Книжковий конкурс: парад імен чи змагання регалій?

Премії – загальноприйнята практика в усьому цивілізованому світі, вони повинні присуджуватися «найкращим із кращих» і формувати суспільну думку, тоді як грошова винагорода лише додає престижу й надихає учасників конкурсу на подальші звершення. Цього року на Львівському форумі видавців уже традиційно було проведено книжковий конкурс, і так само традиційно цей конкурс викликав цілу низку запитань і сумнівів. Запитань про адекватність вибору книжок-переможців, сумнівів у доцільності подібних конкурсів узагалі.

 

Де оригінальність?

У книжковому конкурсі Львівського форуму беруть участь лише книжки, надіслані видавцями, а не відібрані журі. Це й не дивно, адже в журі й без того купа проблем: встигнути за кілька днів до оголошення результатів зібратися, ознайомитися з усіма запропонованими виданнями, обговорити їх і винести свій авторитетний присуд. Така нелюдська працездатність гідна подиву: кожне із восьми малих журі, відібраних за професійною ознакою, оцінює всі книжки, а не лише видані в їхній царині. Тим більше дивує те, що головним критерієм відбору найкращих оголошено «оригінальність, художню, публіцистичну чи наукову цінність і вагомість змісту». Чи й справді ці кількадесят людей читають усі надіслані їм книжки? Навряд чи. А як же тоді можна визначити наукову цінність чи оригінальність того чи іншого тексту?

 

Тим не менш цьогорічне журі таки визначило переможців – це і Гран-прі, і п’ятнадцять «найкращих книжок Форуму», а ще п’ять спеціальних премій, вісім спеціальних відзнак від малих журі та п’ять спеціальних відзнак за «внесок у розвиток» – всього призовий фонд склав 50 000 гривень. Гран-прі дісталося новинці від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» – новому виданню шекспірівського «Гамлета» в перекладі Андруховича й із ілюстраціями Єрка. Цікаво, як воно підпадає під заявлену в першому серед критеріїв оригінальність? До того ж текст уже видавався в «Четверзі» Іздрика… Однак вирішальну роль, очевидно, зіграли висока якість видання й авторитет Малковича, Андруховича і Єрка – три козирні тузи в одній колоді.

 

Тенденції: українське, історичне, канонічне

Стосовно решти відзнак, то їх здобули цілком різні книжки різних видавництв, але й тут можна помітити цікаві тенденції. Погляньмо на списки переможців. Художньої літератури вкрай мало: окрім «Гамлета», це ще масивна антологія Віри Агеєвої «Українська мала проза ХХ століття», «По одному віршу ста поетів» видавництва «Грані-Т», а також відзначені журі журналістів «Діти Гуріна» Толкіна. Дуже оригінальним рішенням, на мою думку, було включити до переможців «Національний атлас України»… Є ще цілих три книжки про Львів, що можна пояснити вдячністю журі до міста, в якому проводиться Форум. Решту переможців годі підозрювати в оригінальності – вони підтверджують одну й ту саму тенденцію: так чи інакше зачіпають історичну або історико-літературну тематику, причому обов’язково українську й майже виключно – «канонічну».

 

Переможцями стали два великі видання на заяложену історичну тематику – чотиритомник про Голодомор від Києво-Могилянської академії та книжка з пафосною назвою «Українська Повстанська Армія: Історія нескорених». Передусім виникає питання: де тут задекларована оригінальність? Чи в цих випадках головним критерієм була «актуальність»? В Україні існує невеликий набір вічно актуальних історичних тем, про які щороку видають десятки й сотні книжок, більшість із яких зроблено на ентузіазмі правдолюбців-українофілів і не містить жодної цінності. Названих видань це не стосується, однак їхня кричуща долученість до історичного мейнстриму змушує замислитися: невже українцям так залежить на тому, щоб вічно ходити по колу «Голодомор – УПА – Мазепа» пригадувати сторінки своєї історії? Це при тому, що регулярно видаються надзвичайно цікаві, професіональні й справді цінні за змістом історичні дослідження – але і журі, й публіку, здається, цікавлять тільки грубі томи на одні й ті самі теми.

