2012-й – рік протестів і пряників?

Коли влада набирає нездорової форми, інтелігенція усіма можливими способами висловлює протест проти неї. Я не тільки про українських літераторів, хоча і про них теж. Так, виступи митців проти влади не вщухають у Росії, і ці протести мають не тільки вуличний характер, вони відбуваються на мистецькій території. Наприклад, письменниця Маша Ґессен відмовилася від інсценізації свого роману московським «Театром націй» через те, що його художній керівник знімається в агітаційному ролику для Путіна. В Україні ж із початком року також побільшало протестів проти влади. І якщо минулого року владна верхівка удавала, що цього немає, то цього року почала огризатися. Як ви здогадуєтеся, рік розпочався жвавенько, із батога і пряника.

 

Скандал №1. Юрія Винничука звинуватили в порнографії та спробі повалити чинну владу

Акція до дня народження Леопольда фон Захер-Мазоха, на якій Винничук читав вірш  «Убий підараса»

Усе було як в старі радянські часи. Товариш Бондаренко прийшов на Ніч Еротичної Поезії на книжковій виставці та зібрав компромат на Юрія Винничука. Ну, правду сказати, на заході із такою назвою компромат можна зібрати було на будь-кого з учасників, але  юні дівчата з еротичними, чи навіть порнографічними віршами – це зовсім не те, що треба нашому товаришеві. А потрібен йому був саме розголос. Юрко Винничук – акула сучасного літературного процесу і до того ж успішний містифікатор – це те, що треба. Володимир Бондаренко пішов до комуніста, відомого своєю боротьбою із порнографією (одна порноакторка із Півдня України, кажуть, досі від нього переховується). І народний депутат Леонід Грач, який офіційно в опозиції до влади (бо комуніст) перейнявся віршованим поваленням влади і поширенням порнопоезії. Чесно кажучи, на місці народного опозиційного депутата, я не стала би переживати через повалення тієї влади, до якої я в опозиції, але Грач вирішив інакше. Він звернувся до Генпрокуратури. Генпрокуратура відповіла комуністові: «Перевірку наведених у зверненні доводів доручено прокурору Львівської області та Національній експертній комісії України з питань захисту суспільної моралі, які повідомлять Вас про її результати».
Ця вся історія розділила людей на два табори – ті, хто «за» Винничука, і ті, хто проти. Наприклад, до депутатського звернення була додана думка лауреата Шевченківської премії, письменника Романа Іваничука: «Мені, досвідченому в житті, жінках і сексі чоловіку, гидко читати… відверто брудні порнографічні екзерсиси Винничука…Начитавшись такого, і жінки не захочеш. Автор, може, психічно, хворий…». З іншого боку, Винничука підтримав український ПЕН-клуб, а також екс-міністр культури, режисер Василь Вовкун: «Якщо реагувати на мистецтво так, як це роблять в Україні, то варто було б спочатку засудити весь модернізм і всі напрямки мистецтва ХХ століття, – обурюється Вовкун. – Я не можу сказати, що сприймаю всіх художників та авторів, але це справа смаку. У 30-х роках був епатажний письменник-футурист Михайль Семенко, який закликав спалювати Шевченків «Кобзар». Його акт був футуристичним перформенсом. Італійський футуризм підтримував війни як чистилище. Теж крамола». О! Згадка про 30-ті – невипадкова, бо коли політикум почитає полювання на відьом, то страждає в першу чергу інтеліґенція. Ви пам’ятаєте, чим це закінчилося для Семенка та решти хлопців у 37-му році.
Продовжимо список команди підтримки. Ще один колишній міністр – Юрій Луценко – повісив вірш Винничука «Убий підараса», який і став основним приводом цих розборок, у себе в камері: «Передай Винничуку мій респект, – пише Луценко в листі Олесеві Донію. –  Я якось пропустив його вірша. Дякуючи рекламній кампанії, – прочитав. Тепер текст висить у моїй камері поверх «правил поведінки в Лук’янівському СІЗО».
Інакше кажучи, славнозвісний вірш і сам Винничук стали таким собі водорозділом між двома таборами. А ця технологія поділу людей, дозволю собі вам нагадати, досить стара. Згадайте хоч би поділ українців за мовною ознакою, поділ на Схід і Захід. Вибирають дражливу тему і з нею працюють. Але з порнографією це вдалося погано – принаймні я не чула, щоб на Сході України почали говорити про те, що всі львів’яни пишуть порнографію. Зате цей хід спрацював як вдала піар-кампанія для Винничука та книжки «НЕП», яка містить його творчість, а вірш «Убий підараса» тільки на порталі «Друг Читача» прочитали понад 60 тисяч людей.
Закінчилося тим, що до Винничука додому прийшли міліціонери і зажадали письмових пояснень із приводу його вірша, письменник і пояснив усе письмово – це література, наявність порнографії в літературі довести важко. А хто в прокуратурі розуміється на літературі? Правильно. Минулого року вже осоромилися з нападками на Матіос. Не допомогла і горезвісна Комісія із захисту суспільної моралі: «Оскільки залучені до Вашого листа віршовані тексти, в одному з яких згадується Юрій Винничук, не є друкованою продукцію, а як зазначається у листі, виголошені громадянином Винничуком Ю.П. у його виступі на вечорі «Ніч Еротичної Поезії» в рамках книжкової ярмарки «Медвін», проведення експертного дослідження та надання висновку з порушеного у зверненні питання, а також правомірності дій Винничука Ю.П. як особи, що виголосила згадані тексти, є поза межами Національної комісії», – вказано в офіційній відповіді комісії. Тобто, там або не знають, що цей вірш опубліковано в Інтернеті, або просто не хочуть займатися цією справою. Тому, може, все це і не закінчилося: Бондаренко обіцяє продовжити писання доносів, ой, перепрошую – звернень.

