські віська вступили в Крим, то перше, що вони зробили, – це спалили архів Кримського ханства. Така була вказівка Катерини, яка витравлювала пам’ять усіх народів. Так що ці греки, ці уруми фактично своєї історії не знають – у них провал у пам’яті. До того ж зникла писемність. Вона знову з’явилася десь у перші роки радянської влади.

 

 

– А яким чином це сталося?

– На хвилі загального піднесення після громадянської війни, коли вірили в ідеали, що проголошувалися, – дуже красиві ідеали, – з’явилося багато творчої молоді, інтелігенції. Власне, серед греків освічених людей, але з російського світу, було дуже багато. А от людей, які знали би так свою рідну мову, щоб писати нею, було дуже мало. Та й не було як писати – не було письма. Грецьке письмо не могло бути повністю пристосоване, бо воно не відповідало фонетиці румейської мови. А от в урумів зовсім інша ситуація. Вони могли користуватися турецьким письмом на основі латинки – що, власне, й робили.

…Були такі ентузіасти, які пристосували грецький алфавіт до румейської мови. Тому з’явилося багато звуків, яких не було в класичній мові, зокрема шиплячі… Ця мова пішла далеко вперед порівняно з Грецією, тому що тут були такі умови життя плюс спілкування з іншомовними середовищами – і мова швидко розвивалася для того, аби чинити опір. Вона розвивалася так, як усі індоєвропейські мови, пішла вперед і стала простішою – зникли роди, відмінкові закінчення, відмінки – тепер вона як французька (сміється).

 

 

– Тобто пришвидшеними темпами довелося надолужувати втрачене…

– Довелося чинити опір. Такий спосіб виживання. І в 30-х роках з’явилася в нас література. Це була невелика група – десять поетів, які гуртувалися навколо однієї особи – Георгія Костоправа.

 

 

– Лише поети?

– Як завжди, перші літератори – це поети. Власне, в нас і досі серйозної прози немає. Є тільки поезія…

…Костоправа розстріляли у 1938 році. Його учнів позалякували, частину посадили за ґрати – слава Богу, не всіх розстріляли. Газету, яка видавалася, закрили, театр – закрили, грецький педагогічний технікум – закрили. Із 1931-го ще були національні школи, грецько-українські, – так після війни їх зробили російськими – мовчки… Цей літературний рух 1920-1930-х майже придушили. Після війни буквально двоє людей – це Антон Шапурма і Леонтій Кир’яков – продовжували писати. Вони були з того гурточка, власне, з тих перших, і далі писали румейською мовою, але їх не публікували. Була така хитра політика: от давайте, ми будемо вас видавати в перекладі – будете ж виходити на широкий загал. А оригіналу нема. А в радянських друкарнях ніде немає грецького алфавіту. Проте були такі ентузіасти українські – Андрій Білецький і Тетяна Чернишова – зокрема, Білецький розробив на основі кририлиці алфавіт для румейської мови. І вже настала хрущовська відлига, а потім і брєжнєвські часи почали закручувать гайки – але якось зрушилося з друком: потрошечку, в районних газетах, подалі від центру. Потім вийшла одна збірочка Шакурми, потім Кир’якова, потім з’явилися молодші: троє братів Патрича, Донат, Георгій та Леонід, які всі писали, і Нуотіс (справжнє українське прізвище – Данченко), і Василь Бахтаров, що писав спершу російською, потім українською, потім перейшов на румейську. Вони всі гуртом переклали “Кобзар” – умовно повний, який видавався у 60-70-ті, переклали дуже багато української поезії, починаючи від Тичини й аж до Драча, Олійника, Стуса і так далі. З’явився наймолодший із тої когорти – Федір Шебаніц, 1944-го року народження. Він писав спершу російською мовою, а з 1988-го, коли почалася перебудова, став писати румейською – дуже плідно, просто шалено. У нього понад тисячу віршів, двадцять із яких покладено на музику. А ось нещодавно в Харкові було видано його переклад “Лісової пісні” Лесі Українки. Леся Українка ж має грецьке коріння по Драгоманову. Перший Драгоман – це перекладач із грецької мови у Хмельницького.

 

 

– Чи можна зараз знайти у книгарнях твори румейських письменників?

– Останніми роками літературне життя завмерло – з відходом старшого покоління. Вони видавали газети, альманахи – а тепер нема кому цим займатися.

 

 

– А з молодих ніхто не береться?