 

Крім того, відзначено ще два історико-літературні портрети, що об’єднують цілих чотири класики. Два живі класики – Іван Дзюба й Валерій Шевчук – написали про двох мертвих – Тараса Шевченка й Григорія Сковороду. Зважаючи на авторитет авторів і тематики, ці книжки можна було оголосити переможцями, навіть не розгортаючи. Як бачите, ще одне підтвердження тенденції.

 

Нарешті, «мистецький блок», що теж підпадає під тенденцію: «Козак Мамай» Станіслава Бушака, який отримав аж три різні відзнаки, «Народна ікона на склі» та «Святий Василій Великий в українському мистецтві» Олега Сидора. З останньою книжкою взагалі вийшов курйоз: їй дали відзнаку від малого журі… науковців точних та природничих наук! Мабуть, Василія Великого в українському мистецтві прийнято зображувати дуже точно й природно. А от про «Мамая» ще піде мова далі.

 

Ззовні – красуня, всередині – чудовисько?

Цьогорічний книжковий конкурс швидко став предметом публічної дискусії, що відбулася в стінах Центру польських та європейських студій при Києво-Могилянській академії за участі Віри Агеєвої, Тетяни Дзядевич, Андрія Мокроусова, Ростислава Семківа, Андрія Портнова та ін. Так, Андрій Мокроусов із видавництва «Критика» взагалі не бачить сенсу в таких преміях і вважає, що Львівський форум видавців має займатися справами книжкового ярмарку, а не роздавати нікому не потрібні нагороди. В останньому він частково має рацію: ніякого резонансу, ба навіть помітного вручення нагород, книжковий конкурс не має. А отже, його вельми сумнівна авторитетність походить лише від авторитету самого Форуму. Мокроусов також зізнався, що «Критика» навіть не подавала своїх книжок на конкурс, і не тільки вона. Це означає, що повз журі пройшло відразу декілька претендентів на звання найкращої новинки у галузі гуманітаристики…

 

Що ж, велика частина книжок-переможців дуже гарно і якісно видана, але часом це – єдина їхня чеснота. З цього приводу найбільше критики дісталося «Козаку Мамаю»: попри якісне технічне виконання, у ньому помітно численні хиби змісту, зокрема – ненауковість окремих положень і застарілі концепції, хоча видання й позиціонується як мистецтвознавче. І це попри наявність у журі багатьох визнаних фахівців, які мали б звернути увагу на зміст! Загалом це яскрава тенденція останніх років – вкладати більше праці у форму книжки, а не в її зміст. Частково це пов’язано з наступом електронних технологій: у добу Інтернету значно краще продається книжка, приємна на дотик і люба для очей. Можна також сказати, що це логічно для книжкового форуму – оцінювати книжки, а не тексти. Тільки тоді не варто писати в положеннях, що головними критеріями є оригінальність і цінність змісту, а «якість поліграфічного оформлення не є вирішальною».

 

Де премії?

Андрій Мокроусов озвучив іще одну важливу проблему: в Україні немає поважної, визнаної авторської премії на кшталт Ґонкурівської у Франції чи російського «Нацбесту»… Зрештою, що ми маємо? Вагому в грошовому плані державну Шевченківську премію через обмеженість, «застарілість» і заскарублість вже ніхто не сприймає всерйоз. Є ще «Книга року Бі-Бі-Сі», однак премія в 10 000 гривень – не надто великі гроші. Такого плану конкурсів іще можна нарахувати чимало – мало не кожен часопис, газета, сайт прагнуть заснувати власну нагороду, знаходять під це якісь суми грошей і комусь ці нагороди навіть видають. Але мало хто це помічає.

 

Одна з останніх новин: Віктор Ющенко підписав указ про заснування «Української книжки року». Щорічно присуджуватиметься три премії за видатні досягнення «у галузі художньої літератури, за вагомий внесок у розвиток українознавства, за сприяння у вихованні підростаючого покоління». Це вже навіть не смішно: нашого Президента і в політичному плані мало хто вважає авторитетним, а для сучасних «просунутих» літературолюбів премія під його іменем заздалегідь приречена на провал…

Ігор Самохін