Хто гідний «нобелівки»?

Нобелівська премія є найбільш престижною у світі, а рішення її авторитетного комітету  начебто не прийнято піддавати сумніву ні за яких умов, однак…  9-го жовтня світова громадськість дочекалася чергової сенсації під назвою «лауреат Нобелівської премії з літератури». Експерти знову виправдали скептичні прогнози, надавши знавцям і шанувальникам літератури змогу вдосталь пообговорювати їхню (експертів) традиційну несправедливість.


 

А ви читали ле Клезіо?

Премію отримав – точніше, отримає 10 грудня разом із золотою медаллю й чеком на мільйон євро – француз Жан-Марі Ґюстав ле Клезіо. Офіційно ле Клезіо – «автор нових напрямків, поетичних пригод і чуттєвого екстазу, дослідник сутності людини за межами панівної цивілізації та всередині неї». Ніби випереджаючи закономірний подив читацької публіки, на сайті Нобелівського комітету розмістили опитування: «Чи читали ви щось із творчості цього автора?» Наразі 87 % відповіли заперечно.

 
Утім, це аж ніяк не означає, що таку авторитетну премію знову дали невідомо кому й невідомо за що. Зрештою, не лише на український, а й на російський книжковий ринок доходить далеко не все із шанованого в закордонних колах літературних гурманів чтива. Французи ж навряд чи мають серйозні сумніви щодо постаті ле Клезіо. Новоспечений лауреат народився 1940 року на півдні Франції в родині англійського лікаря та француженки. Здобув гуманітарну освіту. Вже перший його роман «Судовий процес» (1963) мав чудові відгуки у критиків і в підсумку удостоївся премії Теофраста Ренодо, хоча всерйоз претендував на Ґонкурівську. Після цього ле Клезіо випустив іще понад тридцять книжок, серед яких були романи, збірки оповідань, есеїв, переклади. Остання книжка, присвячена Другій світовій війні, побачила світ цього року і зветься «Приспів голоду».

 

Читати Уельбека й Беґбеде – смішно

Ле Клезіо належить до того типу письменників, які замість просиджувати в кабінеті воліють мандрувати світами й викладати свої враження на папері. Навіть місць проживання в нього кілька: Альбукерке в штаті Нью-Мексико, США, рідна Ніцца та не менш рідний – там жили його предки – маленький острів Маврикій у Індійському океані. Велику частину життя ле Клезіо віддав Мексиці. Він досліджував культури індіанських племен, які живуть там (і «за межами цивілізації», й водночас «всередині неї»), писав про них у книжках і видав у своєму перекладі міфи індіанських племен. Серед використовуваних письменником прийомів – сюрреалізм і абсурдизм, техніка «нового роману» й мовні експерименти. Він багато пише про самотність, відчуження, божевілля, не забуваючи при цьому про пригоди й деякі міфічні елементи.

 

Така невтомна й неординарна діяльність не могла лишитися непоміченою. Ще 1994 року часопис «Lire», провівши опитування серед читачів, оголосив Жана-Марі ле Клезіо найвидатнішим із нині живих французьких письменників. У нас натомість із французьких авторів знані тільки Мішель Уельбек й Фредерік Беґбеде, хоча самі французи поблажливо посміюються з цих авторів.


Нобелівським комітетом керує політика?

 

Усе вищесказане ще не дає приводу зітхнути з полегшенням: мовляв, експерти з Нобелівського комітету таки зробили правильний вибір, і ми можемо пишатися новим лауреатом – а відтак активно перекладати його. Власне, перекладати все одно будуть, особливо наші східні сусіди, які давно призвичаїлися до цього блискучого маркетингового ходу: враз нікому раніше не відомий письменник стає популярним і добре продаваним. При цьому байдуже, хто саме отримає премію – на обсяги продажів ім’я не надто вплине. На місці ле Клезіо міг бути будь-хто інший, принаймні десять чи двадцять відомих у світі авторів давно і заслужено претендують на золоту медаль найпочеснішого лауреата (серед них – Салман Рушді, Мілорад Павич та інші). А вручили саме йому. Постає питання: чи варто тут шукати якихось позалітературних чинників?

 

Останні роки надто часто в рішення Нобелівського комітету якимсь чином втручалася політика. Звісно, ніхто не сперечається із вагомістю письменницького доробку Гарольда Пінтера, він давно став живим класиком британської драматургії, однак за дивовижним збігом обставин премію йому дали лише після різких виступів проти війни США в Іраку. Орхан Памук – чудовий турецький автор, який серед багатьох інших міг претендувати на премію, – отримав Нобеля саме тоді, коли для нього виникла «загроза» з боку надто «патріотичного» прошарку його земляків.

