Томас Бруссіґ: “У Німечині я відомий, а в Україні – ні”

Істинний арієць, характер нордичний, непохитний. Ні, це не цитата із усім відомих і палко обожнюваних «Дванадцяти миттєвостей весни», а одна з граней характеристики нашого нинішнього співрозмовника Томаса Бруссіґа. Саме таке враження справляє він як письменник і просто непересічна особистість. І не лише тому, що його зовнішність викликає із підсвідомості клішований типаж представника німецької нації. Але й через його надзвичайну врівноваженість та незворушність у будь-якій ситуації. Донедавна про Томаса Бруссіґа — прозаїка, драматурга, сценариста — читач міг довідатися лише прочитавши його єдину, перекладену українською мовою, повість «Сонячна алея». Тепер «Друг читача» пропонуєне тільки познайомитися з відомим  письменником Німеччини, а й дізнатися про з’яву перекладу нового твору письменника з його вуст.

— Цього року ви вперше відвідали Україну. І одразу розпочали свій візит із Львівського форуму. Які враження?
— Львів мені видався дуже молодим містом. Незважаючи на те, що він відсвяткував своє 750-річчя. А особливо я вражений і досі не можу зрозуміти, як українцям, точніше українкам, вдається залишатися такими стрункими, зважаючи на дуже смачну національну кухню. Я дуже здивований, бо в Німеччині повних жінок набагато більше.
Порадував мене і Форум видавців — приємно спостерігати такий великий інтерес українців до літератури. Складається враження, що ваші люди, аби розв’язати якісь життєві проблеми, у першу чергу звертаються до книги. А це сподобається будь-якому письменникові, адже створює, у свою чергу, для літераторів комфортну атмосферу: в авторів виникає відчуття важливості й життєвої необхідності того, що вони роблять. У Німеччині, на мою думку, письменників сприймають не так серйозно. Проте це ніяк не відображається на їхньому матеріальному становищі. І тут не можна не зауважити цікаву парадоксальну картину: українських авторів сприймають дуже серйозно їхні читачі, але матеріальні умови, в яких вони працюють, залишають бажати кращого. Німецькі ж літератори живуть і працюють у прекрасних умовах.

 

— Чи престижно у Німеччині читати? У порівнянні з українською публікою.
— Враховуючи, що на своїй батьківщині я відомий письменник, а в Україні — ні, мене приємно здивував інтерес української публіки до німецьких авторів.
Так, можливо, у нас читають не так багато, як в Україні. Але ті люди, які цікавляться літературою, читають увесь час. Це дійсно суперпубліка. Вони із великим захопленням відслідковують книжкові події, завжди у курсі з’яви останніх новинок книжкового ринку. Тому, на мою думку, німецька читацька аудиторія найкраща, адже вона дуже вдячна й вірна.
У моїй країні книжковий ринок дуже добре працює. Візьмімо, до прикладу, угорських або російських письменників. Досить часто їм доводиться створювати власний ринок, який стає для них основним джерелом прибутку і місцем розповсюдження власних книжок. Адже не всі книжкові магазини можуть запропонувати спраглому читачеві твори цих письменників. У Німеччині все це набагато краще організовано. До того ж німці можуть читати твори не лише своїх, але й українських, російських, англійських, голландських, навіть корейських авторів. І я можу прийти до книжкового магазину й сказати: «Наступного тижня я відлітаю до Кореї і хочу підготуватися до цієї поїздки. Чи є у вас книги корейських авторів?» За 24 години переді мною буде лежати цілий стос необхідної літератури! Як на мене, це чудово! Проте також є і певні недоліки. Як німецький письменник додам, що це приносить і додаткові труднощі. Адже не настільки екзотичні німецькі літератори залишаються без захисту і змушені конкурувати з авторами всього світу.

 

— На жаль, українська публіка також погано обізнана із творчістю німецьких авторів. Порадите, з чиїх книжок почати знайомство?
— Звичайно, з моїх (сміється). Варто зазначити, що сучасна німецька література насправді дуже багатолика, адже має представників в усіх жанрах. До того ж, твори наших письменників дуже якісні й заслуговують на увагу як читачів, так і суворих критиків. При бажанні ви зможете в будь-якому жанрі літератури знайти гарні тексти: чи то лірика, чи трилери на 200 сторінок, чи література вищого ґатунку (есеїстика, проза).