– Ніхто. Вони так собі щось пишуть, по газетках місцевих друкуються. Правда, один альманах молодих видали… Є такий собі Стефан Калоєров, професор, який працює в Донецькому національному університеті, – так він у Донецьку всіма грецькими справами керує, дуже плідно наймається, от і видав збірочку молодих. Але це все спорадично, тому що коштів немає.

 

 

– Фактично, все тримається на власній ініціативі?

–    Так, він десь там смикне чи там… Якихось підприємців наскубе… Ось нещодавно він видав книжку творів Феоктиста Хартахая – першого румейського просвітника. Це знаменитий студент, який на могилі Шевченка прочитав палку промову українською, і його відразу взяла під нагляд поліція. Власне, ці слова опубліковано в різних шевченківських виданнях…

По закінченню Петербурзького університету він переїхав до Маріуполя і заснував там грецьку гімназію та театр. Писав статті й педагогічні праці російською, а для театру писав тією літератуною мовою, яка була на той час у Греції. Це просто спрощена давньогрецька мова. Ті, хто закінчив гімназію, розуміли, могли спокійно дивитися виставу, а хто не закінчив, – не міг зрозуміти, про що йдеться. Але він дав поштовх. Це людина, яка перша серед маріупольських приазовських греків почала писати. До того не писав ніхто…

…Так що зараз отакого жвавого літературного життя немає. Хоча грецькі товариства є, але об’єднання саме румейських літераторів немає.

 

 

– Кожен окремо?

– Так. Інколи письменників збирають якісь товариства, щоб поговорити, познайомити, але такого центру, який би спрямовував, давав розвиток, нема. Кожен вариться у своєму соку.

 

 

– Тоді, можливо, варто консолідуватися – тоді література прозвучить сильніше, принаймні вийде на широкий загал…

– Для цього треба, щоби були переклади. На жаль, тематика авторів старшого покоління зараз не актуальна. По-перше, вона була під сильнішим ідеологічним тиском. Це обов’язкові теми: героїзм, патріотизм, праця, мама – ну, повний набір. От уже поети Бахатаров і Шебаніц – ці вільніше почуваються – вони молодші й розкутіші, в них тематика інша з’явилась, їх цікаво перекладати.

 

 

– А переклади виходили?

– Так, у Донецьку видавали.

 

 

– А як щодо Києва?

– У Києві видавали Шапурму і Кир’якова… Ну, і мав видаватися “Кобзар”, але поки дійшло до того, щоб його видавати, видавництво пропало – це було в дев’яності. Отож зараз у Донецьку щось друкують, але переважно перекладають російською. А в Києві – поки ні.


 

Кірікія Хавана, потетеса:

 

 

– Чи багато в Україні урумських письменників?

– Якщо відверто, то дуже мало літераторів пише урумською мовою – це Віктор Бородай і Валерій Кіор. Ну, і я (сміється).

 

 

– Усього троє?

– Так, я більше нікого не знаю.

 

 

– А як щодо молоді?

– Спроби є, але оцінювати їх не можу, бо я не літературний критик. Але урумської літератури дуже мало. Тому я, власне, і вирішила писати урумською.

 

 

– Тобто це було з патріотичних міркувань?

– Так, вони відіграли вирішальну роль.

 

 

– А ви давно пишете?

– Так, давно. Пишу, як можу, простими такими словами, якими спілкуються мешканці нашого грецького села, наші урумомовні греки. Пишу на теми, які сьогодні турбують усіх, які мені взагалі подобаються самій, пишу для дітей, школярів, навчаю їх, щоб вони не забували мову бабусь-дідусів.

 

 

– А ви видавалися десь окремою збіркою?

– Ні, окремою збіркою в мене нічого не виходило – мені ніколи, я не можу зібрати все докупи (сміється). А так мої вірші є в кількох збірниках – урумською, російською та українською. Правда, українською мало. Хоча я й люблю українську літературу, намагаюся вивчати те, що не знаю. Пробую писати пісні, роблю переклади з російської чи української.

Уже написано підручник урумської мови – тож цього року хочу факультативно спробувати вивчати її з дітьми в школі. Тим більше, що бажаючі є. Я за будь що хапаюся, аби врятувати урумську мову.

 

 

Що ж, можливо, колись настане її відродження…

– Можливо, ми зупинимо старіння мови, її відмирання. Хоча недобрі люди кажуть: «А нащо ця мова, кому вона потрібна?». А я відповідаю: “Як? Душа народу вмирає! І як можна дозволити їй щезнути?” Виходить, усе на світі треба забути, чи як? Тому ми й намагаємося відроджувати і продовжувати традиції урумської літератури.

 

Спілкувалася Мирослава Крат