Скандал №2 – кандидатуру Бориса Олійника подано на Нобелівську премію

У минулорічному огляді жовтня я писала, що в Бориса Олійника немає шансів на Нобеля та проаналізувала один з його віршів. Тоді тільки почалися розмови про можливість подання його кандидатури та таку поважну нагороду. І от у січні це сталося, та одразу з’явилося купу думок про те, кого ж варто висувати на Нобелівку.
Але все по черзі. Сусідня Білорусь подала до Швеції кандидатуру Володимира Некляєва – поета, що потерпає від режиму Лукашенка, сидить у в’язниці тільки через те, що балатувався в Президенти. А що в нас? На Нобелівську премію подаємо людину, яка не те, що лояльна до влади, а навіть ностальгує за Радянським Союзом. Ось кілька фактів на підтвердження. По-перше, Борис Олійник в дружніх стосунках з радником Президента України Ганною Герман і навіть високо оцінив її книжку «Червона Атлантида», а по-друге… Тут найкраще прокоментував наш герой Юрій Винничук: «Борис Олійник досі тримається старих радянських поглядів, сумує за Радянським Союзом і вважає Горбачова Іудою. 2010 року в Росії вийшла книжка «Іуда.Анатомія зради». Її писали троє авторів — Олійник, Павлов і Рижков. У цій книжці вони паплюжать Горбачова за те, що він розвалив Радянський Союз. У Європі Горбачова шанують, вважають авторитетною людиною, досі запрошують читати лекції і виступати на конференціях. Людина, яка написала таку книжку, ніколи в житті не отримає Нобелівської премії». Хочеться додати, що ця книжка зокрема направлена проти Нобелівського лауреата, яким є Горбачов (1990, Нобелівська премія миру), і приєднатися до висновку Винничука.
Є, щоправда, й інші думки, зокрема про те, що Олійник, як людина високоморальна, заслуговує на високу відзнаку. Приклади високопієтетних похвал можете почитати на сайті Бориса Олійника, який завівся у нього з нагоди такої пильної уваги до його персони. І ще одне домашнє завдання – візьміть навмання будь-який вірш Олійника і запишіть його так, щоб зникла рима. Що залишиться? У тому то й справа, що нічого.
Коли щось критикуєш, то потрібно мати альтернативу. Українські письменники стали шукати серед своєї братії того, хто би міг стати гідним номінантом на Нобеля. Багато хто називав ім’я Ліни Костенко (яку вже подавали років десять тому), Валерія Шевчука і Василя Герасим’юка. Але найчастіше, як на моє враження, зринало ім’я Василя Голобородька і тільки Оксана Забужко обґрунтувала цю пропозицію: «Якби подали, скажімо, Василя Голобородька, я б сказала – «браво». Але його зараз в Україні ніхто не знає, крім жменьки «просунутих» шанувальників поезії, бо в нас знають переважно тих, кого радянська влада офіційно визнала і ввела в підручники. А Василь Голобородько, у 1970-ті звідусюди вигнаний за «неблагонадійність» і 20 років недрукований, здається, як жив у робітничому гуртожитку в Луганську, так і досі там живе», – міркує Забужко (ні – заперечу я – уже не в гуртожитку – у квартирі).  «Перша його англомовна збірка, – продовжує Забужко, – вийшла ще в 1991 році й мала успіх. Відтоді його запрошують на всі світові поетичні фестивалі, він включений у більшість навчальних поетичних антологій світу, має на своєму рахунку чимало міжнародних премій. Остання, якщо не помиляюся, – в Італії на книжковому ярмарку за дитячу книжку «Віршів повна рукавичка» (2011 – прим.ред.). Тобто в нього, на відміну від Бориса Олійника, є цілком гідне «нобелівське резюме». Якби номінували його, шанси теж були б не дуже великі, але принаймні якісь були б – а головне, Україна не виглядала б таким третьосвітнім чудовиськом».
Тож, залишається сподіватися, що наступного року буде ще одне подання з новим прізвищем. Нагадаю, що вносити пропозиції в галузі літератури мають не тільки ті організації, що отримали запрошення від Нобелівського комітету. На сайті Нобелівської премії зазначено, що це можуть бути:
1. Члени Шведської академії та інших академій, інститутів і товариств, які схожі на неї структурою та цілями;
2. Професори літератури та лінгвістики в університетах та коледжах;
3. Попередні лауреати Нобелівської премії в галузі літератури;
4. Президенти об’єднань авторів, які є представниками літературного виробництва у своїх країнах.
Власне, у мене надія на професорів літератури – хто, як не вони могли би просувати авторів, творчість яких досліджують, та й свої дослідження заразом.

