Юрій Кучерявий: «Сучасна українська література нагадує амебу»

У кожному великому будинку одна кімната обов’язково має бути відведена під кабінет – місце праці й інтелектуального збагачення. Не став винятком і Львів, у якого є свій «Кабінет», та ще й незвичайний, адже літературні вечори в ньому відомі далеко за межами міста, а інтелектуального збагачення на щотижневих зустрічах з літтусівкою теж не бракує. Автор цього проекту, львівський поет Юрій Кучерявий, погоджуючись на інтерв’ю, навіть не сумнівався щодо місця проведення розмови. Незвичним натомість було амплуа кабінетного завсідника – зазвичай розпитувати любить він.

 

Пане Юрку, нещодавно у світ вийшла збірка ваших поезій «Пам’ять і місце». Які враження від її написання?
Це скоріш не збірка, а поетична книга. Це міська поезія заходу України. Однією з особливостей є те, що, окрім традиційних віршів, є багато сонетів. Їх я почав писати під впливом Ігоря Калинця, який був моїм першим, дуже суворим редактором. Спочатку це мали бути звичайні сонети, але потім виявилося, що я пишу верлібри. Зараз я називаю їх сонетами прозовими. Основною історією, яка мене на час написання цікавила, було осмиcлення підстав нашого буття. Власне, мене турбували проблеми міжнаціональних конфліктів, проблеми історії і нашого місця в ній. Тому це є «Пам’ять і місце».

 

Яким має бути ідеальний читач вашої збірки?
Я, чесно кажучи, не думав про це, коли її писав. Вона в жодному випадку, як і абсолютна більшість того, що я пишу, не призначалась для публікації. Я створював ці вірші для себе. Поезія для мене – це витворення світу символів, де я зможу жити і стикатися з іншими символічними світами. Це третій вимір, про який говорив Сковорода. Тому людина, яка зможе розшифрувати послання в моїх текстах, буде ідеальним читачем.

 

Чи не збираєтесь написати щось прозове?
До художньої прози наразі ні, і я не є професійний письменник.

 

Це, власне, дуже спірне питання: що таке професійний письменник? Це ж не фах і не професія, це швидше покликання…
Ну, письменництво все-таки стає фахом. В Україні видавництво може замовити письменнику книгу, і це нормально. А чи можуть такі речі стосуватися поезії – сумнівно. Художньої прози я не пишу. Лише час від часу есеї та критику. Тому прозова мова для мене не є чужою.

 

Чи є щось таке в поезії, чого ви собі не дозволяєте? Приміром, нецензурна лексика?
Я не пишу низькою лексикою. Іосиф Бродський так писав, і для нього це було нормальним, у нього розкішні вірші. Прямі брутальні випади в мене трапляються, проте це ніколи не буде оприлюднене в жодній формі, ані усній, ані письмовій.

 

Чому?
Не пасує. Це не той поетичний тон, який мені підходить. У мене є, умовно кажучи, невеличкий поетичний цикл: свого часу я прочитав у «Хроніках від Фортінбраса» Оксани Забужко есей, присвячений її подорожі до США й зустрічі з Бродським. Для мене цей твір був дуже невтішним і симптоматичним явищем. Були величезні претензії до Оксани Забужко, до того, як вона поводилася з Іосифом Бродським, і це дозволило йому запитати: «А де ця Україна?», – на що Чеслав Мілош мусив сказати: «Там, де й завжди – між Польщею і Росією». У мене було враження, що великий поет дивиться на маленького поета. Тоді вона не витримувала, та й зараз не знаю, чи витримала б спілкування з Бродським. Вона не рівня йому. У мене є тексти, які є прямим наслідком певних емоційних станів з приводу цього есею. Ну і на вірш «На независимость Украины».

 

Ви є, якщо можна так сказати, поетом абсолютно невідомим у широких колах. У чому причина?
Я нічого ніколи не зробив для того, щоб мене знали більше.

 

А що потрібно було зробити?
Я ніколи не провів жодної публічної зустрічі. Мені це було непотрібно. Колись Віктор Неборак кидав мені це як звинувачення: «Чому ти нічого не робиш, щоб принаймні сказати, що ти існуєш? Скільки можна сидіти в цьому своєму андеґраунді?» А для мене це прийнятно.

 

Тобто, можна сказати, що ви не амбітна в плані творчості людина?
Я не марнославний.

