Мистецтво переляку

Ті з вас, шановні читачі, чиє дитинство співпало з часом активного функціонування піонертаборів, напевне що згадають численні страшилки про “чорну труну на коліщатках” та про чорну руку. Вони складались із нав’язливих повторів із постійним підвищенням рівня абстрактного жаху від наближення абсолютного і таємничого зла, невідворотного, як фіззарядка о сьомій ранку. Тоді ви навряд чи знали, що маєте справу з типовим, хоча й примітивним, саспенсом – жанром, який вибудовується навколо таємниці, коли розгадка – наприкінці, а вся дія тримається на емоційній напрузі та тривожному очікуванні. Більшість із нас, дорослих, час від часу не проти полоскотати собі нерви: почитати “Вія” Миколи Гоголя, щось із Стівена Кінга або кримінальну хроніку з газети; подивитись саспенс Хічкока або фільм жахів про повстання механічних людиноподібних павуків-зомбі; послухати Ніка Кейва. Для того, щоб стало СТРАШНО. В літературі – як класичній, так і масовій – за це відповідає ціла низка жанрів, завдання яких – лякати за допомогою специфічних художніх засобів та персонажів.

 

 

Страшна давнина

Витоки тих речей, які нас лякають дотепер, слід шукати в міфології та фольклорі. З усілякими потворами боролися культурні герої, впорядковуючи світ. Демонічні істоти населяли світ, а найбільш агресивні з них уособлювали ті сфери людського досвіду, в які лізти було заборонено, адже вони могли завдати шкоди всьому суспільному ладу. Вони збереглись у чарівних казках, які, якщо їх читати в неадаптованому для дітей вигляді, часто лякають навіть сучасного читача, а в давнину складали живу реальність людського існування.

 

Пізніше, в епоху Середньовіччя, сфера демонології було стратифікована християнством – частково її персонажів перенесли до пекла, або чистилища, але загалом вона утворила сферу чудесного, яка існувала поряд із світом матеріальним, у низовій народній культурі, на маргіналіях середньовічних манускриптів і у криптах середньовічних соборів – там, де закінчувалась упорядкованість і починалась невизначеність. При цьому нечисть була уособленням як жахливого потойбіччя, так і карнавально-сміхового виміру життя, і в другому випадку не несла негативних та руйнівних функції. Обидві іпостасі своєрідно уживались одна з одною, і це позначилось на літературних пам’ятках доби Середньовіччя і на подальшій апробації цих тем світовою літературою – згадаймо лишень нечисть у повістях Миколи Гоголя.

 

Жанром тогочасної літератури, який взаємодіяв зі сферою жахливого уявного, були exempla – моралізаторські “приклади”, історії з життя, які складались проповідниками для того, щоб ефективніше впливати на слухачів. При цьому вони активно використовували адаптований фольклор. У повсякденність персонажів постійно втручалась нечиста сила з її численними поганими витівками: скажімо, неслухняних грішників чорти затягали на той світ — і ці “приклади”, наділені захопливим сюжетом та гумором, не могли не лякати слухачів – адже ця доля була цілком реальною для будь-кого, хто порушував церковні настанови та грішив. Поряд із exempla існували visions – “видіння” або “подорожі” до потойбіччя. “Видіння” фіксують екстраординарну подію – смерть персонажа, його мандри тим світом, повернення до числа живих і докладний переказ побаченого. Найвищий вияв цього жанру – Дантова “Божественна комедія”, а значно пізніше візіонери з’являться в романтичній Англії та згодом у Франції часів Шарля Бодлера, де стануть надбанням наркотичної субкультури та перетворяться на “жахи візіонерів”, що увійдуть як складова до “літератури жахів”.


Романтичні жахи

 

Власне, саме слово “романтичний” виникло в Англії в середині XVII ст., і означало “уявний”, “фантастичний”. Наприкінці ХVІІІ ст. романтизмом називали мистецький напрямок і новий спосіб мислення, що характеризувався граничною цікавістю до сфери суб’єктивного та концентрувався на його ірраціональній, темній стороні – на противагу гармонійним ідеалам класицизму. Романтики, по-перше, відродили цікавість до фольклору та народної культури, по-друге, до напівзабутого тоді Середньовіччя, і по-третє, саме тоді й саме в Англії виникають так звані “чорні романи” з їх зловісною фантастикою, що швидко розвинуться до цілого напрямку і отримають назву “готичних”. Засновником жанру вважається Хорас Уолпол — у 1764 році він пише роман “Замок Отранто” і називає його готичною історією. Також слід згадати творчість Метью Грегорі Льюїса, Анни Радкліф та, звичайно ж, “Франкенштейна” Мері Шеллі. Готичний роман – твір, що тримає читача у стані перманентного страху, роман з елементами надприродних жахів, таємничих пригод, фантастики та містики. У Німеччині до сфери містичного, незрозумілого та жахливого звернулись романтичні казкарі – Ернст Теодор Амадей Гофман та Вільгельм Гауф. У цих казках відчуття страху нагніталось утаємниченою атмосферою, драматичними подіями та персонажами, які походили з фольклору, але наділялися суто негативними та ірраціональними якостями й уособлювали темні сторони людської натури, її невпорядковані психологічні глибини, руйнівні та неконтрольовані потяги і бажання.