Скандал №3. Леся Воронина відмовилася від премії, яку їй передумали давати

Тільки-но з’явилася інформація про те, що письменниця Леся Воронина і художниця Катерина Штанко отримали президентську премію «Українська книжка року» за книгу «Сни Ганса Християна», як вони від премії відмовилися. Причина проста – не можна приймати державну премію, коли в країні вража влада. «Ми вирішили, що прийняти цю премію не можемо, – говорить Воронина, – бо не поділяємо політику влади, зокрема й у гуманітарній сфері. Також не збираємося миритися з тією вакханалією, яку вони затіяли зі ЗМІ, музеями, вишами та школами. Видавництво від перемоги не відмовилося. Але мою думку поважає, тому це ніяк не вплине на наші стосунки. «Грані-Т» подали мою книжку на конкурс три роки тому. Я про це нічого не знала. Очевидно, конкурс з того часу заморозили. Абсурд ситуації у тому, що премію «Книжка року» присуджували виданням, які з’явилися за три роки. Моя книжка вийшла 2009-го». До речі, премія складає не мало не багато – 100 тисяч гривень (половину авторам, половину видавництву). Пам’ятаєте п’єсу Карпенка-Карого «Сто тисяч» про махінації з грошима? Щось подібне відбулося і тут.

Раптом Ганна Герман (відчуваєте, що це просто-таки ключова фігура наших оглядів?) заявила: «Щоби відмовитись від премії, треба насамперед її мати, треба щоб Президент її присудив. Президент не присуджував  жодної премії в галузі літератури поки що цього року», – прокоментувала Радник Президента України Ганна Герман. Коментар стосується не тільки «Української книжки року», але й натякає на Шевченківську премію, яку теж затверджує президент. Герман сказала, що ідуть дебати щодо конкурсу і підбиття підсумків ще не було. «Тим, хто відмовляється від неіснуючої премії, то я з цього приводу можу лише посміхнутися та побажати їм добрих успіхів у творчості», – додала Г.Герман.
Звідки з’явилося перше повідомлення про переможців зараз годі й з’ясовувати, та і особливо не треба: і так ясно, що нас «взули». А хто до цього причетний? Рекомендую уважно ознайомитися зі списком членів журі на сайті Rada.gov.ua.

.

Скандал №4. Юрію Андруховичу «виписали» «Золоту бульку»

