ЛАРИСА ДЕНИСЕНКО:“КОЛИ МЕНІ ЦІКАВО, Я МОЖУ ПРАКТИЧНО УСЕ!”

Лариса Денисенко – жінка, яка має багато облич. Удень вона захищає в суді злочинців, вночі веде на «1+1» телепередачу „Документ +” , пише книжки (коли саме – невідомо) і встигає відпочивати та проводити час із родиною. Денисенко-письменницю відкрив у 2002 році літературний конкурс „Коронація слова”, на якому вона перемогла з романом „Забавки з плоті та крові”. Про творчість, життя, дивацтва й захоплення ми говорили з Ларисою Денисенко. 

 

─ Ларисо, що підштовхнуло тебе, успішного юриста, раптом почати писати?
─ Я не можу погодитися з “раптовістю” свого писання, бо займалася цим з дитинства. Писала для школи, для друзів, для близьких, для незнайомих людей. Я любила надсилати листи до різних міст за вигаданими адресами. Втім, ніколи не уявляла себе письменницею. Але одного дня побачила рекламу конкурсу „Коронація слова”, вирішила, що у нас немає сучасних міських романів, і сама себе примусила його написати. З цього все почалося. Написання першого тексту „Забавки з плоті та крові” підштовхнуло мене до написання наступного ─ „Кавовий присмак кориці”. Так мої тексти і продовжують мене “штовхати”.

 

─ Україна дізналася б колись про письменницю Ларису Денисенко, якби ти не перемогла в “Коронації слова”?
─ Дуже важко відповісти на це питання. Все залежить від того, що обрав для мене Бог. Так вийшло, що я побачила його знак у оголошенні літконкурсу „Коронація слова”, вперше написала роман і отримала гран-прі. Так чи інакше, це було несподіване визнання моїх здібностей, мене воно впевнило в тому, що слід продовжувати писати. Я не знаю, чи віддала би роман до видавництва, якби не перемогла у конкурсі. Втім, розпочала писати новий текст, не відаючи нічого про долю “коронаційного” рукопису.

 

─ Як друзі та близькі сприйняли тебе в ролі письменниці?
─ Реакції були різноманітні. Друзі зраділи, близькі ─ також. Хоча досі вони не можуть повірити, що це зі мною сталося, що я продовжую писати, моя популярність зростає, в мене постійно виходять книжки. Дуже здивованими були мої партнери-правники – мовляв, навіщо адвокату писати? Тим більше ─ писати не детективи, а смішні історії та психологічні драми?

 

─ У твоїх романах багато персонажів, списаних з життя?
─ По-перше, в кожному моєму тексті є я. Ще люблю розповідати історії своїх друзів, мені подобається бути оповідачкою. По-друге, я належу до тих людей, яким інші, навіть незнайомі, із задоволенням розповідають свої історії. Інколи я просто їх переповідаю, інколи ─ довигадую, переформатовую, або просто роблю інші акценти. В моєму сатиричному романі „Корпорація ідіотів” мешкає величезна кількість реальних персонажів. Деякі невигадані особи ховаються в „Кавовому присмаку кориці” та „Танцях в масках”. Дуже багато мене самої у моєму новому тексті „24:33:42”. Звісно, в усіх творах поруч із реальними персонажами мешкають вигадані, але від того, я сподіваюся, їм цікавіше жити в книжці, і про них цікаво читати.

 

─ Твоя нова книга має дивну назву „24:33:42”. Чому назвала книгу саме так і який зміст вклала в цю комбінацію цифр?
 ─ Моя нова книжка „24:33:42” є мелодрамою. Вона про кохання, насамперед. Про те, як важко вчитися довіряти, кохати, розуміти іншу людину та й себе. В цифрах назви постійно шукають подвійний зміст! Хтось мені дорікав, що це взагалі три шістки, знак диявола. Ще ця комбінація ─ цифровий паліндром, який з початку та з кінця прочитується однаково. Мені завжди було цікаво спостерігати за людьми, за тим, як вони реагують на одні й ті самі події. Тому в моєму тексті три голоси: юнака, молодої жінки, зрілого чоловіка. Від самого початку мені хотілося, щоб вікова різниця між героями складала 9 років. Максу ─ 24 роки; Клятій Шу ─ 33 роки, її чоловіку та батьку Макса Євгену ─ 42 роки. Вже потім я подумала, що це виглядає як годинникове табло. В 24 роки життя крокує повільно ─ години, в 33 роки життя пришвидшується ─ хвилини, а в 42 роки тебе накриває таке відчуття, наче життя несеться столичним експресом, ─  секунди. Хоча мені говорили, що цифрові назви важко запам’ятовуються, я наполягла, щоб назва роману була саме такою.