 

Творчість Миколи Гоголя належить епосі романтизму, і це визначило появу таких його оповідань та повістей, які апелюють до сфери фольклорного, а також потойбічного і жахливого. Хоча у ряді оповідань “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” нечиста сила співіснує з людиною і загалом контрольована (згадаймо лишень чорта з “Ночі напроти Різдва”), то у повістях “Вій” та “Страшна помста” атмосфера жаху створюється завдяки зустрічі із низовим, потойбічним світом, а зазирати туди – зась! Саме тому “Мало який птах долетить до середини Дніпра”: Дніпро у Гоголя – містична ріка, що подвоює світ та перевертає його у дзеркальному відображенні навиворіт і “ніхто, крім сонця і блакитного неба не дивиться на нього” – ніщо живе не сміє глянути всередину “нижнього” світу. Так само, як і погляд Вія – це фатальна зустріч із неземним злом, абсурдним на невідворотним.

 

 

Пробудження Ктулху

У період з 1765 до 1850 рр. готичний роман був найпопулярнішою книжковою продукцією як в Англії, так і по всій Європі. Остаточно жанр літератури жахів (horror literature) формується в Англії у 1860-х роках. Серед класичних зразків жанру слід назвати “Дракулу” Брема Стокера та “Дивну історію доктора Джекіла та містера Хайда” Роберта Льюїса Стівенсона. Готичний роман почав поділятися на різні під жанри, у тому числі роман жаху, саспенс, історичну готику, коротку повість жаху, сатиру на роман жаху. Також виникає класифікація за тематичними різновидами літератури жаху, які визначаються за присутністю надреальних істот: вампірський роман, роман про перевертня, історії про одержимість демонами та ін. У ХІХ – ХХ ст. оповідання жахів виходять у численних збірках та антологіях, серед найпопулярніших був книжковий серіал “Вампір Варні, або Кривавий бенкет”, що виходив у Лондоні з 1847 року. Кожний розділ цього твору був окремою книгою – загалом вийшло 220 таких книжок.

 

Серед взаємодій літератури жахів з іншими літературними напрямками та жанрами слід згадати психологічні новели Едгара По та Амброза Бірса – пізніше ця лінія виведе на синтез психологічного детективу та саспенсу, який називатиметься трилер.

 

Сфера чудесного та демонічного, так само, як і європейський романтизм, вплинули на російських символістів та поетів Срібного віку. А звідси вже пряма дорога до “Майстра і Маргарити” Михайла Булгакова. Жахи з глибин підсвідомості та сновидінь витягали сюрреалісти. Всесвітньо відомим є роман “Голем” австрійського експресіоніста Густава Майнрінка та творчість Франца Кафки.

 

В Америці становленню жанру посприяв журнал “Weird Tales”, заснований 1923 року, де вперше почали друкуватись твори Лавкрафта (які утворили піджанр за назвою “лавкрафтівські жахи”, в яких, до речі, актуалізувався загальновідомий зараз демон Ктулху), а також Кларка Ештона Сміта та Роберта Блоха.

 

В Америці література жахів активно розвивається як жанр популярної літератури, і при цьому часто відходить від сфери образності, використовуючи ряд безпрограшних прийомів, які безпосередньо впливають на нервову систему читачів таким чином, що вся попередня готична традиція видається на цьому тлі наївними та не дуже страшними оповідками. Королем сучасного гостросюжетного хоррору, безперечно, є Стівен Кінг. Паралельно розвиваються страшні піджанри детективів, трилерів, фантастики. А оскільки подібна літературна традиція завжди тяжіла до унаочненні та візуалізації, то до розкриття теми активно долучився кінематограф.

 

На початок століття ХХІ ми продовжуємо лякатись страшних оповідок, особливо розказаних у повній темряві таємничим голосом – тут і “чорна труна на коліщатках” видасться цілком реальною. Хоча зараз для більшості з нас це – лише вигадка, та, за визначенням дослідника літератури жахів Едмунда Берка, “жодне з почуттів не здатне позбавити наш мозок тверезості та дієздатності на такому рівні, як це може зробити страх”.

 

Головне – не забудьте вчасно ввімкнути світло.

Мирослава Сапко