Книжковий березень: гроші, політика і бандити

Літературний процес тривав без перерв і канікул завжди. Зрозуміло, що наше теперішнє фрагментарне життя не завжди дозволяє скласти мозаїку подій до купи. Тож ми спробуємо допомогти читачам у цьому. Читайте про події та надії, про ганьбу та викриття, перемоги та провали, відкриття та підробки місяця, що минув.

 

 

Персона місяця – Василь Шкляр

Як ми пам’ятаємо, наприкінці лютого директор харківського видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький публічно виступив із критикою рішення Шевченківського комітету та назвав роман лауреата Василя Шкляра ксенофобським, не полінувавшись виписати з роману цитати на підтвердження. У березні сам письменник Шкляр, підбурюваний власним сумлінням, а також увагою з боку преси (як може письменник, що пише про холодноярівські події потиснути руку ідеологічно ворожій владі?) відмовився від премії за кілька днів до нагородження. А якщо точніше, Василь Шкляр попросив перенести нагородження його Шевченківською премією на кращі часи: коли біля керма Міністерства освіти і науки не буде Дмитра Табачника. У передостанній день березня з’явилося повідомлення про те, що Шкляр вимагає, щоб до літа Табачник пішов із посади, а значить і  сам письменник мав можливість отримати свої законні 250 тисяч в національній валюті. Натомість народну премію, збирання якої для лауреата ініціював Юрій Андрухович, письменник отримає вже в квітні. Сума точно така – обіцяють зібрати 250 тисяч гривень. А гроші Шкляреві потрібні, адже він збирається знімати за своїм романом «Чорний ворон» фільм, вже й режисера підбирає.

 

 

Подія місяця – Шевченківська без президента

 

Теперішній міністр освіти і науки продовжує виглядати найбільшим злом в українському культурному дискурсі, з яким письменники ведуть боротьбу. Так, деякі лауреати Національної премії імені Шевченка прагнуть зустрітися з Президентом та поговорити про наболіле. Можемо здогадатися, що болить лауреатам, серед яких опинився Василь Шкляр. Але: «Всі колективні звернення до Президента десь тануть», – сумно зазначає Шкляр. Проте будуть прийняті міри: якщо Янукович не звільнить Табачника, тоді лауреати будуть «вдаватися до радикальних дій». У чому полягають ці «радикальні дії» страшно й подумати, але це наразі тримається в таємниці.

 

Не тільки Василь Шкляр на день народження Шевченка не поїхав до Канева, не було там і Віктора Януковича, який теж має свої причини не нагороджувати лауреатів. Пославшися на здоров’я, Президент України оминув вшанування лауреатів національної премії, проте одночасно засвітився на стадіоні у Донецьку, продемонструвавши таким чином свої справжні пріоритети.  Так уперше в історії незалежної України ми побачили ігнорацію нагородження Шевченківською премією з боку Президента.

 

Скандал місяця

 

На цьому Шевченківський скандал не вичерпується. Після нагородження у Каневі лауреатів 9 березня у пресі з’явилися звинувачення у плагіаті лауреатів у галузі літературознавства Рамана Горака та Ярослава Гнатіва, які вже взяли зароблену премію за свої труди. Багатотомне дослідження  «Іван Франко» (10 томів в 11 книгах) виявилося частковим плагіатом, про це заявив історик Ігор Чорновіл. Натомість член Комітету з Національної премії ім. Т.Шевченка Дмитро Стус розповів, що комітет визнав наявність в книзі лауреатів «списаних абзаців», «певних некоректностей», «певних бліх», але вони на загальному тлі «мінімальні» і додав, «що такої масштабної роботи в літературознавстві давно не було». Тобто неупереджений читач може зробити висновок, що комітет свідомо присудив премію за не зовсім оригінальне дослідження, тільки через те, що воно велике за обсягом.

Натомість святкування шевченківських днів пройшло не поміченим, а єдиний захід, якій претендував на знаковість – читання віршів Кобзаря його тезками – був доволі малочисельний, а тому в шаленому інформаційному потоці швидко загубився.