Експерти «ЛітАкценту року – 2011» оголосили результати книжкового рейтингу. Переможцем у номінації «Художня література» став Юрій Щербак, а не Тарас Антипович, який номінувався на ряд премій 2011 року і жодної не отримав: усе якось вибирають старших авторів. Але найбільше прогриміла антипремія «Золота булька», яку призначили Юрію Андруховичу. Треба сказати, що читачі по соцмережах обурилися, а Юрій Андрухович, ясна справа, на вручення не прийшов. Професор Володимир Панченко попередньо готував нас усіх до «важкого удару», пояснюючи, чому «Лексикон інтимних міст» – книга невдала. «…Йому завадили три речі. По-перше, він загнав себе в рамки: 111 міст на всі букви абетки. Зрозуміло, що в нього нема достатньо історій, аби розповісти про стільки міст. Вдалі есеї про Варшаву, Львів, Вроцлав – міста, з якими у нього був роман, але, на жаль, таких міст небагато. По-друге, ця книжка продовжує традицію самозакоханості й егоцентризму його останнього роману «Таємниця». Він більше розповідає про себе в містах, а не про міста. А про себе він й так все розповів у попередньому романі. По-третє, Юрій Андрухович трохи загрався, вже забув, що йому за 50. Коли йому нема чого розповісти, як в оповіді про Берн, він починає епатувати. У «Рекреаціях» 20 років тому він дивував читачів полуничкою. Але в такому віці полуничка прокисла – чим далі, тим гірше». Що ж, фанатам Патріарха залишилося або ридати, або випускати жовч на вручителів «Золотої бульки». Хочу підкреслити слово «золота» – не в кожного письменника є шанс отримати навіть цю антинагороду. Тож, сильно переживати з цього приводу не варто, хіба трохи задуматися.

.

Скандал № 5. Шевченківська премія – чому не для FEMEN?

Лауреатами премії в галузі літератури оголошено поета Петра Мідянку за збірку 2010 року «Луйтра в небо» та Володимира Рутківського за історичну трилогію для дітей «Джури» 2007-2010 рр. Від премії ніхто не відмовлявся, а Рутківський навіть пообіцяв покласти гроші, а це 260 тисяч гривень, на депозит, а на отримані відсотки заснувати премію за твори для дітей. Проте скандал нагрянув з іншого боку, тобто скандальчик. Активістка громадської організації FEMEN Олександра Шевченко заявила: «FEMEN популяризує Кобзаря краще, ніж Міністерство культури України. Враховуючи кількість моїх фото з витатуйованим під цицьками уривком з «Якби ви знали, паничі» Тараса Григоровича, вважаю доречним вимагати від комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка врахувати цей факт під час розподілу премій 2012 року. Свіже підтвердження цьому – перемога у номінації Excellence (Досконалість) на старійшому американському прес-фото конкурсі ROY International».

Як бачите, кожен по-різному сприймає найвищу українську премію. Для когось – це справа всього життя, а для когось – напівоголена фотосесія.

Поповнення в рядах НСПУ

Днями у Національну спілку письменників України було прийнято відразу 47 (!) письменників, і це попри те, що НСПУ багато хто називає застарілою та неадекватною часові організацією. Можливо, письменників приваблюють членські можливості і документи, щоб було що показати міліції у якомусь крайньому випадку, але я не можу навіть собі пояснити, що там робитиме Юрко Позаяк чи Володимир Єшкілєв? І чому Дмитра Дроздовського подають у загальному списку, а не в списку молодих авторів, тоді коли він молодший за Вано Крюгера, якого зарахували до молодняка. Тож, не тільки список виглядає дещо недбало, але й нові члени дивують. Невже комісія, що приймала Вано Крюгера, настільки прогресивна, щоб узяти до своїх лав такого «чорнушного» поета і некрокомуніста, як він сам себе називає. Словом, усе це виглядає трохи підозріло, тому, думаю, на нас чекають сюрпризи.

Митці проти 23 лютого, або «Викинь совок зі своєї голови»

Від премій відмовляються все якось літератори, а от проти радянських свят протестують різношерсні митці. 23 лютого Facebook, ну, просто гудів критикою так званого «Дня Защітніка Отчізни», і можна собі уявити, що буде 8 березня. Щодо «чоловічого» або «мілітарного» свята було оприлюднене відеозвернення, у якому закликають відмовитися від радянських свят та нагадують, що день збройних сил – 6 грудня. Письменників на відео представляють Юрій Винничук та Артем Полежака.
Залишилось додати, що з початком року вже встигло вийти кілька непересічних романів – «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» Андрія Куркова і до того ж одразу російською та українською мовами та «Голова Якова» Любка Дереша, який 5 років поспіль мовчав. Тож, у вас є шанс випередити критиків та прочитати ці тексти раніше за них і скласти свою неупереджену думку. І може, ці книги колись доїдуть до карпатських сіл, куди мають пустити так звані бібліобуси, бібліотеки на колесах, якщо, звичайно прем’єр-міністр Азаров не передумає. Тож, чуже читайте і свого писати не забувайте.

Любов Якимчук