 

А відомі поети обов’язково є марнославними?
Ні, для того, щоб популяризувати себе, потрібні якісь зусилля. Зараз вийшла оця книжка. Я взяв на себе якусь відповідальність. Обіцяв Тарасові Федюку встати з канапи і щось зробити. А те, що я не друкуюся, перетворилося для мене на своєрідну позицію.

 

Із чого виник задум проводити літературні зустрічі в «Кабінеті»? Як це все починалося?
Я пішов із Львівської міськради й прийшов себе «продавати» до Маркіяна Іванишина. На той час відкрився «Кабінет». Книжковий антураж спряв ідеї проводити тут літературні зустрічі. Проводити професійно, фахово, трошки помучити гостя, поставити в незручне становище, показати українську літературу без прикрас. У подальшому в мене змінилися формальні критерії. Тепер я проводжу зустрічі з нельвів’янами.

 

Хіба львів’яни закінчилися?
Ні-і-і! (сміється). Річ у тім, що я хотів би включити механізм конкуренції. Хтось іще повинен проводити літературні зустрічі.

 

Чи не плануєте нових літературних проектів?
Я хотів би створити літературний дім у тому сенсі, в якому вони існують у Європі, з щоденною програмою. Однак є фінансові механізми, які не дозволяють цього зробити. Також важливою проблемою для Львова є відсутність літературної топографії. Має бути місце у Львові, що асоціюється з літературою. Наразі воно лише одне.

Як ви відбираєте письменників для проекту «Живі голоси»?
«Живі голоси» тримаються на певних критеріях: оскільки це авторський проект, є естетика, яку я хотів би зберегти. Багато написано про те, що українці не вміли зберігати свою культуру, що ми нація безпам’ятства. Звідки можна, наприклад, дізнатися, що відбувалося на літературній зустрічі? Це повинно стати культурним артефактом. Треба зробити так, щоб на ці речі можна було посилатися, ми повинні зберегти персону автора, інтонації, світогляд – це я наразі кажу про «подкастні» голоси. Щодо «Живих голосів», то, звісно, є поети, які жахітливо читають свої тексти. Наприклад, Олесь Ульяненко. Я змусив його начитувати «Сталінку» – текст, який навіть про себе складно прочитати. Що вийшло, те й вийшло. Наразі він не є оприлюднений, але ми б’ємося над цим. Бо в мене є сумніви, чи начитає він її знову. Але я зобов’язаний це зберегти. Проблематична артикуляція в Галини Пагутяк. Це чудова письменниця, заглиблена ув інтелект, традицію правильного кшталту. Для неї важливі певні вузькі речі. Я не читав у жодного літературознавця притомного розбору її текстів: звідки, наприклад, випливають багато ідей і символів, які вона використовує у творчості. Якщо я цього не зроблю, воно зникне як факт літератури.

 

Хорхе Луїс Борхес колись писав, що кожен письменник мусить мати певний символ своєї творчості, за яким його будуть впізнавати. Чи є такий символ у сучасної української літератури?
Амеба. Бо абсолютно безструктурна. Я можу говорити, що в нас є чудові поети, прозаїки, есеїсти, але немає української прози, поезії, есеїстки.

 

Ця амеба може еволюціонувати?
Вона поволі нарощує хорди, скелет, м’язи. Може, з цього щось і вийде. Проблема в тому, що вона досі є загородженою. Українські письменники пишуть про те, що є нецікавим, наприклад, у Польщі. Зараз модно критикувати Америку. Але їхні проблеми не випливають із нікчемності. А наші випливають. Світ не цікавиться проблемами слабкості, йому цікаві проблеми потуги, обмеження сили, яка створює кохання. Його не зачіпає відсутність спромоги на кохання. Це нецікаво. Нікому, і нам самим у тому числі.

 

 

Біографічна довідка
Народився 1977-го року у Львові. За освітою — філософ. Працював за спеціальністю та у сфері державного культурного управління. Упродовж останніх двох років – менеджер проектів мистецького об’єднання «Дзиґа» і модератор творчих зустрічей у літературній кав’ярні «Кабінет» у Львові. Автор проекту «Живі голоси».
Лауреат премії ім. Богдана-Ігоря Антонича (2004). Автор поетичних збірок «Видива» (2003), «Рахунок порожнечі» (2005), «Пам’ять і місце» (2009).

 

 

 

Спілкувалася Лілія Хомишинець