Дракони і лицарі сучасної української прози для дітей

Ще чотири-п’ять років тому за огляд сучасної української літератури для дітей міг узятися аж ніяк не критик — хіба тільки фантаст… І ось нарешті сталося: ситуація, на щастя, змінилася так, що навіть зібралося достатньо матеріалу, аби написати аналітику. Історія української дитячої книжки сама по собі дуже схожа на казку: то звідкілясь візьметься й покриє усе темним плащем лихий пан Морок, то знову беруть гору Сонячні Зайчики.

 

ЯК ПАН МОРОК НАКРИВ ДИТЯЧІ КНИЖКИ

Усі ми пам’ятаємо, як десь на початку дев’яностих років українське книговидання скотилося у прірву глибокої кризи. Тоді ж на вітчизняний ринок навалою, подібною до татаро‑монгольського нашестя, ринулася дешева російська книжка. Сумні та прикрі часи — що й казати. Проте для української дитячої літератури вони були вдвічі прикрішими та сумнішими, ніж для галузі в цілому. Бо негатив ситуації не вичерпувався банальним браком коштів.
По-перше, з літературного обігу одночасно вийшов знач­ний пласт доробку попередніх років — усе це жовтенятсько-піонерське розмаїття враз із ідеологічних причин зникло. Натомість заміщення за рахунок відкриття й перевідкриття діаспорних і «розстріляних» авторів не відбулося — на це не стало коштів, і багато визначних імен і досі лишаються невідкритими чи забутими.
По-друге, славний цех дитячих українських радянських письменників раптом розгубився: а про що і як писати теперішній дітлашні? Писати ж треба було вже інакше. Багато хто не зміг адаптуватися до нових творчих умов — і вийшов із літпроцесу.
А далі сталося найстрашніше — почали вмирати старенькі (й не дуже) класики: на зламі століть від нас пішли Я. Стельмах, А. Давидов, В. Кава, А. Костецький, Д. Білоус, М. Вінграновський…
І якщо поезія для дітей у таких умовах хоч якось та животіла, то поступ дитячо-підліткової прози просто зупинився, мов незаведений годинник.

 

ЛИЦАРІ З КРАЇНИ СОНЯЧНИХ ЗАЙЧИКІВ

На наше щастя, козацькому роду нема переводу, і всі чутки про смерть української дитячої літератури виявилися перебільшеними. Вона таки вирвалася на волю із хижих лап пана Морока, бо на захист Сонячних Зайчиків стали лицарі — українські видавці та письменники.
Більшість великих і відомих дитячих видавництв — «Веселка», «Школа», «Видавництво Старого Лева», «Навчальна книга — Богдан», «Ранок» — чомусь перепрофілювалися на видання перекладної літератури чи перевидання класики (також справа потрібна та корисна). Але ж без нових, «свіжих» творів сучасних письменників української дитячої літератури просто не буде!
А за цим була затримка. Адже часом книжки для дітей, зокрема й дебютні (інколи за підтримки меценатів), спорадично видають «недитячі» видавництва, що теж, звісно, добре, — проте ці видання далеко не завжди доходять до широкого читача. Книгарні неохоче беруть таку «неформатну» продукцію, а видавництва через проблеми з реалізацією бояться братися за серію — коло замикається.
Коли мова заходить про успішні дитячі видавництва, то першим на гадку спадає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Проте його козир — книжки для розглядання. Ошатні, дорогі — зображень дуже багато, а ось тексту мало. Тож коли у 2003 році видавництво «Зелений пес» вирішило виготовляти книжки іншого спрямування — для читання, то можна сказати, що стався прорив. Тоді з’явилися дві, нині дуже потужні, дитячі серії — «Для тих, хто не любить читати» й «Під партою». Вперше ми отримали концептуально продумані серії пригодницьких і розважальних видань для дітей саме українських, часто ще малознаних письменників.
…То був переломний рік — хтось щось почав трохи робити, і раптом справи пішли. Наступні роки закріпили цей поступ. І наразі, хоча стан справ далеко не ідеальний, все ж відбувається повільне зростання — і кількості книжок, і якості творів.
Услід за «Зеленим псом» форматні серії відкрили й активно поповнюють їх новими книгами інші видавництва — «Теза» («Пригодницька бібліотека») і «Видавець Вадим Карпенко» («Місто Пригод»).
Порадували вдалі дебюти: Марина Муляр, Олександр Дерманський, Юрій Нікітінський, Ніна Воскресенська, Тетяна Парнюк, Аліна Болото… Тобто в дитячу літературу нарешті прийшли молоді люди, над якими не тяжіють страшні примари соцреалізму. Пишуть вони для читачів, які лише на 15‑20 років молодші за них (це навіть не для власних дітей, а для молодших братів-сестер чи племінників) — така незначна вікова межа допомагає молодим письменникам легко порозумітися зі своєю аудиторією.
Потім після кількарічної мовчанки новими книжками озвалося досвідчене покоління дитячих письменників. Всеволод Нестайко опублікував «Чарівні окуляри» та кількома повістями доповнив серію «Пригоди в Лісовій школі». Дві книжки поспіль подарувала своїм читачам Леся Вороніна. Презентували купу повістей Юрій Ячейкін, Галина Малик…
Та особливо радісно забилося від приємного передчуття серце книголюбів, коли в дитячу літературу почали приходити професіонали з інших галузей літератури. Кілька різножанрових книжок подарувало юним читачам подружжя Дяченків: фантастичну дилогію про пригоди Ліни та Королівство, ліричну казку «Габріель і сталевий лісоруб», пародію на детектив «Пригоди Марійки Михайлової». Сергій Іванюк, нині головний редактор «Однокласника» і викладач Києво-Могилянської академії, презентував власну фантастичну повість «Лісом, небом, водою» під псевдонімом Сергій Оксеник. Остаточно закріпила за собою звання «дитячого письменника» поетка та літературознавець Марина Павленко. Знову повернулася в дитячу літературу львівська мисткиня‑містикиня Галина Пагутяк. Навіть скандальний Юрій Винничук — і той не втримався та написав казку про пригоди поросятка для видавництва Івана Малковича.