 

— Які жанри найпопулярніші в Німеччині?
— Не можна визначити, який жанр користується більшим попитом, а який — меншим. Як я вже зазначав, читаючу німецьку публіку неважко захопити книжкою. Але якщо простежити статистику творів, котрі були популярними в останні роки, то серед них будуть досить різні за жанром і змістом книги. Наприклад, зараз на піку популярності знаходиться автобіографічний роман Ґюнтера Ґрасса, до нього ж читацькою прихильністю користувався історичний роман Даніеля Кельмана. Але, звісно, це не значить, що всі літературомани читають виключно згадані твори. Кожен обирає те, що йому до вподоби.

 

— А твори українських авторів таких висот у Німеччині не здобувають?
— Я не можу сказати, що, наприклад, книги Юрія Андруховича є бестселерами у Німеччині. Але його літературні читання — це завжди подія, яку ніколи не ігнорує читацька аудиторія, не оминають журналісти. Можна сміливо стверджувати, що в Німеччині Андрухович відбувся.

 

— Ви особисто знайомі з кимось із українських авторів?
— У 2003 році ми разом із вже згаданим Юрком Андруховичем жили у невеличкому містечку біля Берліна. Це був своєрідний гуртожиток, де створювалися всі умови для письменницької творчості. Тоді ми мали змогу щодня зустрічатися, спілкуватися, адже були сусідами. А фактично з 2002 року контактую, навіть, я б сказав, приятелюю із Андрієм Курковим. Він дуже непересічна особистість. Вже той факт, що твори його перекладені більшою кількістю мов, ніж він володіє (а розмовляє Курков дев’ятьма мовами), не може приємно не дивувати.

— Ваш одноплемінник Інго Шульце, мандруючи Україною в компанії Юрія Андруховича, написав про неї твір. У ваших планах подібного наміру немає?
— Можливо. Ще не складав конкретних планів на майбутнє. Але, на моє переконання, для письменника набагато легше написати про країну,в якій він іще не мав нагоди побувати, ніж про ту, яку знає досить добре. Тому я мушу поспішити, бо інакше анічогісінько не напишу.

 

— Але ж мало не всі ваші твори саме про Німеччину. Згадати, до прикладу, повість «Сонячна алея», присвячену темі Берлінської стіни.
— Чому ж, моя нова книжка «Як хлопці стають чоловіками…» зовсім іншого спрямування. Власне, вона про футбол. Книга має форму розповіді футбольного тренера звичайної третьосортної команди, який увесь час говорить про гру, а насправді відволікає увагу читача від зумисне прихованої таємниці. Головний герой розповідає про футбол, щоб не торкатися набагато важливішої для нього теми. Що саме він приховує і намагається завуалювати, вийде назовні тільки в кінці. Більше я нічого не розповім, читайте роман (посміхається).

 

— Чому саме футбол? Адже є багато інших командних ігор: хокей, волейбол, баскетбол?..
— У цьому випадку мене власне цікавила гра, дійство, яке асоціюється із безмірним захопленням, ейфорією в людей, особливо у молоді. Вона уособлює щось таке, що не є життєво важливим, але викликає і переживання, і фанатизм. Тобто відіграє таку роль у житті численних людей, яку відіграє футбол. Я вирішив показати на прикладі цієї гри здатність людини ставити деякі речі вище за все в житті, робити із них ідола, хоча насправді вони не є такими важливими. Писати про це було досить цікаво.

 

— Судячи з тексту цієї книги, ви, напевно, працювали футбольним тренером?
— Як це не дивно, але свою професійну освіту я здобув як… будівельник. А за життя довелося ким тільки не попрацювати: вантажником у меблевому магазині, сторожем у музеї, екскурсоводом, портьє в готелі, мив посуд у кнайпі. Але такі кар’єрні пригоди я переживав ще до падіння Берлінської стіни. У 1991 році побачила світ моя перша книжка «Відтінки води». І відтоді я письменник.

 

— «Як хлопці стають чоловіками…» вже друга ваша книга, перекладена українською. Певно, не лише українцям так пощастило?
— Так, мої книги  перекладено 28‑ма мовами: англійською, французькою, польською, російською…

 

— Це чи не найбільше письменницьке досягнення! Про що ще можна мріяти?
— Як письменник мрію написати книгу, котра буде найліпшим із того, що я взагалі зробив у житті. Але як і будь-яка людина, переймаюся тим, що навряд чи зможу цієї мети досягти.

 

 

Розмову підтримували Іра Татаренко та Юля Шеретько