Павло Вольвач: «Жодного поетичного рядка не написав нетверезим»

Своїм романом «Кляса» Павло Вольвач спричинив появу у своєму рідному Запоріжжі… черг! Бажаючих почитати «Клясу» було багато (серед них, кажуть, чимало зображених у творі «братків»), але місцеві книготорговці вирішили цей роман взагалі не закупати, оскільки він українською… Тому ті, кому пощастило придбати «Клясу» деінде, давали її почитати на вечір. Фантастика, чи не так? Утім, книга незабаром вийде додатковим накладом, і всі бажаючі зможуть задовольнити свій культурний голод.

Павло Вольвач взагалі письменник успішний. І навіть не тому, що має в регаліях кілька премій (цього року номінувався вже вдруге на Шевченківську премію), і не тому, що видається і перекладається (сім поетичних збірок та роман, твори перекладено як мінімум шістьма мовами), а… от просто успішний він, і все. Тому що задоволений своїм життям, своєю діяльністю.

Запитання, яким читачі люблять діставати письменників: як Ви почали писати? Що на це сподвигло?

– Що сподвигло, не знаю. Це не мій замисел. А як почав писати, точніше, коли, пам’ятаю до дрібниць і  вже не раз про це писав/говорив: повертався додому, їхав трамваєм 15-ї «марки» (так у Запоріжжі кажуть, «марка») через старе місто. Осінь була, за вікном пливли якісь краєвиди, дерева, колони драмтеатру, вогка пивна навпроти, сутінки… Все, що я бачив мільйон разів. Але ось вперше відчув по-іншому. Мені здалося, щось навіть заіскрило в повітрі, якийсь незримий бузковий сніп (чи то, може, з-під трамвайної дуги блискало?) Осяяння таке. Ілюмінейшн. Залишалося доїхати й записати, бо блокнотів і ручок тоді при мені не водилося, як і нині досить часто їх не виявляється напохваті. Кому цікаво, подивіться збірку «Марґінес», сторінка 5, там щось від того «ілюмінейшену» лишилося… Отож, на позір, все виглядає досить просто. А те, що всьому цьому передувало, ті чималі пласти безсловесного часу, невловні вихори й потоки енергії, лишень підтверджують сказане вище: це не зовсім від мене залежало.

Як Ви ставитеся до літературних премій взагалі і до Шевченківської зокрема? Зрозуміло, що будь-яке змагання у мистецтві дуже суб’єктивне – в чому тоді функція премій?

– Ставлюся спокійно. Функцію вбачаю у стимулюванні, виокремленні, підтримці якісних речей, які з’являються в культурному полі, зокрема й у літературі. Ніколи не сприймав це як змагання, а радше як приємний сюрприз. Принаймні так воно мусить бути: прокинувся, а тобі дзвонять і кажуть: «Вітаємо вас, шановний, вам присуджено…» Тому на всі оці хекання в преміальних перегонах, на вистоювання в багаторічних «чергах», а – найголовніше – на аж занадто серйозне сприйняття всього цього дивлюся іронічно. Мені здається, правильний підхід: так – так, ні – ні. Та й по всьому.

Згідно з нав’язуваним нам останні шість років поділом, Ви – «східняк». Виступаєте проти такого стереотипу сприйняття? До речі, «в повітрі мерехтить героїчна пам’ять» лише у вашому рідному Запоріжжі чи, якщо придивитись уважніше, її можна розгледіти на всій території України?

– Так, східняк, особливо не заперечую. Але й акцентувати аж так на цьому не став би, бо почуваюся насамперед українцем. Запорізьким українцем. У якого, певно, є своя специфіка, але немає принципових різниць і розходжень із українцем полтавським, закарпатським (так-так!) і будь-яким іншим. Що ж до героїчної пам’яті, то тут не так залежить від регіону, як від конкретної особистості. Людина це відчуває чи не відчуває, ось і все. Звичайно, що героїчні марева можуть тремтіти будь-де, а не лишень у Запоріжжі. Кругом наша земля, як казали герої одного грузинського фільму. Інша річ, що мені особисто було б важко налаштуватися на подібне сприйняття десь у «точці» з милозвучною назвою, наприклад, Комсомольськ чи Енергодар (ця, друга, на Запорожжі, до речі).

Як Ви гадаєте, сучасним пересічним українцям потрібні сучасні українські письменники? Наскільки ці дві категорії населення перетинаються?

