Шевченківська премія – іноземцю. Виняток чи закономірність?

Вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка вважається подією номер один в українських мистецьких колах. Заснована у травні 1961 року, нагорода покликана вшанувати найвидатніші твори літератури й мистецтва. Незважаючи на діаметрально протилежні думки щодо її доцільності, ця творча відзнака має незаперечний авторитет в Україні й в усьому світі. Тим більше дивно, що премію імені одного з найбільших українських патріотів вручають іноземцям. Чи – зовсім не дивно, а закономірно?

 
Трохи історії

Щороку 9 березня Шевченківський комітет нагороджує діячів української культури в таких номінаціях: художня література, науково-критична та документальна література, музика, образотворче мистецтво, сценічне та екранне мистецтво.
За час існування встигла змінитись як назва премії( від просто “Премії імені Шевченка” до “Національної премії України…”), так і грошовий її еквівалент (від 2 500 радянських карбованців до 100 000 українських гривень). Та й список лауреатів премії завжди був досить строкатим. У галузі літератури  першими нагороду отримали такі метри як Олесь Гончар, Павло Тичина, Платон Майборода. Крім них, у лауреатах встигли “походити” навіть Микита Хрущов ─ за видатну громадсько-політичну  діяльність в УРСР, а також “Штірліц” В’ячеслав Тихонов ─ за текст від автора в кінофільмі за книгою Л. Брежнєва. Хрущов нагороду отримати не встиг, бо до часу вручення покинув політичну арену.
Росіянин Тихонов – не єдиний іноземець, що був представлений до здобуття нагороди. У різні роки премією відзначено одного з видатних західних радянологів Роберта Конквеста, публіциста Романа Рахманного, мистецтвознавця і мовознавця Юрія Шевельова (Шереха), російського композитора Дмитра Шостаковича. Минулого, 2007 року список номінантів також ряснів інших країн. До здобуття нагороди, зокрема у галузі літератури, були запропоновані: Віра Селянська (Вовк) ─ представниця української діаспори в Бразилії, грузин з українським громадянством Рауль Чілачава, поляк Остап Лапський, громадянин США та Британії Раймонд Турконяк, громадянин Ізраїлю Мойсей Фішбейн. Зупинимось на останніх трьох особистостях, адже  саме вони увійшли до  фінального списку претендентів на премію. 

Мойсей Фішбейн: “Я знаю, що таке втратити Україну і що таке знову її здобути”   

Єврея Мойсея Фішбейна можна назвати свідомим українцем без будь–яких перебільшень. Дійсно справляє враження те, як цей колоритний чоловік декламує свої поетичні твори. Пан Мойсей, як і багато його сучасників, зазнав непростої долі українського дисидента.
Уродженець Чернівців, у 1976 році письменник був змушений емігрувати до Ізраїлю через те, що не погодився на співпрацю з “органами”. Покидаючи Україну, уже не думав, що колись зможе повернутися.
Надія з’явилася з початком “перебудови”. Тоді був написаний перший вірш після десятилітнього мовчання, тоді ж (у 1989 році) відбувся перший візит до України, який повторювався потім щороку з єдиною метою: повернутись назавжди. Бо поза батьківщиною, як зізнається в одному з інтерв’ю, жив лише фізично. Мрія здійснилася у 2003 році, та разом із тим прийшло розчарування. Гнітила думка про те, що навіть після отримання довгоочікуваного суверенітету Україна не стала справді незалежною, досі не здобула поважного статусу у світовій спільноті.
Але пан Мойсей будь–що вірить у те, що наша держава стане однією з найблискучіших у Європі. На закиди щодо неукраїнського громадянства відповідає: “Я український поет. І більший громадянин України, ніж багато хто з тих, хто має в кишені українського паспорта”.
Своїм життям і творчістю (серед останніх творів – збірка “Аферизми”, книга “Ранній рай”) член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені В.Стуса, один з найпотужніших сучасних поетів Мойсей Фішбейн досяг заслуженого визнання – цьогоріч журнал „Сучасність”, чиєї відзнаки він також удостоєний, представив його в кандидати на здобуття Шевченківської премії.