 

Ганьба місяця

Ще одна новина сколихнула суспільство минулого місяця. Шкільна вчителька виявила в рекомендованому Міносвіти до передплати для всіх українських шкіл дитячому журналі «Щедрику-Ведрику» статтю, яка принижує галичан. У журналі була вказівка, що цю рубрику спонсорує Міжнародний освітній фонд ім. Ярослава Мудрого. Щоб не бути голослівною, цитую на перший погляд безневинний дитячий журнальчик:  «Існування галичанина  зав’язане на селі і в нього відповідно селянське мислення – «на хлопський розум». І далі: «На ринку праці Галичини не існує таких професій, як копірайтер, PR-консультант, екзистенційний психотерапевт, бо де просте життя – там проста робота – шофер, будівельник, медсестра, продавець. Максимум, про що можне мріяти галичанин з вищою освітою в рідному  місті – це робота клерком в регіональній філії великої компанії або банку. Не буває галичан-космонавтів, конструкторів, олігархів і великих політиків», – пише анонімний автор. Ніде правди діти – головний редактор журналу Олександр Блюхар таки вибачився, а також у виправдання додав, що йому доводиться виконувати багато роботи в журналі, тож прогледів. По-моєму, щоб таке прогледіти, то треба просто не відкривати цей журнал. Обіцяв розмістити спростування.

Але і це не все. У супровідному листі, що надсилався разом з цим числом журналу (за грудень 2010) до шкіл минулого місяця, пропонувалося «прискорити передплату дитячого журналу «Щедрику-Ведрику», який є рекомендованим міністерством Табачника. «Благодійний дитячий фонд «Щедрику-Ведрику» зобов’язаний інформувати Міністерство освіти та науки України про хід передплати», – йдеться у листі, підписаному директором благодійного фонду В. Блюхером. Коментарів щодо «добровільного» примусу виписувати журнал не надходило. Думаю, що це без слів зрозуміло, але озвучу – якщо кожна школа після такої переконливої «поради» підпишеться на журнал, то це пахне немалими грошима. Натомість після такого викриття журнальчик ще буде довго шукати свого читача по школах, і навряд чи його колись знайде на Галичині.

Надія місяця

Ліна Костенко дала надію своїм шанувальникам. Після Великодніх свят письменниця обіцялася відвідати Тернопіль (у лютому подібна новина звучала щодо Острогу). А також було повідомлено, що вона закінчила жіночу версію скандальних «Записок українського самашедшого» і «Чорнобильську повість». Схоже, турне Україною додало Ліні Василівні наснаги. Щоправда ці дві новини надійшли з непрямих джерел, не з вуст самої письменниці: перша – від прес-служби Тернопільської облради, а друга – з вуст Дмитра Дроздовського, автора передмови до її поетичної збірки «Річка Геракліта». Тож, надія наразі залишається надією.

Гість місяця

Звичайно, що очікуваним гостем можемо назвати письменника, живого класика польської літератури, Богдана Задуру. Цього поета завжди раді бачити в Україні, і багато українських письменників вважає його за друга чи наставника. Богдана Задури не було в Україні тільки рік, проте преса за ним встигла скучити, тому й після його приїзду залишилося щонайменше три великих інтерв’ю та до десятка новин. Задура зібрав чимало слухачів у київській книгарні «Є» і після того поїхав на фестиваль еротичної поезії «Березневі коти» (як пожартував Андрій Бондар під час київського вечора Задури – «фестиваль єретичної поезії «Вересневі кати»). Вже кілька десятків років Задура перекладає молодих і старших українських письменників (як поетів, так і прозаїків) та друкує їх у журналах, шукає видавців для книжкових публікацій. Словом, Богдан Задура – бажаний гість в українському літературному процесі.

 

Підробка місяця

У березні на книжковому ринку з’явилися «піратські» копії успішного роману Ліни Костенко, на поганому папері з купою помилок, які очевидно прокралися туди в процесі сканування. Цю піратську копію видавець Іван Малкович назвав «вульгарною підробкою». Він закликає читачів звертати увагу на якість видання і повідомляти «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» адреси місць продажу підробок, «щоб «прищучити» книжкових бандитів». Отже, облава почалася. Особисто я виходжу на полювання, про результати якого розкажу вам рівно через місяць.

 

Любов Якимчук