 

─ Ти вже почала роботу над новим романом?
 ─ У мене є традиція. Коли я пишу один текст, в голові вже метляють хвостами та кукурікають інші. Іноді я просто примушую себе не відволікатися, а дописати той текст, що пишу. А вже потім починаю виписувати новий. Зараз пишу три тексти. Це не одночасне писання, швидше ─ одночасне розмірковування. Залежно від того, який в мене настрій, що я побачила уві сні, з ким розмовляла, я відкриваю файл з текстами „Сарабанда банди Сари” (це ─ родинна комедія); „Зібгане обличчя” (це ─ психологічно-пригодницький роман); „Одна жінка = безліч жінок” (драма), і починаю нову главу або новий абзац.

 

─ Чула, що ти полюбляла колись через Інтернет закохувати в себе різних дівчаток, видаючи себе за хлопця. То правда?
 ─ О, то були файні часи, в мене закохувалися геть усі! Я полюбляла всіх в себе закохувати (сміється). Ми з друзями любити гратися у різноманітні ігри, перевтілюватися в чоловіків, дітей, жінок. Був випадок, коли я грала роль мого кузена з дуже складною долею. Він вимушений був подарувати бандитам свій банк, а вони йому за це подарували дипломатичний статус, завдяки чому його не прихопили правоохоронні органи (а вони мали такий намір) і не вбили інші бандити (намір у них був твердішим за міліцейський). Такі історії, звісно, впливають на дівчат. Крім того, він був привабливим, а я зробила його дотепним. В “мене” тоді закохалося багато дівчат та два хлопця певної орієнтації. Було багато чого: і сміху, і сліз. Але тепер я в таке не граюся, бо для декого це не було грою. На почуття людей обов’язково треба зважати.

 

─ Як ти потрапила на «1+1» і чи важко було вчитися азам професії телеведучої?
 ─ На мене звернули увагу не через мою творчість, а прочитавши моє інтерв’ю „Газеті по-київськи”. Я чомусь подумала, що мені запропонують змінити Ігоря Годецького. Направду, це дуже самовпевнена думка, але вона все-таки прийшла до моєї голови. Я навіть встигла засмутитися, бо судів мені реальних вистачало, бракувало ще займатися телевізійними. Тобто готувалася відмовляти. Натомість мені запропонували бути автором та ведучою програми про культуру. Зараз я із задоволенням працюю над програмою і над собою. Вчитися завжди важко, але це цікаво! Коли мені цікаво, я можу практично все!

 

─ Ти юрист, письменниця, телеведуча, колись була моделлю. Скажи, в яких галузях ти пробувала себе ще? В якому амплуа ще себе хотіла би спробувати?
 ─ Життя покаже, в яку роль мені доведеться вжитися. Мене завжди приваблювала адвокатська та наукова діяльність, але, можливо, колись я буду викладачем. Досвід викладацької роботи маю, вірогідно, можу повернутися до цієї роботи.

Зараз мені дуже подобається займатися програмою „Документ +”. Стільки цікавих творчих людей, стільки тем, стільки всього нового, справжнього та живого! Ще я мрію зробити цікаву програму, присвячену книжкам, драматургії, сценаріям. Мені б дуже хотілося запровадити традицію говорити про культуру окремим блоком за окремою трибуною в підсумкових новинах. Я просто бачу, наскільки це можна зробити ефектно, докладно, цікаво та сучасно. А взагалі, як казав Кіт Матроскін: “Я ще й на машинці вмію!”

 

─ Як при такому насиченому графіку у тебе вистачає часу на себе і на сім’ю?
 ─ Я звикла керувати своїми робочими та особистим режимом так, що можу вдало моделювати життя. І роботу, і відпочинок. Якщо я відчую, що мені необхідно виспатися, я змоделюю свій час так, що буду мати таку можливість. Це найпростіший приклад, але за його зразком можна впоратися з усім. Треба просто менше дозволяти собі лінуватися. Але якщо ду-уууже кортить ─ можна полінуватися. Аби в задоволення.

Розмовляла Лєра Лауда