Раймонд (Рафаїл) Турконяк: “Ця книга дійсно вартує такої нагороди”

Народжений у Англії, проживши більшу частину життя в Німеччині, США та Італії, отець Рафаїл Турконяк вважає себе львів’янином, оскільки мешкає у місті Лева уже більше 15 років. Архімандрит, доктор греко-католицької церкви, він 30 років свого життя присвятив перекладу Острозької Біблії сучасною українською мовою.
Почалася ця історія 1973 року, коли голова УГКЦ звернувся до молодого церковнослужителя Рафаїла, який вивчав тоді святу науку в Римі, із пропозицією перекласти Святе Письмо Острозької Біблії українською мовою. Острозька Біблія – унікальна пам’ятка української культури, перше повне видання Святого Писання церковнослов’янською мовою. Після деяких вагань отець Рафаїл, знаючи церковнослов’янську, грецьку, латину (а загалом він володіє більш ніж десятьма мовами), вирішив взятися за цю роботу.
     Переклад був розпочатий із того, що Турконяк придбав в Оксфорді мікрофільм із текстом Святого Письма Острозької Біблії і почав переписувати старослов’янський текст власноруч у численні зошити. Так само був переписаний і весь грецький текст, після чого він створив спеціальний шаблон для зіставлення грецького і церковнослов’янського текстів. На переклад Нового Завіту пішло чотири роки. Рафаїл підрахував: якщо такими темпами рухатися й далі, то треба буде прожити не менше 110 років. Тому на початку 80-х Турконяк придбав комп’ютер, а з часом і сам став програмістом, бо програм, необхідних для його діяльності, тоді не було. Кажуть, інтенсивність його праці була такою високою, що комп’ютери не витримували і згорали. Нині на дисплеї в паралельному режимі отець Рафаїл може працювати з 10 мовами одночасно.
 Результат кропіткої праці виявився вартим докладених зусиль, ставши важливою подією в історії українських перекладів Біблії. Отець Рафаїл скромно зазначає, що виступив лише упорядником діла, основний вклад у яке свого часу зробили князь Острозький та Мелетій Смотрицький. Ніколи не думає про гроші. Та якщо вони вже будуть, то підуть на видання інших книжок.
За фундаментальну працю над перекладом одного з найцінніших зразків української культури Національний університет „Острозька академія” висунув отця Рафаїла Турконяка на здобуття Шевченківської премії. Титанічні зусилля не були марними – видатний перекладач став її лауреатом.

Остап Лапський: “Себе розшукую”

У минулому році патріарх української літератури в Польщі Остап Лапський відзначив своє 80-річчя. Його творчість стала одним з найяскравіших надбань української поезії Польщі. Наприкінці 50-х років минулого століття він заявив про себе як про нове і світле явище на фоні існуючої тоді літератури. Своїм оригінальним словом Лапський заперечив думку про те, що українським письменникам того часу властиві творча безпорадність, приземленість думок.
Народився поет на Берестейщині, з 1944 року – мешканець польської столиці. Пише українською та польською, автор підручників з української мови. Мистецька праця матеріалізувалась у збірках: “Мій почитачу”, “Себе: розшукую?!”, “Обабіч: істини?!”, центральне місце у яких посідає ностальгія за Україною та любов до неї.
Член Шевченківського комітету Микола Жулинський пропонував Остапа Лапського на здобуття Премії ще в 2004 році. Однак не мав сили відстояти свого кандидата, бо переважив аргумент, що поет був тоді маловідомим в Україні. У нинішньому ж році Лапський потрапив до десятки лідерів “Народної Шевченківської премії” – своєрідного аналогу державної, що свідчить про його популярність.
На здобуття Національної премії України імені Т.Шевченка українсько-польського поета висунула кафедра україністики Варшавського університету. Зі здобуттям почесного звання лауреата Остапа Лапського привітав посол України в Польщі.

Таня Самчинська.