ЗНАЙОМТЕСЯ: НАШІ ДРАКОНИ

 

І все ж проблем у царині дитячої літератури та книговидання — хоч греблю гати. Коротко окреслимо їх, щоб мати принаймні якесь уявлення про тих драконів, із якими доведеться битися нашим світлим лицарям.
Найстрашніший дракон на шляху української книжкової галузі — це книгорозповсюдження. Точніше, його відсутність. І якщо профільні дитячі видавництва ще дають собі якось раду, то та дитяча книжка, що вийшла в якомусь маленькому провінційному видавництві, ризикує так і не дійти до читача.
Ідемо далі. Сьо­годні увага дітей до книжки дуже незначна  — зникла культура читання. Та й книжки є не для всіх. Українською книгою охоплено лише вузький віковий прошарок читацької аудиторії. Вже маємо достатньо книжок для читачів 9‑12 років. Проте і малюки, які тільки опановують читання, і підлітки чомусь позбавлені письменницької уваги. Але якщо першокласники ще так-сяк можуть вчитися читати й на народних казках, яких перевидається доволі, то юнацтво за «Ріпку» й «Колобка» вже не засадиш. Поки що ситуацію рятує перекладна пригодницька класика, але що буде далі? Володимир Брискін, директор «Тези», коментуючи проект Руслани та подружжя Дяченків «Дика енергія», зазначив: «Спокусити тінейджера-нечитача прочитати одну гарну книжку не так уже й важко. Проблема в тому, як забезпечити його цікавою книжковою продукцією».
Утім і лицарі не без гріха. Найперший недолік — низький рівень мовної культури. Це й дещо кульгава стилістика, й звичайна недовичитка коректури. Друга проблема сучасної української прози для дітей — це жанрове одноманіття. За кілька останніх років було написано чимало чудових казково-фантастичних творів: про пригоди в космосі, у паралельному світі, у далекому майбутньому тощо. Проте зникли з літературного процесу інші важливі жанри: шкільна повість, історії про перше кохання, детективні пригоди, історична белетристика, твори про природу (і пригодницькі, і науково-популярні…) Тож перед тим як боротися з драконами, варто було б списи заточити і домовитися, хто куди битиме.

 

СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ І ЛЮСТЕРКО ДЛЯ ВОРОЖІННЯ

 

А тепер візьмімо чарівне люстерко та спробуймо зазирнути в майбутнє.
Спочатку проступають літературні конкурси. Вони завжди були добрим стимулом літпроцесу. Серед лауреатів «дорослих» конкурсів на кшталт «Коронації слова» частенько доводиться бачити прізвища дитячих письменників. Та головне, що нарешті з’явилися власне конкурси творів для дітей. Уже вдруге проходить Міжнародний конкурс творів для дітей «Портал» (його проводить ряд українських видавництв спільно з Асамблеєю фантастів), а нещодавно розпочався Конкурс на кращу дитячу повість (спільний проект видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та радіопередачі «Твій друг — книга»). Отже, за рік-два в українській літературі гарантовано мають постати нові автори та їхні якісні (бо вже пройшли крізь терни журі) твори.
Потім на поверхні дзеркальця видніється ще одна гарна звістка. Протягом останніх чотирьох років на наших ятках з’явилося багато цікавих перекладів — вперше українською заговорили і такі корифеї, як М. Ґріпе, Т. Гауґен, Є. Кнутсон, К. Нестілґер, У. Ле Ґуїн, і «свіжі бестселери» з Європи — повісті Дж. Стронга, П. Маара, К. Функе, Гагерупа, Ю. Ґордера, П. Стюарта, Й. Колфера… Таким чином, наші письменники теж мають, що читати, і поволі долучаються до досвіду своїх зарубіжних колег. Паралельно пройшла хвиля перевидань української класики — після багатьох років мовчання до нас знову прийшли В. Королів-Старий, С. Васильченко, В. Винниченко, М. Пригара, О. Іваненко, В. Близнець, Я. Стельмах… Це дуже стимулює творчий процес.
Знову зазираємо в наше люстерко і бачимо, що без фахового осмислення поступу не буває. Для молодого автора так важливо прочитати хоч якусь рецензію на свій дебют! Кілька років такого аналітичного органу не було зовсім. Але зараз поволі формується нове покоління українських критиків — і вже «Друг читача», «КК+», «Книжник-rewiew», «Слово Просвіти» й інші періодичні видання регулярно (!) друкують рецензії, відгуки на дитячі книжки й інтерв’ю з дитячими письменниками. Навіть на семінарах для молодих письменників, які щорічно проводить НСПУ, вже з’явилася секція дитячої літератури. А на квітень 2007 року у Львові уперше заплановано проведення міжнародного наукового симпозіуму з дитячої літератури.
І найяскравіше видиво: ми й досі пам’ятаємо дитячий книжковий ярмарок в Українському домі на початку червня! Тепер видавці та покупці отримали чудове місце для зустрічі та діалогу.
Тож наше чарівне люстерко аж ніяк не бреше — в української дитячої літератури таки добрі перспективи.

Зоя ЖУК.