 

Є й інший, не менш вагомий позалітературний чинник. Уже давно Нобелівську премію не вручали двічі поспіль письменникам однієї й тієї ж мови. Комітет прагне «розподілити» лауреатів по країнах, аби нікого не образити. У цьому плані премія для Франції визрівала давно, адже востаннє франкомовний письменник здобув цю нагороду ще 1985 року (це був Клод Сімон). Чи то автори у «республіці письменства» позникали кудись, чи їх не хочуть перекладати – невідомо, та відтягувати з премією вже було нікуди: настала черга французів – ось і знайшли ле Клезіо. Зважаючи на таку очевидну й досить давню політику комітету, більш ніж дивно, що критики назагал пророкували нагороду Салманові Рушді, Джонові Апдайку чи Філіпові Роту: після торішньої англомовної лавреатки Доріс Лессінґ сподіватися на їхню перемогу було годі.


 

Чи варто довіряти нобелівцям?

 

Зрештою, чи справді Нобелівська премія відзначає всіх найбільш гідних письменників? Здається, вся її історія, а не тільки приклади останніх років, доводять протилежне. За першу половину ХХ сторіччя майже всі, кого ми нині із захватом читаємо й давно визнали класикою, так і не вдягли на себе золоту медаль шведської академії. Це, зокрема, Джойс, Пруст, Музіль, Толстой, Ібсен, Стріндберґ, Валері, Гарді, Брехт, Фітцджеральд… Натомість здобулися на незаслужену, як декому здається, славу такі собі Джозуе Кардуччі, Рудольф Ейкен, Ґрація Деледда, Фредерік Містраль, Вернер фон Гейденстам…

 

Ще в ті часи премію присуджували (або не присуджували) не лише через невігластво літературних «експертів», але й через цілком конкретні політичні причини. Скажімо, на початку ХХ століття, коли світовою зіркою був Лєв Толстой, шведи відмовили російському дивакові у претензіях на високу честь. На їхню думку, Толстой засудив усі форми цивілізації й пропонував повернутися до примітивних форм життя, а це на той час не могло бути прийнятним. Подейкують, що Хорхе Борхес так і не дочекався нагороди через один епізод у своїй біографії: якось він відвідав Піночета й навіть потис йому руку…

 

Після цих фактів, лише окремих і далеко не єдиних у своєму роді, стає дивно: на чому взагалі засновується авторитет Нобелівської премії? Експерти зі шведської академії давно дискредитували себе чи то як погані знавці літератури, чи то як упереджені політикани, або ж як перше й друге разом. Тепер, якщо вони раптом приймуть рішення на користь Павича або Рота, це буде радше несподіванка, аніж давно очікуване визнання. Неодмінно хтось шукатиме в цьому прихований підтекст і поставить під сумнів вагомість написаного лауреатом, адже критики роблять це із року в рік. Авторитет «нобелівки» передусім у розкрученості й медійності: про жодну іншу премію стільки не пишуть в усіх можливих виданнях у всьому світі. До того ж ця премія буцімто цілком інтернаціональна, а отже, має значення для всього світу, на відміну від Букера чи Ґонкурівської премії. Нарешті – і це, певно, особливо важливо – Нобелівський лауреат здобуває, окрім всесвітнього визнання, ще й дуже немаленьку грошову винагороду. Сума в мільйон євро за кілька романів та оповідань заворожує простого читача й примушує вибудовувати хибні причинно-наслідкові зв’язки: якщо дали стільки грошей, значить було за що. Як варто очікувати, це теж виливається у справи передусім комерційні. Автор, якого нагородили Нобелем, неодмінно починає масово перекладатися іншими мовами, а його наклади сягають астрономічних обсягів. У цьому, до речі, теж можна вбачати політику Нобелівського комітету. Навіщо премія Салманові Рушді, якого (після всіх скандалів) і так без проблем видають і розкуповують у багатьох країнах? А ось, скажімо, Жанові ле Клезіо можна й допомогти, тим паче він із Франції, а до того ж іще й непоганий автор. Швидше за все, непоганий…

 

«Нобелівка» – більше не авторитет, але мати її не завадить

 

Висновок із цього витікає дуже простий і анітрохи не оригінальний: нам варто всього-на-всього змусити себе припинити дивитися на Нобелівську премію надто серйозно. Байдуже, що в неї вкладено стільки грошей, байдуже, що вона всесвітня й тому якимось чином універсальна. Дії Нобелівського комітету надзвичайно далекі від очікуваної позиції безстороннього споглядача-оцінювача, що керується винятково естетичними міркуваннями. Їхній вибір дивовижним чином відбувається на перетині, з одного боку, банальної логіки толерантності, «зрівнялівки» й політзамовлення, та, з іншого боку, чистої й нічим не зумовленої випадковості.

 

Що ж, у такому разі: чому б не стати одним із лауреатів, скажімо, комусь із українських письменників? Працюючи в такому напрямку, як зараз, шведські судді можуть звернути увагу й на нашу країну. По-перше, більш-менш європейці, тобто всілякі європоцентричні упередження не нашкодять. По-друге, премії ще не маємо – історична несправедливість, яку варто виправляти (а комітетчики полюбляють виправляти несправедливості). По-третє, сама країна на складному шляху, прагне до західних цінностей і таке інше. Чом би не дати нам Нобелівську премію? Колись нам і справді можуть присудити виграш у цій «лотереї», а ми будемо тішитись, мов діти. Та навряд чи в перспективі це буде аж так важливо.

                                                                                               

Ігор Самохін