– Всім потрібні. І українцям теж. Інша річ, що їм моделюють таке життя, у котрому все менше місця не лишень чомусь українському, а, ширше беручи, й будь-чому людському, як то: совість, справедливість, честь, жаль, співчуття… Втім, поки мені пишеться, буду це робити, незважаючи на чиїсь можливі глибокумудрі розбалакування про мою й моїх колег потрібність чи непотрібність для «пересічного українця». Ось днями читав есей Ігоря Померанцева, де він каже так: «А что за нерв в украинской поэзии? Попробую ответить: украинские поэты писали на своём языке, потому что без их стихов украинский язык растворился бы, истлел, испустил дух». А що було б потому, гадаю, не варто розжовувати. Тож і пишу, «перетинаючись» чи не дуже…

Який Ваш особистий рецепт художньої творчості? Алкоголь, втеча до вежі зі слонової кістки, жорсткий режим?

– У мене немає рецептів. Усе дуже приватно й індивідуально. Може, комусь допомагає свіжа морква, комусь присідання… Як казав один мій знайомець, «кайфуша –  дєло тонкоє».

Хотілось би ще почути Вашу тверезу думку з алкогольного питання: «зелений змій» з’їв багатьох українських письменників (а Ви їх знали особисто) – як гадаєте, алкоголізм є професійною хворобою літераторів, чи все-таки можна писати художньо значущі тексти без цього?

– Не беруся розмірковувати на тему, що кого їсть. Може, про когось думають зверхньо, ось, мовляв, п’янидло безсоромне, а людина при тому за «судьби родіни» день і ніч дбає, за людство тліє, тайнами світобудови переймається. Це ж таке. Стосовно «зеленого змія»… Знову ж таки, скажу за себе. Ніколи не використовував алкоголь чи щось інше в якості творчого допінгу. Наскільки пам’ятаю (а таки пам’ятаю), жодного поетичного рядка не написав нетверезим. Чув, що декому з колег добре пишеться в похмільному стані, буцімто в сутінковій пост-алкогольній свідомості зблискує якесь «озаріння», якісь нездорові бліки ходять по звивинах. Не знаю. Мені не зблискувало. Як звичайному слюсарю чи «пересічному українцю», хотілося швидше зняти «сушняк» і таки дочекатися наступного, вже свіжого ранку. Про прозу взагалі мовчу… До речі, довгий час не кидав курити ще й тому, що боявся: як же без цього процесу писати вірші? Без оцих виходів на балкон, глибокодумних затяжок, вдивляння в даль… Виявилося, можна. Жодної залежності. Так, думаю, і з алкоголем. Уже б, мабуть, повністю припинив із цим нездоровим зайняттям, але люблю червоні сухі вина. А їх зараз неміряно гарних: іспанських, італійських, чилійських, –  були б гроші… Уявляю, як досадно тим людям, що «зав’язали» ще під час совка чи в ранньому пост-совку – після тодішньої гастрономної «вино-водочної» убогості нинішні винні вітрини сприймаються як якась середземноморська фієста…

Якби якийсь іноземний друг попросив Вас порадити йому, скажімо, десять книг, прочитавши які, він зможе збагнути Україну, які книги Ви б назвали?

– Україн багато. І, відповідно, щоб збагнути цей огром, треба прочитати багато книжок. Хоч навряд щось можна збагнути з книжок, та ще й не живучи в Україні. Та й списки складати неохота. Зрештою, я її сам багато коли не в усьому розумію…

Проза і поезія – абсолютно різні технології роботи зі словом. Ви володієте ними обома, тому скажіть як експерт: чим добрий прозаїк відрізняється від доброго поета?

– Я не експерт. Проте… Так, на перший погляд, працюють абсолютно інші «групи м’язів». Але, як по мені, то не так уже вони й кардинально відрізняються, поет і прозаїк. Відкрию вам страшну таємницю: в основі лежить відчуття слова. Там і там. І саме це є головним. Так, в обох випадках задіяний різний інструментарій, різний підхід, інакше «дихання», але все це вже похідне. Це так, як вправний художник може займатися і живописом, і робити станкові естампи чи, до прикладу, графічні ілюстрації. Чи музикант… Прикладів можна навести достатньо. Зокрема й прикладів літературних, коли автори достойно виглядають в обох царинах. Утім, є й інші випадки. Їх, мабуть, ще більше. Пам’ятаю, як був шокований, прочитавши в одній із газет кілька оповідань одного соцреалістичного поетичного метра. Таке враження, що писало якесь літературне немовля, котре не має уявлення не лишень про слово, а й про цехову гідність, позаяк не погребував усе те опублікувати…

Що б Ви хотіли сказати своїм читачам безпосередньо, оминаючи довгий шлях художніх творів?

– «Оминаючи» – це як? З трибуни парламенту? (посміхається) Так це ж не до мене. Ну, а якщо ось зараз, користуючись саме цим моментом, то побажав би любові. Любові й правди. Мені здається, що в цих речах криється часточка безсмертя.

 

Спілкувалася Атанайя Та